Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».
Рік тому, коли я переїхав до Вашингтона, мене багато що дивувало. Фаренгейт, фути, акри, унції, скільки миль можна проїхати на одному галоні бензину, дуже великі машини-пікапи, жіночий американський футбол по ТБ, 110 вольт напруги в мережі, тако і сальса в ресторанах, ціни без податків у магазинах і величезні чайові в ресторанах, де часті гості – лобісти. Але до цього швидко звикаєш, і американська розетка вже не здається настільки дивною.
Однак все одно залишається п'ять речей, які продовжують мене дивувати в Америці, ну або як мінімум в нашому невеликому американському селі недалеко від Вашингтона.
Різноманітність (diversity). У державній середній школі дочки вчаться діти з понад 50 країн, що говорять на 25 національних мовах – від мандарина до суахілі. Всі вони проходять звичайну шкільну програму. Так, це результат того, що у Вашингтоні розташовано більше 170 посольств країн світу, але думаю, справа не тільки в цьому.
Все це розвиває не тільки толерантність, а й показує, наскільки світ складний і в той же час цікавий і часто незвіданий.
На вулиці можна запросто зустріти закохану пару японки і аргентинця, або гей-пару німця і марокканця. Дорогою на роботу я проїжджаю велику кількість церков, починаючи з ефіопської православної до корейської пресвітеріанської. Спілкуючись з представниками різних компаній, я зустрічаю людей, які здобули освіту в Кейптауні, Мельбурні, Єревані, Львові чи Лімі та працювали в різних кінцях світу: від Сінгапуру до Сантьяго.
Все це розмаїття вражає. Когось може втомлювати, але не мене. Я бачу цінність у такому розмаїтті – в досвіді, мовах, знаннях, обміні культурами при збереженні своєї ідентичності. Все це розвиває не тільки толерантність, а й показує, наскільки світ складний і в той же час цікавий і часто незвіданий. Не знаю, як вам, а мені б хотілося бачити більше різноманітності на українських вулицях і в українських компаніях.
Інклюзивність. Справа не стільки в людях з обмеженими можливостями. І так зрозуміло, що безбар'єрне середовище організовано практично скрізь: від супермаркетів і офісних центрів до судів і університетів. Зрозуміло також, чому місця для машин зі спеціальними знаками на парковці біля початкової школи сина завжди вранці зайняті, – у Саші в першому класі є дівчинка, хвора на ДЦП, і в школі вона не одна.
Справа не тільки в пересуванні. Справа у включеності цих людей в нормальну життєдіяльність суспільства. Моя дочка спокійно ставиться до дітей-аутистів. Вони займаються за спеціальною програмою, але деякі уроки відвідують разом з іншими. Я починаю звикати до того, що у нас на кожній конференції є 3-4 співробітники або гості на візках з ноутбуками в руках, які не тільки конспектують, а й зазвичай беруть активну участь у дискусії. Я також радію з того, що у нас в офісі дуже часто бувають маленькі діти – в будівлі Фонду, як і в багатьох організаціях неподалік, є дитячі ясла та садочок. Таким чином, молоді мами і тата теж активно включені в діяльність компанії і не сидять вдома в декреті. Спокійно вже проходжу повз велосипедну парковку Фонду, що нараховує більше 200 велосипедів. Їх власники приїжджають з різних кінців Вашингтона або прилеглих містечок в Меріленді і Вірджинії і не залежать від громадського транспорту.
Однак, семирічний син сусіда, що постукав одного разу в наші двері з пропозицією почистити доріжку до гаража від снігу, і 88-річна бабуся, яка сама організувала щось на кшталт «жовтих сторінок» серед жителів нашого селища, де рекламує все і вся: від бебісіттерів на вечір до карпулінгу для спільної поїздки до церкви у вихідні, все ще нас дивують. Хлопчика моя дружина хотіла швидше напоїти чаєм, а бабусі – допомогти під ручку довести до її будинку. Але цього не було потрібно – бабуся була в легінсах і кросівках і до іншого будинку просто побігла.
Я починаю звикати до цього, але все ще дивуюся і дуже хочу, щоб такої залученості різних людей в Україні було більше – кожен заслуговує на рівні можливості незалежно від якихось додаткових особливостей або віку.
Важливість освіти. Не думаю, що сильно перебільшу, стверджуючи, що рівень майбутнього добробуту людей у США залежить від того, в яку початкову школу вони ходять. Публічні школи тут об'єднані в кластери – у хорошої вищої школи (8-12 клас) найчастіше 2-3 сильні середні школи і 5-7 початкових шкіл. У кожної школи є свій рейтинг і саме на нього багато хто орієнтується при виборі місця для проживання. Наприклад, є школи, де рівень вступу до коледжів досягає 99%, а є міста, в яких в середньому в коледж йде не більше 20-30% випускників шкіл. Як результат, у містах біля найкращих шкіл вартість нерухомості зростає. Зростання вартості нерухомості веде до збільшення податків, які йдуть на посилення школи – так це працює, не навпаки.
Якщо вірити дослідженням Світового банку, вступ до коледжу і отримання першої роботи після коледжу зводить імовірність бідності в сім'ї протягом усього життя до менше 2%. Тому так важливий вибір школи (яка з високою ймовірністю приводить підлітка в коледж) і так важливо в ній добре вчитися. Щоб не бути бідними, люди прагнуть до коледжу, особливо, малозабезпечені, і те, що ви часто бачите в американських фільмах, не перебільшення. Я щодня бачу скромно одягненого темношкірого батька, який привозить на автобусі своїх дітей в школу – він точно розуміє, що коледж потрібен не для того, щоб не йти в армію, або пошуку супутника життя для дітей.
Вища освіта – шлях до подолання бідності, шлях, на який США витрачає близько 15% свого річного бюджету (більше, ніж на оборону).
Вища освіта – шлях до подолання бідності, шлях, на який США витрачає близько 15% свого річного бюджету (більше, ніж на оборону). І те, що в 99% випадків ви бачите темношкірих водіїв автобусів, сантехніків, листонош, продавців у магазинах, а також іспаномовних будівельників або газонокосильників – наочний результат того, що, якщо ти не отримав якісної освіти, пробити свою скляну стелю в житті буде практично неможливо. Такого яскравого прояву «освітнього» розшарування я не очікував, і мене це дивує, особливо в епоху інформаційних технологій, коли доступ до відкритих освітніх курсів є практично у кожного.
Спортивність. Після першого уроку фізкультури в школі моя дочка приголомшила, сказавши, що ніяких нормативів їй здавати в школі не доведеться. На уроках фізкультури її вчитимуть трьом речам. По-перше, спортивності – не ставати майстрами спорту, а любити спорт, розуміти важливість бути спортивним. По-друге, командності – вміти поважати членів команди і супротивників, розуміти почуття ліктя, залежності загального результату від вкладу кожного. І третє – уміти вигравати і програвати: виграючи, поважати суперника, не задираючи ніс; програючи – не падати духом і йти далі.
Не знаю, чи дає це плоди в суспільстві, а бігають тут багато людей - вранці, вдень, ввечері, замість обіднього ланчу. Чимало батьків постійно думають про те, як використати додаткову годину вільного часу на дитячий спорт – для цього є величезна кількість можливостей – велотреки, тенісні корти, ковзанки, баскетбольні майданчики, поля для бейсболу – практично всі публічні, багато – безкоштовні.
Під час матчу шкільного чемпіонату штату з баскетболу весь зал був повний уболівальників, які підтримували обидві команди.
Не знаю, чи приносить це результати в школі, але в спортзалі висять нагороди команд за перемоги в змаганнях штату і національних змаганнях за останні 20 років. Також на стіні окремо відзначені індивідуальні спортсмени – чемпіони США в різних видах спорту: від боротьби і легкої атлетики до хокею та дайвінгу. Під час матчу шкільного чемпіонату штату з баскетболу весь зал був повний уболівальників, які підтримували обидві команди, а після матчу мій син міг перевірити всю статистику матчу по кожному тинейджеру-баскетболісту, відзначивши тих спортсменів, за прогресом яких хотів би стежити. Упевнений, що в залі були і агенти якихось університетів, які придивляються собі в команду гравців.
Не знаю, чи зробить це нашу сім'ю спортивною, але моя дочка весь тиждень грає в софтбол, волейбол, катається на велосипеді, грає в сквош, а син не розлучається з тенісною ракеткою, шахами і баскетбольним м'ячем, також мріючи грати в шкільній команді. Дні фізкультури – одні з найулюбленіших на тижні. І це все ще дуже дивує, і моїм улюбленим Одесі і Києву хочеться побажати більше спортивності і нових спортивних манежів, а не тільки позбавлених смаку багатоповерхівок. Та й уболівальників на шкільних трибунах (є такі у нас?) хочеться теж побажати.
Самоорганізація. Однією з моїх улюблених книг юності був «Аеропорт» майстра виробничих романів Артура Гейлі. Дія роману відбувається в США, у вигаданому міжнародному аеропорту ім. Лінкольна. Одним з відгалужень сюжетної лінії книги є протест жителів прилеглого містечка Медоувуда, яким докучає шум літаків. Активісти хочуть змінити маршрути авіалайнерів, щоб вони не пролітали над їхніми будинками. Я щиро вважав, що таке неможливо в реальності. Але в тому ж рекламному буклеті, який розносить 88-річна сусідка-активістка, написано про прогрес ініціативної групи, яка виступила за зміну маршрутів літаків, що прямують до вже цілком реального аеропорту ім. Рейгана у Вашингтоні повз наше селище. Не можу сказати, що мене хоч якось турбує звук літаків (все-таки аеропорт знаходиться досить далеко), але сусіди вважають, що це знижує вартість їхніх будинків, і вони готові боротися за свої права. Це викликає повагу.
Джон, сусід навпроти, сказав мені одного разу, що є поліція, є чесний суд, і є армія – йому більше нічого від держави не треба.
Люди не тільки займаються своєю сім'єю або своїм будинком. Вони не тільки розмірковують про плюси і мінуси президента своєї країни. Вони самостійно проходять весь шлях від свого будинку до офісу президента. Прикрашають свій двір на всілякі свята і самостійно займаються облагороджуванням вулиці. І ось сусід вже підказує мені, як правильно сортувати сміття, бачачи, як я скло і картон складаю в один бак. Жителі містечка разом і постійно обговорюють майбутнє шкіл своїх дітей і активно беруть участь в їх управлінні. І ось уже батьківський комітет запрошує нас, як новеньких, на фуршет в будинок до одного з батьків, де «бувалі» діляться якимись своїми секретами життя ком'юніті. Інші сусіди дбають про співіснування в рамках нашого селища, підтримуючи літніх або хворих. Разом ходять до церкви. Дійсно щиро дякують односельчанам за висунення в органи управління, спочатку селища, потім містечка або штату. Підтримують. Агітують. Голосують. І інших закликають, ненав'язливо, але апелюючи до їх конституційних прав та обов'язків. І потім тільки переходять в обговоренні на рівень держави.
Зауважте, що я нічого не сказав, що держава робить і має робити для громадян, а сусіди особливо це й не обговорюють. Джон, сусід навпроти, сказав мені одного разу, що є поліція, є чесний суд, і є армія – йому більше нічого від держави не треба. Якщо чесно, то і мені нічого більше від держави не треба. Дивує тільки, чому в Україні держава хоче для людей бути набагато більшим, при цьому, не завжди виконуючи свої базові функції на відмінно.
Як саммарі першого року: освіта важлива, так само, як і рівний доступ до неї, незалежно від кольору шкіри, національності, мови, сексуальної орієнтації, рівня добробуту або обмеженості фізичних можливостей. При цьому держава не зможе забезпечити вам всі блага, навіть витрачаючи велику частину державного бюджету – багато що залежить від самих громадян, від їх самоорганізації та залучення, зокрема в турботу про своє тіло, свій будинок, свою вулицю, своє селище, штат, державу. І наявність всього цього разом в одному місці в один час позитивно дивує поки що найбільше.
Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.
Дивіться також: Як кримські татари живуть в Америці? Відео
