Порівняно з іншими великими американськими штатами в Аризоні, українців небагато. За різними оцінками, тут їх живе до 15-16 тисяч. Але навіть попри це їм вдається не лише зберігати культуру, а й знайомити з нею своїх американських сусідів.
Коли ранньою весною до Аризони раніше, ніж до багатьох інших американських штатів закрадається тепло, прогріте сонцем повітря пахне травами, а за вікном автомобіля краєвиди вражають горами й найвищими в світі кактусами.
Це – саме те, що колись привабило американця українського походження Віктора Швеця поселитися в Аризоні. Чоловік ось уже кілька десятиліть є власником піцерії. Дорогою до роботи в Сан-Сіті-Вест він пригадує часи, коли вперше взявся за цей бізнес. Тепер ось уже майже 30 років Віктор не соромиться, коли треба й самому стати до плити, або ж і взятися за віника. Але мало хто з відвідувачів знає: основна робота Швеця – дизайн деталей для супутників, космічних станцій та кораблів.
«Робота в аерокосмічній галузі потребує дуже ретельного підходу, – каже Віктор Швець. Все має бути вивіреним. Проколів бути просто не може, бо коли ти відправляєшся в космос, і якщо там щось не спрацювало, у тебе є лише один шанс. Ти можеш спробувати запасну систему, якщо ж не спрацювала і вона, тоді астронавт просто не повертається додому. В піцерії те саме, якщо ти почнеш припускатися помилок в рецептурі, або використаєш несвіжі продукти – твої покупці також більше не повернуться».
Смачний родинний бізнес започаткувала мама Віктора – 81-річна Віра Швець, яка виїхала з України разом із батьками під час Другої світової. Пані Віра каже: в піцерії в пригоді стали мамині секретні рецепти.
«Ніхто мене не вчив, але мама була природньо страшне здібна до тіста. Вона виготовляла коровай, виготовляла сову для мами молодої, плуг для батька. Дивень убирала тістом. А я працювала шість днів, але рано приходила, все те бачила готове на столі, а тоді давай – і сама пробувати. І все мені виходило добре», – пригадує пані Віра Щвець.
Куди б тебе не занесла доля, ти є тим – звідки твоє корінняВіра Швець
Народжена на Донбасі пані Віра була біженкою в Німеччині й іммігранткою в Бразилії та США. Вона добре розуміє людей, які нині втікають від війни до Європи. Але каже – куди б тебе не занесла доля, ти є тим – звідки твоє коріння. Саме тому своїх дітей у США вона вчила говорити українською, а відвідувачам піцерії відкрила українські вареники.
«І так люди брали: одне по одному знали, що добрі вареники. Тутешні жителі їх купували часто, бо тут багато є єврейського, чеського, польського населення, – ділиться вона. – То вони і брали, а я до 40 тисяч вареників на рік ліпила руками».
Згодом, коли біля плити її заступили молодші – від українських страв довелося відмовитися. Але й нинішнє меню шанувальникам випічки до смаку.
Якщо розробляти тісто руками, то воно буде пишним. Буває, що в піцеріях його качалкою качають, тоді воно твердіше. А ми розробляємо рукамиАнна Клюфінська
«Ми замовили собі дві піци, радісно вигукує один із відвідувачів піцерії, канадієць – Роджер Перент. – Одну вибрали м’ясну, а іншу – з ананасом. Обидві були - ну ду-у-уже смачними! Але тепер ми хочемо піти на гольф і трошки походити, щоб втрясти все з’їдене».
Відвідувачі піцерії переважно люди старшого віку. Це і туристи – як Роджер, і тутешні мешканці, які живуть у комуні для пенсіонерів. Співробітники піцерії вже навіть вивчили життєві історії декого з них. Тут на кухні – над тістом чаклують і американці, й українці.
«Якщо розробляти тісто руками, то воно буде пишним, – ділиться кулінарними знаннями Анна Клюфінська. – Бо буває, що в піцеріях його качалкою качають, тоді воно твердіше. А ми розробляємо руками».
У столиці Аризони – Фініксі – загалом живе близько 11 тисяч українців, щоправда на недільну службу до місцевої православної церкви Покрови Пресвятої Богородиці збирається не так вже й багато. Все через відстані – декому дорога забирає до години. Але ті, хто приходять моляться не лише за себе та рідних, але й щоб в Україні настав мир.
Громада прийняла нас дуже дружньо – з підтримкою, тепло, радісно. Тут всі одне за одного переживаютьТетяна Замороз
Тетяна Замороз, що переїхала до США з Тернополя й в Україні була вчителькою англійської, привела до церкви дітей.
«Громада прийняла нас дуже дружньо – з підтримкою, тепло, радісно. Тут всі одне за одного переживають. Діти звикають. Психологічно в основному важко, але з нового: вони вже мають основний рівень англійської мови, вже й спілкування у них по троху налагоджується», – зізнається жінка.
Дітям Тетяни – Софійці й Антону – доведеться вчитися новій культурі й не забувати власну. Музей музичних інструментів у Фініксі – допоможе їм у цій справі. Серед різноманіття екзотичних інструментів зроблених з мушель, просмолених дерев і навіть сміття – представлена музика з усіх країн світу – в тому числі й з України.
«В українській секції у нас є різноманітні інструменти з багатьох куточків країни й із різних традицій. Ми дуже горді, що у нас тут також представлені кобза й бандура, які є українськими національними інструментами», – розповідає співробітник Музею музичних інструментів – Колін Пірсон.
Відвідувачам на вході видають навушники і при наближенні до інструментів – можна чути як вони звучать. Тож навіть тут у пустелі Сонора напевно хтось прямо зараз чує українські дуду, бандуру й трембіту.
Дивіться також: Єдиний українець в НБА показав, як живе
