(Рубрика «Точка зору»)
Останнім часом багато говориться про можливість надання США летальної зброї для України. План її поставок підготували в Пентагоні й Держдепартаменті. Про це говорять американські-мас медіа. Говорять і українські, й російські… З приводу цього виникають дискусії. Але останнє слово залишається за Білим домом.
Те, що США недавно запровадили санкції проти Росії, багато про що говорить. Істерична відповідь нашого північного сусіда на ці санкції, яка звелася до вимоги видворити частину американських дипломатів, лише посилила напругу між двома країнами. На тлі цього надання Україні американської летальної зброї виглядає цілком можливим. І якщо це станеться, то ціна війни для Росії, яку вона веде на Донбасі, зросте. Й, схоже, зросте помітно.
Не зброєю єдиною
Зрозуміло, зброя у війні – річ першорядна. Історія показує: нерідко битви і війни вигравалися через те, що переможцям вчасно було поставлене якісне озброєння, а той, хто програв, його не отримав. Яскравий приклад – війна між Польщею та Західноукраїнською Народною Республікою в 1918-1919 роках. Саме Польща від Антанти отримала зброю, а ЗУНР якраз її бракувало.
Проте не лише зброя визначає перебіг військових кампаній. Надзвичайно велике значення мають настрої, які панують у суспільстві, те, наскільки суспільство ладне давати відсіч ворогові. Крим і частину Донбасу окупували росіяни не лише через те, що Українська армія була розвалена, а й через те, що тут вдалося насадити «русский мир». Посприяли цьому і мас-медіа, контрольовані росіянами чи проросійськими силами, і так звана Українська православна церква (Московського патріархату), і проросійськи налаштовані політики та бізнесмени. Перед військовою окупацією ці терени були окуповані росіянами культурно – фактично при бездіяльності української влади.
Нині часто складається враження, що українське суспільство майже забуло про війну, принаймні винесло її «за дужки». Адже не гинуть масово наші воїни на Донбасі. Йде позиційна війна. Ніби ворог далеко. Народ прагне розваг. Шумно святкуються в нас і різні «дні міста», й проводяться фестивалі, концерти… Про волонтерство, допомогу українським воїнам мало коли й згадують. Це не в тренді. А під цей шумок і далі пропагуються ідеї «русского мира» – якщо не у відвертій, то у прихованій формі.
Агенти «русского мира»
У нас на повну потужність працюють проросійські мас-медіа. Це й канал «Інтер», і медіа-холдинг «Вести»… Таких засобів масової інформації в Україні доволі.
Ось на телеканалі NewsOne почав з’являтися такий собі Олександр Семченко, висловлювання якого мають відверто антиукраїнський характер. Керівництво цього телеканалу, певно, вважає можливим запрошувати таку одіозну фігуру. На авторській передачі Миколи Вересня ведучий не витримав і облив Семченка водою. Що зробило керівництво NewsOne? Звільнило Вересня. Семченка ж лише тимчасово (!) не будуть запрошувати на телеефір. Не варто обговорювати коректність поведінки ведучого. Тут все зрозуміло. Але чи не є його звільнення сигналом для семченків? Не бійтеся, паплюжте Україну, захищайте російських агресорів – за це майже нічого не буде, зате дістанеться тим, хто наважиться вам заткнути рота. До речі, Семченко кілька років тому працював у одному з престижним київських вишів. Гарний був вихователь підростаючого покоління!
Одним із головних стовпів «русского мира» в Україні є УПЦ (МП). Відома підтримка кліриками цієї церкви бойовиків на Сході. Для їхнього предстоятеля Онуфрія (Березовського) ніякої агресії на Донбасі немає – там громадянський конфлікт.
Не раз священнослужителі УПЦ (МП) демонстрували зневажливе ставлення до загиблих українських воїнів. Минулого місяця в Жовкві стався резонансний інцидент. Під час похорону загиблого на Донбасі Володимира Турчина настоятель місцевого храму УПЦ (МП) відмовився відкрити двері культової споруди. Це викликало обурення жителів міста. Але що з того. І таке діється на Галичині, де УПЦ (МП) не має помітного впливу! А що вже говорити про більшість регіонів України, де ця церква фактично є домінуючою.
І хоча після початку війни на Сході деякі парафії УПЦ (МП) почали переходити до Київського патріархату, все ж ця церква утримує позиції. Більше того – в деяких випадках навіть їх укріпляє. І, як не парадоксально, не без підтримки влади. Яскравий приклад – обрання уже після Революції гідності ректором Житомирського державного технологічного університету Віктора Євдокимова, протоієрея УПЦ (МП). Таке обрання й відповідне призначення на цю посаду, очевидно, не могло відбутися без підтримки певних владних структур.
Але не будемо про «високе». Поговоримо про речі побутові. Практично на кожному кроці зустрічаємося з проявами «русского мира». Незважаючи на мовні квоти, на радіо і далі звучить російська попса. Звучить вона і в маршрутках, кав’ярнях, магазинах... Написи на етикетках товарів (навіть якщо для цього немає потреби) здійснюються російською мовою. Наприклад, на околицях Рівного (а це україномовні терени!) зареєстрована одна відносно відома фірма, яка випускає приправи. Основні написи на етикетках товарів цієї фірми – російською. Українська ж на задньому плані. І таких фірм та фірмочок у нас вистачає. Для них російська мова це, звісно, не мова окупантів, а мова бізнесу.
Маємо далі на прилавках ковбасу «Московську», навіть «Кремлівську», сир «Російський» і таке подібне. Дехто говорить: а що тут такого – це ж марки продуктів. Цікаво, а під час Другої світової війни в СРСР була ковбаса «Берлінська» чи сир «Німецький»?
Життя складається з дрібниць. У тому числі й побутових. Якщо українські громадяни дивляться по українському телебаченню шоу за участі українофобів типу Семченка, ходять у храми УПЦ (МП), слухають російську попсу, говорять, що їм однаково, якою мовою спілкуватися – українською чи російською, а також сприймають як норму російські написи на етикетках українських товарів, то чи не живуть вони в «русском мире»? І чи не захочеться їм, щоб завтра в Україну ввели російські війська?
Певно, українцям варто задуматись над такими «дрібницями». Вони не менш важливі в нинішній гібридній війні, аніж американська летальна зброя. Так, ця зброя, якщо буде надана, допоможе нам. Але передусім українці повинні самі собі допомогти, полишивши тенета «русского мира».
До речі, про побутове. Нещодавно зайшов у аптеку. Треба було купити одні ліки. Мені запропонували від двох виробників – київського та донбаського. Написи на упакуванні від київського виробника були зроблені українською та російською. Від донбаського – виключно українською. Очевидно, жителів Донбасу війна дечого навчила. Я, звісно, вибрав товар від них.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Дивіться також «Голос Америки»: Які уроки світ та Грузія винесли після «п’ятиденної війни»
