Окрім політичних баталій, Сполучені Штати Америки ведуть ще одну велику битву – за здоровий спосіб життя. На чолі цієї битви – американець українського походження Борис Люшняк. Саме він зараз виконує обов’язки головного лікаря США та є одним із тих, хто займається і здоров’ям американської нації, і допомогою іншим країнам. Високопосадовець найвищої ланки розповів про своє українське коріння та поділився з українцями секретами довголіття.
Так само як і в Україні, у Сполучених Штатах на кожній пачці сигарет є інформація про шкідливість куріння. Це застереження від головного лікаря США, який є взірцем для американців щодо того, як треба дбати про здоров’я. Таким зразком для нації нині є Борис Люшняк – американець українського походження, чиї батьки виїхали з України після Другої світової війни за океан у пошуках кращої долі.
На зустрічі з пацієнтами Борис Люшняк ділиться історією власної родини. Каже, він як ніхто інший розуміє тутешніх пацієнтів, більшість із яких – переселенці, адже й сам ріс у родині емігрантів. Його батьки прибули до Америки на кораблі. Щоб розрахуватися за дорогу, вихідці з Тернопільщини відпрацьовували на бавовняній плантації біля Міссісіпі. У ті краї їхній син повернувся через роки – у робочих справах, аби допомогти потерпілим від урагану Катрина.
«Мої батьки здійснили подорож через океан в 1949 році й прибули в порт Нового Орлеану. Минулого грудня ми святкували 65-річчя від того дня, коли родина Люшняків опинилася в Америці», – каже Борис Люшняк.
Дитинство Бориса минало в районі Чикаго, заселеному українськими емігрантами, що й нині зветься Українське село.
«Це було дуже цікаве місце. Можна було з вулиці крикнути «мамо» і в будинках би відкрилось одразу 10 вікон – інші мами визирали, чи, бува, не їх гукають. Коли я підростав, усі мої друзі були українцями, і так тривало, поки я не пішов до середньої загальноосвітньої школи. Тоді я залишив Українське село і побачив іншу частину світу», –каже Борис Люшняк.
Його першою мовою стала українська, і навіть тепер американський високопосадовець часом каже своїм співробітникам окремі фрази невідомою для них мовою. Утім, він зізнається: українська наука давалася йому нелегко.
«Нам треба було ходити в суботню школу щотижня, і так цілих 11 років! Ми вивчали українознавство в час, коли інші американські діти ганяли в футбол. Пам’ятаю, я навіть бунтував. Але через багато років я оцінив ці знання. Я поїхав в Україну і зрозумів, що можу читати написи на надгробках моїх родичів, а ще вільно розмовляв з кузинами. Тоді я вперше подякував своїм батькам за те, що вони для мене зробили», – каже Борис Люшняк.
Нині Борис Люшняк робить для багатьох американців те, за що вони теж можуть дякувати: ділиться секретами довголіття. Він роз’яснює населенню: все просто, щоб не набирати зайві кілограми, треба їсти менше солодкого та налягати на овочі й фрукти, але люди про це чомусь забувають. Як результат, ожиріння й молодшання віку такої хвороби як діабет. А ще Люшняк закликає ходити щонайменше 30 хвилин на день і відмовлятися від куріння – на зло тютюновим магнатам.
«Я знаю, що куріння також є проблемою в Україні. І якщо в нас частка курців – 18%, то у вас ця цифра становить усі 29%. Половина всього дорослого чоловічого населення в Україні курить! Це має дуже сильний вплив на націю, і в реальності ось це (робить жест, ніби затягується цигаркою), це є залежність, якої дуже тяжко позбутися», – каже Борис Люшняк.
Те, що нині Люшняк є одним із найповажніших високопосадовців США – його заслуга. Від молодшого лейтетнанта він пройшов шлях до контр-адмірала. І нині, крім рекламування здорового способу життя, опікується й набагато серйознішими справами. Люшняк – на чолі боротьби проти вірусу Ебола, що лютує в Західній Африці. Він уважно стежить за тамтешніми новинами, але чи не більшу тривогу викликають новини з України.
«Я маю визнати, що народжений тут в Сполучених Штатах Америки, – каже він. – У моєму свідоцтві про народження написано, що я американець, у моєму паспорті – те саме, але велика частина мене й те, як я був вихований, свідчать: я маю важливий зв’язок з іншою частиною світу. Так сталося, що це зв’язок з Україною. І це для мене дарунок долі».
Він пригадує, як малим у таборі Пласту щодня піднімав прапор України, що тоді як незалежна держава навіть не існувала, але згодом таки відбулася. Каже, хоче й тепер вірити: лихі часи закінчаться для України перемогою. І тоді, коли настане мир, нагадує він, важливо не забути про українських солдатів, які зараз віддають за Україну і своє здоров’я, і життя.
