Цього тижня в Інституті Брукінґса відбулася дискусія на тему «Тристоронній процес: Вашингтон, Київ, Москва та доля ядерної зброї в Україні». Своїми спогадами та висновками щодо переговорного процесу, який у 1993-1994-их роках призвів до відмови України від ядерної зброї, поділилися Строуб Телботт, президент Інституту Брукінґса, старший співробітник цього Інституту Стівен Пайфер, депутат Верховної Ради України Борис Тарасюк та професор Інституту дослідження миру в Осло Павло Баєв.
Строуб Телботт, який був модератором дискусії, нагадав про ті подій. Після розпаду Радянського Союзу Україна мала третій за розміром ядерний арсенал у світі – більший, ніж ядерна зброя, якою на той момент володіли Великобританія, Франція та Китай узяті разом. Також на той момент зброєю володіли Казахстан та Білорусь, але Москві вдалося швидко домовитися з цими двома країнами про передачу ядерної зброї. Двосторонні переговори між Росією та Україною, натомість, зайшли в тупик і обидві сторони звернулися за посередництвом до Сполучених Штатів. У результаті дипломатичних зусиль, що тривали від до грудня 1994-го року, було домовлено, що Україна транспортує усі ядерні боєголовки на територію Росії для їх знищення, а у відповідь отримує гарантії безпеки, компенсацію за вартість високозбагаченого урану, а також фінансову допомогу для знищення міжконтинентальних ракет та їхньої інфраструктури на своїй території. Набуття Україною статусу без’ядерної держави, на думку Телботта та інших учасників дискусії, сприяло розвитку міждержавних стосунків між Україною та країнами Заходу.
Стіфен Пайфер, колишній Посол США в Україні, безпосередньо брав участь у переговорному процесі. Серед іншого він поділився уроками, які можна зробити з цього процесу та застосувати в переговорах з іншими країнами, що володіють ядерною зброєю, – Пакистаном чи Північною Кореєю. Зокрема, досягненню успіху допомогло те, що усі сторони були здатні задовольнятися мінімальними досягненнями, а не наполягати на виконанні усіх власних вимог іншими учасниками. Успіхові також допоміг практичний підхід переговірників, використання внутрішньополітичних процесів, таких як президентських виборів,та фінансових заохочень, а також розуміння потреб іншої сторони.
Борис Тарасюк також брав участь у цих переговорах. Він каже, що він сам не відразу погодився на те, що Україні потрібно відмовитися від ядерної зброї. Але, отримавши усю інформацію від фахівців, він зрозумів, що Україна постала перед вибором – або незалежність в якості без’ядерної держави, або володіння ядерними боєголовками та залежність від Росії. На той момент у країні не було інфраструктури та фінансових ресурсів для обслуговування наявного ядерного арсеналу.
Росіянин Павло Баєв був єдиним учасником, що не брав безпосередньої участі в переговорах. На його думку, успіхові процесу допомогло те, що тодішній президент Росії Борис Єльцин доручив ведення переговорів та довіряв людям, які добре розумілися на ракетах та ядерних боєголовках. Сприяло і те, що цей процес проходив на периферії бурхливої на той час російської політики, а отже не було надмірно заполітизованим.
Усі учасники погодилися, що успіх тристороннього процесу приніс користь не лише посиленню регіональної безпеки, а й сприяв досягненню глобального миру та стабільності.
Після конференції «Голос Америки» задав кілька питань голові комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції Борису Тарасюку.
ГА: Чимало людей в Україні тоді, а деякі і досі, вважають, що відмова від ядерної зброї була стратегічною помилкою. Як Ви вважаєте, історія довела Вашу правоту?
Що стосується інших подій, то час від часу ми можемо чути здебільшого популістьські твердження, що ядерну зброю не треба було віддавати. Я на це дивлюся не більше, ніж як на популістькі поверхові судження і готовий дискутувати будь-де та з будь-ким і доводити правильність цієї позиції. Для мене питання стояло так – або незалежність, або ядерна зброя. Ядерну зброю ми могли б залишити, але тоді б ми не були незалежною державою. Ми були б залежні від Росії.
Г.А.: Яка Ваша позиція щодо святкування Дня перемоги в Україні, використання червоного прапору під час параду та бійок у Львові?
Б.Т.: Я вважаю, що в українському суспільстві утвердилися хибні цінності і висновки. Якщо в усій демократичній Європі ніхто не святкує День перемоги, а святкують День примирення, то у нас досі святкують День перемоги. Більш того, вже дійшло до абсурду, коли в День перемоги починаються бійки – бійки між прихильниками червоних прапорів, символіки Радянського Союзу і Комуністичної партії, і іншою частиною суспільства. Це абсурд.
Абсурдом є також те, що досі частина лівих політиків не може примиритися з тими, хто воював також проти фашизму. Я маю на увазі ОУН-УПА. Це ненормально, бо в усіх країнах Європи давно вже забули, що воювали один проти одного – в Іспанії, в Німеччині, у Франції. Лише в Україні досі, як і в усьому колишньому Радянському Союзі, все ще святкують перемогу. Перемогу над тими, до кого прагнуть звернутися по допомогу, перемогу над тими, хто в 6-7 разів живе краще, ніж ми. Це є збочення суспільної психології. І я думаю, чим швидше воно зміниться, тим краще. Звичайно, це добре, що ми перемогли, і ніхто не постраждав так, як українці.
Я вважаю себе дитиною війни. Обоє моїх батьків воювали, були на фронті, на передовій, тому я маю не менше, а, може, більше прав стверджувати, що треба зупинити ось це суспільне божевілля – боротьбу проти тих, хто має іншу думку з приводу минулої війни. Війна була жорсткою, вона принесла багато горя українцям – і тим, і тим, але обидві сторони воювали проти фашизму.
Г.А.: Які помилки сучасної влади Ви бачите у зовнішній політиці, особливо в україно-американських відносинах?
Б.Т.: Те, що можна було залегко внести в україно-американські стосунки, президентом Януковичем було відразу внесено, коли було віддано високозбагачений уран. Його не віддавали ні Кравчук, ні Кучма, ні Ющенко, а от прийшов новий президент і зразу все віддав. Я вважаю, що ні цим будуються взаємини зі Сполученими Штатами Америки. Не можна забувати про роль і місце США в світі. Треба будувати ці взаємини на основі, яка була б зрозуміла Сполученим Штатам, і Україна мусить бути передбачуваним партнером. Вона таким, на жаль, зараз не є. З одного боку, проголошується, що ми виступаємо за створення європейської системи безпеки, а з іншого боку, відбувається дисбаланс у взаєминах з іншими партнерами на користь взаємин з Росією. І цього не можуть не помічати у Вашингтоні. Також у Вашингтоні завжди в будь-які часи – а я пам’ятаю всі часи розвитку двохсторонніх відносин – звертали увагу на стан демократії, захист прав людини, верховенство права, боротьбу з корупцією в Україні. І та влада, яка цього не буде забезпечувати, ніколи не буде сприйматися у Вашингтоні серйозно.
Г.А.: Як Ви оцінюєте перші кроки діяльності Парламентської Асамблеї EURONEST та які сподівання Ви покладаєте на діяльність цієї структури?
Б.Т.: 2-3-го травня у Брюсселі відбулося установче засідання. Був підписаний Установчий акт, прийняті правила і процедури, сформовано структуру Парламентської Асамблеї EURONEST, вибрані керівні органи – два співпрезиденти та вісім віце-президентів. Я вважаю, що перший установчий етап був пройдений успішно, хоча і не без проблем. Інколи під час переговорів складалося враження, що нічого в нас не вийде. Наступний етап – це робота по суті. Робота полягає у тому, що ми, як парламентарі, не можемо бути задоволені виконавчими структурами Європейського Союзу – тим, як вони запроваджують політику східного партнерства. Це і неадекватні ресурси, і неадекватні зусилля і пріоритети. То ми, як парламентарі, повинні якраз використати наступну сесію у вересні, щоб по суті дати свої оцінки тому, як рухається ця ініціатива східного партнерства і що повинно бути зроблено.
