Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».
Заїра Кошмамбетова, вродлива 40-річна казашка, сидить напроти мне в кав`ярні неподалік від Білого дому у Вашингтоні. Ми разом навчалися в Університеті штату Огайо в першій половині 2000-х, але з того часу не бачилися. Згодом, я вийшла заміж, іммігрувала у США, народила дитину, ось вже понад 10 років працюю на «Голосі Америки». Біографія Заїри більш строката та містить одруження, розлучення, численні переїзди, кардинальні зміни кар`єри та інші пригоди.
Це класно жити з друзями та ще і економити на орендній платі.
«Але тепер в мене все класно, - каже вона. – Я пішла з роботи, намагаюся розпочати власний бізнес та живу у колівінгу в Денвері». «Колівінгу?» «Так, у будинку живе четверо людей, разом із господаркою». «А вони тобі не набридають?» – пригадую я свій досвід студентського життя. «Ні, місця достатньо. У домі 8 кімнат, 4 ванні кімнати, 2 кухні, 2 вітальні та ще і великий садочок– місця вистачає. Це класно жити з друзями та ще і економити на орендній платі». Заїра ділиться своєю мрією – побудувати ферму за містом, де б жили люди, які знаходяться у перехідному періоді свого життя. Вони могли б там і працювати, чи якимось іншим чином робити внесок у громаду.
«Ти хочеш заснувати культ? Чи колгосп?», - підколюю її. «Ні, просто в цій країні дуже важко зупинитися, щоб подумати, що робити далі зі своїм життям, особливо, якщо у тебе немає заощаджень».
Українці у США «спіймали тренд»
Люди у перехідному періоді свого життя – між кар’єрами, навчанням і роботою, між відносинами – основні, але не єдині, клієнти колівінгу у Нью-Йорку, заснованому українцями, - Outpost Club. Ця компанія, яка відкрила вже восьмий будинок для колівнгіу, – третя за розміром на цьому ринку Нью-Йорку.
Із одним із засновників, Сергієм Старостіним, ми поспілкувалися у травні. Мене вразило, наскільки швидко росте їх компанія – заснували бізнес вони всього півтора роки тому. Сергій пояснює, що вони пропонують те, чого реально бракує людям у Нью-Йорку.
«Мабуть, зараз ми знаходимося в такому суспільстві, де ми супер об’єднані електронікою, але роз’єднані у соціальному плані. У нас можуть бути тисячі фоловерів, друзів у Фейсбук, але вийти ввечері поспілкуватися, випити пиво чи каву нема з ким», - каже він.
Старостін розповідає, що і розмір будинку, і кількість мешканців – усе оптимізовано, щоб люди між собою налагоджували міцні зв’язки. Якщо кімнат у будинку забагато чи окремі квартири, де живе кілька жильців, замалі, то люди будуть один від одного втомлюватися і уникати спілкування, що відомо усім, хто жив у комуналці чи студентському гуртожитку. Також тут організовують спільні заходи, в яких мешканців заохочують брати участь - такі як спільний похід у кіно, музей, вечірка чи спортивні заходи. Ми застали мешканців одного з будинків у Брукліні за грою у баскетбол. Відповідає за організацію заходів один із жильців, який бере на себе лідерську роль, щось на зразок старости.
Власники компанії розробили цілу систему уникнення конфліктів та токсичних людей – від скринінгу до допомоги у розв’язанні суперечок. Якщо жильці не можуть самі між собою залагодити проблему, то їхні скарги вислуховує лідер будинку та ще одна людина, яка слідкує, аби цей лідер не був упередженим. Якщо помирити співмешканців не вдається, людина завжди може переїхати в інший будинок компанії. За словами лідера одного з будинків Кейлеба Сіммонса, найчастіша причина сварок – занадто гучна музика. А от через те, чия черга мити кухню не сперечаються, - усі спільні приміщення прибирає клінінгова компанія.
Якщо помирити співмешканців не вдається, людина завжди може переїхати в інший будинок компанії.
Одна з мешканок будинку, скульпторка з Бразилії Таїса Сентус, розповіла нам, що їй проживання у колівнігу допомагає, як в робочому плані – знайти клієнтів та партнерів – так і в особистому. «Це – родина. Якщо в тебе поганий день - ти прийшла до дому і тобі є з ким поговорити. Особливо тут, у Нью-Йорку, можна почуватися дуже самотньою, хоча навколо так багато людей».
Старостін вважає, що цей тренд буде лише зростати, бо місця для забудови більше не стає, а молоді люди пізніше одружуються та купують власне житло.
Копенгаген та Сан-Франциско – засновники тренду
Сучасний феномен колівінгу розпочався у Сан-Франциско, пише «Нью-Йоркер», з так званих «маєтків хакерів»: молоді програмісти поселялися у великі будинки, де вони і жили, і працювали. У 2014-му році 23-річний Том Кор’єр формалізував цей процес, заснувавши компанію Campus, яка брала будинки в оренду та продавала право на проживання в них. І це був вже окремий стиль життя, який включав часті вечірки та можливість переїжджати з будинку в будинок компанії.
Інші колівінги 20-го сторіччя - комуни у Данії. Стаття у газеті, яка поставила під сумнів сучасну структуру родини, надихнула кілька родин заснувати у 1972-му році проект Saettedammen.
Мої батьки розлучилися, це був важкий час в моєму житті. Але почуття того, що я був частиною громади, було настільки реальним.
Певною мірою колівнігом можна вважати ізраїльські кібуци. До речі, виконавчий директор та один із засновників найбільшої компанії на ринку – WeLive (дочірня компанія WeWork) – Адам Науман, - виходець з Ізраїлю, який у підлітковому віці жив у кібуцу. Переїхавши у Нью-Йорк разом з сестрою, він відчував, що йому не вистачало почуття громади.
«Коли я жив у кібуці, я відчував таку радість, – говорить він в інтерв’ю «Нью-Йоркеру». – Мої батьки розлучилися, це був важкий час в моєму житті. Але почуття того, що я був частиною громади, було настільки реальним. Воно давало мені силу впоратися з моїми особистими проблемами. Я завжди знав, що бути разом краще, ніж бути одному».
Після переїзду в Нью-Йорк він разом сестрою ходив по будинку, стукав у двері і запрошував жильців на каву. Сусіди відгукувалися з ентузіазмом, чому, я думаю, не завадив тої факт, що сестра Наумана – модель. Адам же побачив ринкову нішу.
Як переселенці ставали індіанцями
Сучасні колівніги, на відміну від кібуців та данської комуни, поки що переважно складаються з одинаків обох статей. Але і Старостін в нашому інтерв`ю, і ті, кого опитала журналістка «Нью-Йоркера», кажуть, що наступні в черзі – родини. Українці планують почати з мам-одиначок, яким досвід проживання у колівінігу має допомогти із доглядом за дітьми.
Але загалом ідея, м’яко кажучи, – не нова. Саме так, невеликими групами у 25-30 осіб, жили доісторичні Homo sapiens та їх попередники сотні тисяч років – увесь час до аграрної революції 12, 000 років тому та століття потому. Члени групи мисливців-збирачів та ранні аграрії майже увесь час перебували разом, разом полювали, збирали коріння, доглядали за дітьми, ділилися здобиччю та врожаєм.
Себастьян Джангер – журналіст, сценарист, письменник, документаліст та імпозантний чоловік – у своїй книзі «Плем`я: Про повернення додому та почуття приналежності» доводить, що людина еволюціонувала таким чином, щоб жити невеликими групами, племенами. Відокремившись у окремі родини, люди втратили велике джерело психологічного комфорту. Саме цим він пояснює збільшення випадків депресії та інших психічних розладів, які зростають саме в багатих країнах. Чим менше люди змушені покладатися один на одного та ділитися плодами своєї праці, тим більше вони потерпають на психічні розлади, пише він.
І самотність у США деякі психіатри вважають однією з найбільш загрозливих епідемій, які пов'язані з багатьма проблемами зі здоров`ям – не лише з психічними розладами, а із високим кров`яним тиском, запальними процесами, хворобами серця та взагалі підвищеною смертністю.
Cамотність у США деякі психіатри вважають однією з найбільш загрозливих епідемій.
І за яких би складних обставин сучасна людина не потрапляла в ситуацію, соціально близьку до доісторичної, це дає їй такий психологічний комфорт та емоції, які не дає ніщо інше. Джангер наводить кілька прикладів.
Багатьом переселенцям, від найперших і до початку 20-го сторіччя, стиль життя індіанців здавався надзвичайно привабливим. Чимало з них приєднувалися до племен, а от руху у зворотному напрямку практично не було.
«Якщо навіть індіанська дитина виросла з нами, вивчила нашу мову та традиції, - цитує Джангер лист Бенджаміна Франкліна другу у 1753-му році, - щойно він зустріне своїх родичів і побалакає з одним індіанцем, його вже не переконаєш повернутися до нас». З іншого боку, пише Франклін, білих, яких захопили індіанці, неможливо втримати вдома після звільнення: «Незабаром наша манера життя починає викликати у них відразу ... і за першої можливості вони втікають назад до лісу».
Також Джангер цитує спогади тих, хто пережив стихійні лиха та війни. На відміну від багатьох сучасних фільмів та серіалів, де після колапсу цивілізації, усі ведуть війну проти всіх, в дійсності вцілілі починають об`єднуватися та допомагати один одному. Ті, хто пережив бомбардування Лондону та облогу Сараєво, розповідали автору, що тої час був і жахливим, і прекрасним водночас, бо лише тоді вони відчували почуття єдності зі своїм оточенням. Це почуття знайоме багатьом українцям за досвідом Помаранчевої та Революції гідності.
Почуття військового братерства - теж одних із прикладів групової єдності, яку важко знайти у цивільному житті.
Плем`я у Фолс Черч
Не думаю, що сьогодні я захочу жити в колівінгу. Втім, відчуваю, що за останні два роки моє життя стало комфортнішим – після переїзду із квартири у будинок ми налагодили міцні зв`язки з сусідами. Спільні вечірки, прогулянки з дітьми та собаками, взаємна допомога та подарунки - усе це допомагає хоч трохи відтворити почуття громади. А Заїрі я хочу побажати успіху з її фермою – вона вловила віяння часу.
Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.
Дивіться також: Комуналка 21-го століття. Відео
