Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».
Я переїхала до США більше 10 років тому, рідко пишу про відмінності між Україною і США, бо за стільки років вже забула, як воно було в Україні. Багато речей здаються банальністю, але деякі речі і досі викликають "культурний шок".
"Культурний шок" в мене викликали похорони в Америці. Похорони - це завжди емоційно, завжди дуже інтимно, родинно і завжди боляче. В дорослому віці я намагалась уникати цього ритуалу, але з дитинства залишились страшні спогади закривання очей, гробів на табуретках біля будинків (або вдома у родини), звуки оркестру, голосіння знайомих і незнайомих жінок, довга процесія вулицею, коли родичі або друзі несуть труну на руках, обличчя померлих в труні, підвішеній над ямою, оглушливі звуки забивання цвяхів і ударів землі об кришку. Навіть емоційно стабільним людям цей ритуал дуже непросто дається, саме тому я тікала, їхала в інші міста, країни, але не приходила.
Про похорони в Америці мої знання вичерпувались кадрами з фільмів про агентів ФБР і військових. Зелена травичка, по троянді в руці родичів, друзів, чорні витримані костюми, чорні окуляри.
Я і уявити не могла, наскільки кадри з фільмів близькі до реальності. Напіввідкрита труна в поминальному домі, до якої підходять родичі, друзі, знайомі. Весь процес координують працівники поминального дому: дають пояснення, повідомляють розклад, що і за чим буде. Все проходить дуже спокійно. Люди, які зібрались, згадують цікаві і смішні історії, ставлять квіти у заздалегідь підготовані сервісною службою вази, сідають на лавки. Священник розповідає про життя людини, яку проводжають в інший світ, згадує родину, називаючи всіх на імена, далі відправляє службу, надаючи пояснення присутнім, коли потрібно встати, сісти. І все це так спокійно, тихо.
Після церемонії працівники поминального дому роздають тим, хто бажає поїхати на цвинтар, наліпки на машину, щоб їхати колоною, а також роздруковані інструкції, як доїхати, допомагають вишукувати автомобілі колоною за чорним катафалком, куди інші працівники вже поставили закриту труну і склали квіти.
На цвинтарі колону зустрічають представники кладовища, показують, де почекати, доки все буде підготовлено. Службові машини вказують, як проїхати далі, співробітники допомагають запаркувати автомобілі обабіч дороги , роздають кожному по троянді. І далі по розстеленій доріжці (щоб не ступати на вологий весняний ґрунт) родичі проходять до могили, де вже акуратно складені квіти і на кріпленнях встановлено закриту труну. Священник завершує обряд, беззвучно і повільно труну опускають, родичі кладуть троянди і працівники кладовища дуже чемно просять відійти почекати в машинах, поки закопають могилу, бо це не дуже приємне видовище.
Ось тут я згадую кадри з фільму про агентів ФБР: зелена трава навколо, чорні окуляри і чорні костюми, люди, схиливши голови, йдуть до запаркованих в колону автомобілів. Смерть - це завжди емоційно важко. Похорони - ритуал, який може підсилити біль. Саме тому найболючіші, найнеприємніші моменти повинні бути прихованими від близьких, повинні виконуватись спеціальними службами. Такий інтимний і такий невід'ємний ритуал, як на мене, багато в чому визначає цивілізацію. Колись на заняттях з археології ми вчили, що культуру народу можна визначити за його ставленням до своїх померлих. Для мене американська культура відкрилась з нового боку. Це той мінімум, який є визначальним для цивілізації.
Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.
Дивіться також: У Техасі знайшли могилу одного з урядовців УНР Андрія Макаренка. Відео
