Роботи тринадцяти українських митців, створені в час повномасштабної війни, демонструють у галереї університету Джорджа Мейсона в Арлінгтоні, що біля Вашингтона, на виставці "Погляд зблизька: конфліктове мистецтво з України".
Українські митці, працюючи в непростих умовах, намагалися передати відвідувачам експозиції у США емоції та трагедію воєнних дій через картини, фото і скульптуру.
Серед представлених на виставці - перша від початку повномасштабної війни серія картин художниці киянки Крістіни Отчіч-Черняк.
Її вона назвала "Розстріляне майбутнє." На одній із картин художниця зобразила вбитих українських дітей.
"Це умовні діти, які запитують: "Мамо, а коли я виросту?" Робота називається "Ніколи". Тут показані розстріляні діти. Усі ці крапочки - це сліди від куль", - пояснює художниця.
Отчіч-Черняк пригадує, як повернулася до малювання на другий місяць повномасштабного вторгнення, коли переїхала з Києва до будинку в селі, в якому тіснилася з великою родиною. Ні достатньо місця, ні інструментів для творчості художниця не мала.
"Я малювала навіть не на столі, а на ігровому майданчику, зробленому для малого племінника. У мене був куточок, я не могла спочатку "розмахнутися", і тому це була графіка", - розповіла Крістіна.
Вона пояснила, що взялася за творчість, бо відчувала необхідність фіксувати жорстокі події, які відбувалися навколо:
"Мені потрібно було дівати всю цю інформацію, яка накопичилась, хоча б кудись... Це було швидко замальовано, на день ставалося по декілька подій, і я це замальовувала. Буквально щовечора - по декілька подій. Я фіксувала, фіксувала, і навіть не встигала задумуватись".
"Усі найболючіші теми, найжахливіші і найважчі сюжети купували саме українці"
Крістіна розповіла, що згодом змогла знову взятися за роботи, в яких відображає свої емоції та ставлення до подій. Утім творити так, як до війни, вона не може:
"Якщо раніше, я малювала від натхнення, тобто мене щось надихало, вражало, і я це якось переформатовувала в малюнки, то зараз все, що я створюю, - від того, що мене це дратує, тригерить, злить... Зараз мене нічого не надихає, мене все переважно нервує. У мене весь живопис зараз сконцентрований на проблемах і їхніх рішеннях, хоча б у моїй голові".
Роботи мисткині на початку повномасштабної війни активно купували люди з-за кордону, які хотіли підтримати Україну, адже кошти художниця переважно донатила. Втім згодом головними покупцями її робіт стали саме українці:
"Усі найболючіші теми, найжахливіші і найважчі сюжети купували саме українці. Найчастіше ті, які виїхали. І вони кажуть: "Я хочу це памʼятати".
Серія графічних робіт Крістіни зараз виставляється в галереї університету Джорджа Мейсона біля столиці США.
На картинах - червоним по білому зображене життя українців під час обстрілів, дідусь, який оберігає сон онучки в центрі для переселенців у Запоріжжі, розстріляний вокзал у Краматорську, катування, вбивства, а також акції із закликами припинити зґвалтування українських жінок.
Крістіна Отчіч-Черняк каже, що поки її картини мандрують світом, від початку повномасштабного вторгнення вона й сама вимушена змінювати місця проживання, оселяється ближче до місць, де служить її чоловік, військовий фельдшер:
"Приблизно рік він служив ближче до фронту, а я була в Києві, і зрозуміла, що мені так важко. Тож я переїхала у Дніпро, це місто було найближче до дислокації чоловіка, тож я могла його там бачити найчастіше... "
Крістіна працювала у Дніпрі, там познайомилася з місцевими художниками і тепер готується з ними до спільної виставки. Нещодавно у її чоловіка знову змінилося місце дислокації.
"Тож я знову поїду в інше місто і буду вже там освоювати мистецьку складову. А роботи роз'їжджаються Україною і світом", - розповіла мисткиня.
На одній зі своїх робіт вона висловила мрію про життя вдома, як раніше, до війни:
"Така моя рефлексія - "Додому". За основу я взяла портрет свого батька в дитинстві... Хочеться жити вдома як завжди, щоб усе було так, як було "до", а "до" вже ніколи не буде".
"Війна - це і про горе, і про надію"
Від початку повномасштабної війни вдома проводить по 2-3 місяці на рік, а решту часу працює біля лінії фронту і український фоторепортер Андрій Дубчак, співзасновник медіапроєкту Donbas Frontliner. Його світлини теж демонструють у США на виставці у галереї університету Мейсона.
Фоторепортер каже, що намагався показати американській аудиторії світлини, які якомога краще передають емоції українців:
"Це фотографії, які ілюструють горе родин і всієї країни. Це фотографії, на яких є горе, але є й надія, тому що війна - це і про горе, і про надію... Важливо, що я можу показати певній частині світу те, що відбувається в Україні, і, можливо, це також допоможе нам".
Андрій Дубчак каже, що найбільшу увагу іноземної аудиторії привертають передусім фото, які відтворюють страждання цивільних, зокрема дітей:
"Сьогодні, на жаль, усе менше й менше уваги до війни, і за кордоном це відчувається особливо сильно, я моніторю іноземні медіа і бачу, що там стало менше репортажів, менше фото, менше згадок. Але наша робота - показувати і цивільні аспекти війни, і військових... Увага все ще прикута до України, але треба багато працювати, аби фокус не тікав".
Фотограф каже, що створення світлин під час війни не потребує постановок, адже вони привертають увагу глибиною переживань:
"У Херсоні плакали люди, і я плакав разом із ними, це було щастя. У Бахмуті було страшно, і мені було страшно, і це був дійсно жах, діти які знаходились посеред пекла... діти боялися, і я боявся... "Переглядаючи фото я миттєво переношуся в той час і стан, коли я його створював."
Проте, розповідає фотограф, за час війни він відчуває "звикання" до реальності, яку бачить:
"Болю дійсно багато, але є також, так би мовити, професійна деформація, я це відчуваю. Те, що боліло раніше, уже болить не так, або не болить узагалі. Тіла людей, наприклад, викликають абсолютно не такі емоції, як раніше. Досі, можливо, більші емоції викликають страждання дітей, жінок, поранених".
"Іде відхід від копичок, хатинок, чоловіків у шароварах і жінок із короваями"
Співкураторка виставки Софі Бей, яка відбирала роботи українських митців для показу в галереї університету Мейсона вважає, що вони демонструються в потрібний час.
"Існує багато картинок конфліктів, гніву та ненависті в усьому світі, і ми можемо стати байдужими до цих зображень. І я вважаю, що ми більше не чуємо про цей конфлікт. І зараз саме час показати ці твори мистецтва, щоб ми могли підвищити усвідомлення та спонукати до обговорення", - сказала Бей.
На виставці в галереї університету Мейсона загалом представлені роботи 13 українських митців. Серед них, зокрема чорно-білі картини художниці-переселенки з Харкова Олена Аляб'євої, які описують переживання від відчаю до відновлення, "Поцілунок перед евакуацію" та інші твори Наталії Амірової, колоски у вигляді ікон Сергія Сімутіна, що символізують українські поля, які перетворилися на поля запеклих боїв, скульптура Романа Рабика, присвячена українським військовим.
"Я намагаюся обирати митців, які висвітлюють різноманітні соціальні проблеми, як-от переміщення, психологічні травми, тривогу, злочини, усю психологічну криву мислення", - каже Софі Бей.
Окрім глибокого змісту, вважає куратор-колекціонер Євген Немченко, в роботах українських митців видно передусім високий професійний рівень:
"Я вважаю, що з початком вторгнення українське мистецтво вийшло взагалі на новий рівень. Зараз уже іде відхід від копичок, хатинок, чоловіків у шароварах і жінок із короваями".
Євген активно почав колекціонувати твори українських митців після початку повномасштабної війни. До цього в його колекції були переважно твори американських художників.
"Я побачив, що дуже багато творів, які надходять з України, - дуже потужні. Я був у різних групах у соцмережах... і вирішив почати їх скуповувати, щоб вони не загубилися і збереглися для суспільства. А потім моя дружина сказала, що з ними потрібно щось робити. Тож ми почали контактувати з різними галереями у Вашингтоні. Перша виставка була в Arts Club of Washington у жовтні 2022 року, у центрі міста. І після цього все пішло далі", - пригадує Немченко.
Він каже, що попри зацікавленість українським мистецтвом, організувати виставки в американських галереях не було легким завданням:
"Проблема в тому, що багато галерей планують свої програми на 2-3 роки наперед. Оскільки ця колекція показує те, що відбувається зараз - це для них трішки цікавіше. Але це процес, це не так просто... Зацікавленість в українській культурі загалом дуже велика. І дуже багато людей купують картини, і хочуть їх виставляти. Проте на заваді стають певні бюрократичні моменти".
Дивіться також:
