Анна Заячківська – українська модель, художниця, громадська активістка, володарка титулу «Міс Україна 2013», представляла Україну на конкурсі «Міс світу». Виростала у традиційній християнській родині в Івано-Франківську, очолювала студентську християнську спільноту, вивчала іконопис, кілька місяців провела на Майдані, готуючи їжу для протестувальників і асистуючи в медичних пунктах.
Історію втечі Анни від італійського мільярдера Джанлуки Червари до США нещодавно бурхливо обговорювали українські та світові ЗМІ. Вони познайомилися, зареєстрували шлюб і проживали разом у Мілані, де Анна займалася модельною діяльністю, співпрацюючи з провідними модельними агенціями.
Зараз Анна проживає в Нью-Йорку, займається волонтерською діяльністю в діаспорі та готується до виставки картин у штаб-квартирі ООН, яка запланована на лютий 2017-го року. Українка розповідає, що втекла від чоловіка тому, що він застосовував до неї насилля. Джанлука Червара не визнає цього, тим часом процес розлучення триває.
Аліна Голіната-Слота: Ваш шлюб із Джанлукою тривав 7 місяців – що стало причиною розриву відносин?
Анна Заячківська: Я вийшла заміж за Джанлуку, бо любила його і хотіла мати поряд рідну душу, друга, чоловіка. Планувала з часом мати дитину. Для мене як християнки цивільна реєстрація шлюбу не має такого значення, як вінчання у церкві. Ми готувалися до цього кроку.
Проте в перший місяць після реєстрації шлюбу, при першому моєму коментарі, висловленні думки, він підняв на мене руку, кинув мене до підлоги. Я була зовсім не готова до такого. Я не конфліктна людина, дуже хочу все обговорювати. Але він постійно вів монологи, найчастіше вночі – говорив довго, виснажливо, просто випивав з мене всю енергію, на порожніх підставах. Був не тільки емоційним, агресивним, але й не слухав, не вмів почути, не хотів працювати над стосунками і говорив, що проблема в мені.
Часто повторював: «Ти нічого не варта, твоя родина нічого не варта, ти займаєшся не тими речами, якими потрібно». Для мене було важливим робити справи милосердя – я допомагала при церкві, у школі, в літніх таборах, а він постійно висловлював незадоволення, начебто я витрачаю свій час не так, як потрібно, бо мала би брати оплату за ці всі речі. Я ж вірю, що деякі речі робляться просто так, зі щирого серця.
Він цього не розумів, це просто інша людина, з іншою ментальністю і, напевно, на моєму місці деякі жінки думали б: «Я маю гроші і все, що потрібно, можу дозволити собі необхідні речі, тому можу сидіти вдома без нікого, не цікавитися ніяким життям, не допомагати нікому, не мати своєї мрії, жити тільки для того, щоб обслуговувати свого чоловіка». Але це не для мене. Я з самого початку хотіла чогось більшого, хотіла жити, приносити користь не тільки собі і комусь одному, а ділитися тим, що маю – своїм щастям, здобутками, грошима... Так мене навчила церква, і це ті відчуття, які маю в серці, те, чим живу.
Я навіть читати не могла вдома, бо він мені говорив, що я займаюся «своїми справами», а мала весь час і увагу присвячувати йому.
І це все переростало в дуже погані стосунки. Все, що я робила, було не так, хоч я навіть роботу залишила, бо він мене ревнував через те, що не відповідала на дзвінки під час фото- чи відеозйомок, хоч я фізично не могла цього робити. Він це знав, але все одно скандалив. Я думала, якщо зрозуміє, що я пожертвувала цими речами, можливо, щось зміниться, але все одно все було не так. Я просто мала бути річчю, без душі і власних цілей та ідей.
Я вважаю, що кожна жінка повинна мати право обирати і не боятися, що б там не було. Кожна з нас заслуговує на щастя, і я думаю, що Бог хоче, щоб кожна людина була щасливою, перебувала в любові, спокої та гармонії. У моєму житті гармонії не було. Я віддалилася від усіх знайомих, друзів, навіть не мала права вийти з дому – в мене забирали документи і ключі, ніби у в’язниці перебувала.
Єдиний вихід був – це як я зробила. Після багатьох моментів агресії я залишила все, попросила вибачення – не знаю, за що, в його мами також, і пішла, з порожніми руками, без нічого. Я просто розуміла і відчувала – в іншому варіанті він би мене вбив.
А. Г.-С.: Як Ви прийняли рішення припинити стосунки? Якими були ці останні місяці для Вас?
А. З.: Зараз усе добре – я відійшла, зрозуміла, що не всі люди такі. Не хочу в своєму серці ніколи тримати образи і поганих спогадів, а головне – страхів. Я десь два місяці працювала над тим, щоб перестати боятися – постійно мала страх зробити щось не так. Коли приходила до друзів, то не знала, де мені стати, бо пам’ятала, що він завжди був чимось незадоволений – не там стала, не те зробила, не те сказала… І це постійно жило в моїй голові.
Не потрібно боятися. Я поїхала без нічого, в невідому країну, навіть не мала де переночувати. Узагалі нічого не знала – де буду і що робитиму. Я тільки знала – до батьків не можу поїхати, бо він ще й їх буде діставати, в Європу також не можу податися, бо він стежив за мною і погрожував мені.
Останньої ночі я молилася до Матері Божої, щоб вона допомогла мені прийняти рішення. Я вже не знала, що робити, бо тиждень не спала, голова боліла кожного дня. І останньої ночі мені приснився сон – не знаю, що саме, але я просто побачила дуже велике світло уві сні, йшла до нього і відчувала, що мені спокійно та добре. Зрозуміла, що це моя воля.
Я вирішила просто піти. Написала листи і все залишила – обручку, ключі, нічого його не взяла, тільки свою сумочку і плаття. Що далі – думала і не знала. Взяла перший потяг, поїхала до Риму, там зупинилася і вже наступного дня купила квиток до Нью-Йорка. Чому до Нью-Йорка – досі не можу пояснити: що відчувала, те й робила. І так приїхала. У мене був друг із греко-католицької спільноти, який знімав квартиру зі своєю сусідкою, я кілька ночей у нього перебувала, а потім зустріла українців – жила з однією жінкою, потім з іншою.
Головне, що я жива, ще своїх батьків стараюся підтримати, бо вони дуже переживали, і стараюся не падати духом, бо Бог дає тільки ті терпіння, які людина може перенести, а все ж таки він хоче нашого щастя. Я зараз є на своєму місці, намагаюся робити все для того, щоб бути корисною, щоб бути щасливою і дарувати комусь щось приємне в житті.
Ми – як Бог, бо він створив нас на свою подобу. У нас стільки всього закладено, а ми ніколи не чуємо і не звертаємося до цього, бо завжди перебуваємо в шумі. А коли приводиш себе до тиші, балансу, починаєш отримувати відповіді на різні запитання.
А. Г.-С.: Ви малювали, коли жили з Джанлукою?
А. З.: Після того, як Джанлука вперше мене вдарив, я полетіла в Україну. Він приїхав, просив вибачення, і я дала йому другий шанс. Проте за той місяць мого перебування в Україні я втратила багато гарних замовлень – від Versace, Gucci. Поки намагалася бути подалі від свого агресивного чоловіка, я випала зі всього і цим зіпсувала відносини з агенцією. Тоді почала малювати. Думала, хоча б у цьому вже догоджу, що вдома малюватиму, і він не буде сердитися. Але Джанлука говорив: «Я приходжу, а ти собі сидиш, малюєш». Я відповідала: «А що мені робити? Я й так уже не маю свого життя, навіть каву не маю з ким попити». І я все залишала, бо він приходив, сідала і присвячувала йому всю свою увагу.
Я там залишила одинадцять полотен, достойних робіт, які б могла додати до своєї колекції. Напевно, таки проситиму адвокатів, щоб вони їх повернули. Мені нічого більше не треба, тільки полотна, бо це моя душа. А решта… хай бідним роздасть. Мені байдуже до речей. Я собі зароблю. Коли приїхала сюди, подумала: гаразд, у мене нічого нема, але маю руки, таланти, розум, душу і серце. І це найцінніше, бо воно завжди при нас, і ми ці речі забудемо, не продамо і не залишимо, а можемо йти з ними далі. Скільки людей із нуля починали – власне в США, які приїжджали без нічого, але завдяки праці ставали на ноги. Я поважаю працю і таких людей.
А. Г.-С.: Чим Ви зараз займаєтесь?
А. З.: Останні чотири місяці я більшу частину свого часу присвячую українській громаді – різним заходам, як, наприклад, показ сучасних вишиванок від українських дизайнерів у Вашингтоні, де я можу просто представити Україну з кращої сторони.
Я дуже мрію врешті працювати на професійному рівні як художниця. Час проходить у підготовці до виставки. Вона вся в одному ключі – це абстракціонізм. Мені допомагають українці діаспори та організація «Місія». Уже готуються мої перші каталоги – для мене це дуже важливо, перший вагомий крок у моєму житті.
Усе ж таки модельний бізнес для мене не такий значущий, як розвиток інших талантів. Важливим завданням, над яким працюю, є вдосконалення знання англійської мови.
Крім того, в мене замовили одну ікону, я малюватиму її в січні. Проте для ікон потрібні дещо інші умови – принаймні маленька студія. Чим більше я житиму в Нью-Йорку, тим більше матиму можливостей підібрати правильне дерево і фарби, які мені потрібні. На даному етапі я працюю тільки з акрилом і олією. Хотілося б виконувати ікони традиційною технікою.
А. Г.-С.: Про що Ваша майбутня виставка?
А. З.: Після будь-яких падінь можна встати, головне – знайти баланс усередині. Моя виставка проходитиме під гаслом «Сильніша» – сильніша людина, сильніша країна. Я думала про нашу Україну, яка багато етапів проходила. Вірю, що після всього, що відбувалося, у нас буде сильне майбутнє, хоч ми нелегко до цього йтимемо. Паралельно я подумала про людське життя і скільки складних моментів людина може просто мати, але, коли вона зі світлом усередині, то може перенести все – просто піднятися, встати, почати з нуля, з нічого, з порожнього місця. Хотілося б донести таке гасло, що все в житті можливо, просто потрібно завжди бути доброю людиною.
Не суть у мені чи моїй історії. Таких багато. Але коли всі постійно мовчать... Чому ми повинні мовчати? Чому маємо жити в страхах, бути нещасливими, нелюбленими – чому? Про це потрібно говорити.
Дивіться також: Культурна дипломатія: показ сучасних вишиванок від українських дизайнерів у Вашингтоні
