Чи виживе Росія без Путіна, і яка прихована сила України? Що допоможе їй вистояти в цій війні? - ці та інші питання обговорює професор Гарвардського Університету, історик Сергій Плохій.
В інтерв'ю журналістці "Голосу Америки" Мирославі Гонгадзе він розповідає, що перемога Росії в цій війні означала б перемогу авторитаризму в усьому світі, від Китаю до США, тоді як перемога України ознаменує перемогу світової демократії.
Мирослава Гонгадзе:
Пане Плохій, чому Росія стала такою, якою вона є зараз? Адже в історії був час, коли світ мав багато сподівань, що Росія насправді може стати демократією.
Сергій Плохій:
Так, якщо подивитися, що відбувалось у Росії наприкінці 80-х, це безумовно, був один із маяків демократії та демократичного розвитку на пострадянському просторі. Єльцина обрали президентом Росії всупереч бажанням Горбачова, за підтримки величезної демократичної мобілізації в Росії. Тоді як в Україні на той час нічого такого ще не відбувалося.
У 1989-1990, а також у значній частині 91 року було майже природно очікувати, що Росія в СРСР буде лідирувати в плані демократичних перетворень. Але цього не сталося.
Вже у 1993 році було дуже зрозуміло, що у той самий парламент, який президент Єльцин захищав у 91-му році, у нього тепер стріляли за його ж наказом. Чому так сталося?
Одна з причин полягає в тому, що ми вірили (і я зараз говорю не тільки про політиків та Захід, а про широку громадськість, в тому числі, про себе на той час) ми вірили, що це був своєрідний кінець історії на міжнародній арені. Що країни трансформуються через той простий факт, що тиск комунізму відійшов на певну відстань. Ми вірили, що країни і народи майже природно, автоматично ставали демократичними. Що якщо зникне комуністичний шар, демократія почне процвітати. Це була негласне розуміння, яке існувало, і так думали дуже багато людей.
Зараз ми знаємо, що історія тоді не закінчилася, і що історія має значення. І що демократія – це дуже комплексний спосіб ведення політичного життя, суспільного життя. Черчілль у якийсь момент сказав, що демократія є найгіршою формою правління, крім усіх інших форм правління.
В російській історії, з точки зору інтелектуальних традицій, з точки зору інституцій, дійсно, була обмежена кількість досвіду, який міг би слугувати основою для демократичного розвитку. То ж історія мала значення.
І історія Росії - це була історія недемократичного розвитку, де держава та інтереси держави були в самому центрі політичного життя, де держава була домінантною.
І коли росіяни почали відчувати труднощі, економічні труднощі, труднощі з демократією та демократичними інституціями, що тоді могло об’єднати країну - це держава і влада держави. Підстави для цього вже були створені у Конституції, яка була ухвалена Борисом Єльциним, і очевидно, яку підтримав Захід відразу після обстрілу російського парламенту та арешту лідерів опозиції. Опозиція в Росії була комуністичною та націоналістичною.
З цієї точки зору, Єльцин справді виглядав як найкраща надія для російської демократії. Але те, як це було зроблено, створило справді основи для нової російської держави, яка стала такою ж авторитарною, як і більшість урядів та режимів в російській Росії.
Це не означає що Росія чи будь-яка інша країна справді приречена історією бути авторитарною чи демократичною, чи мати будь-яку іншу форму правління.
Але урок, який ми засвоїли, полягає в тому, що зміни в таких трансформаціях не відбуваються за одну ніч. Це процес. Це тривалий процес. І це урок 1990-х, який ми повинні пам’ятати сьогодні, особливо з огляду на те, що ми все більше говоримо про майбутнє Росії, про Росію без Путіна.
І зараз, коли ми розмовляємо, важливо не потрапити у ту ж пастку 90-х років, у ті ж самі проблеми, які ми мали у 90-х, а потім знову дивуватись, чому наше сприйняття бажаного за дійсне не стало реальністю.
Мирослава Гонгадзе:
Ви кажете, що для Росії це було природно - стати авторитарною країною. А як щодо інших країн цього регіону? Чи інша ситуація в Україні? В Грузії?
Сергій Плохій:
Зараз, через 30 років після розвалу СРСР, ми бачимо, що в деяких частинах Радянського Союзу демократичні зміни та трансформації почалися наприкінці 80-х - початку 90-х років. Це було насіння, яке вродило і дало дуже значні результати. Я говорю про країни Балтії.
Країни Балтії за демократичними ознаками сьогодні випереджають такі країни, як Польща та Угорщина, наприклад. І ми також бачимо, що Україна є другою за величиною радянською республікою. Вона також залишається демократичною. Попри те, що іноді (принаймні двічі) були спроби розгромити цю демократію, суспільство відповідало на ці спроби Майданом.
Ми також можемо подивитися на те, що відбувається в Молдові. То ж не можна казати, що демократія в цьому регіоні зазнала поразки. Хоча більшість пострадянських держав дійсно повернулися до різних форм авторитарного правління.
Якщо ви подивитеся на географію, де це відбувається, якщо подивитися на історію, то всі ці країни - переважно в Центральній Азії та частково на Кавказі. І ви там знайдете більш-менш ті самі закономірності, що спостерігаються в історії Росії, де дуже маленька традиція демократичного розвитку.
З української перспективи дуже цікавим прикладом є Білорусь, яка дійсно дуже близька, яка має багато спільної історії з Україною, включно з тим, що обидві ці країни були частиною Польсько-Литовського князівства, були поділені між Польщею та Радянським Союзом під час проміжного періоду. І знову ж таки, Білорусь обрала більш російський шлях.
Питання - чому? І одну з відповідей можна знайти в історії України, в історії українського регіональності, якої в Білорусі насправді немає достатньою мірою.
Регіональність, звісно, використовувалась проти України ще в 2014 році, як спроба дестабілізувати, підірвати єдність країни, тощо. Але це також основа нашого різноманіття та плюралізму. Це основа, яка може вистояти цю повномасштабну війну Росії проти України.
Мирослава Гонгадзе:
Чи виживе демократія в цьому регіоні після війни, після цієї великої спроби знищити українську націю і українську демократію, після цієї спроби почати війну проти всього Заходу?
Сергій Плохій:
Українці, які воюють і вмирають на полях східної, південної України, на Донбасі, вони вірять, що воюють не за себе, і не лише за свою країну. Вони вірять, що вони виборюють європейські цінності, борються за Європу. Вони сподіваються, що їх розуміють, і вони очікують підтримки та допомоги на багатьох рівнях. Вони й справді захищають більше, ніж просто себе.
Якби військова операція, яку організував Путін і генеральний штаб російської армії за кілька місяців перед цією війною, закінчилась успіхом, якби Київ впав за пару тижнів, якби Україна за три дні опинилась в руках Росії, це б означало не лише перемогу Росії, це була б перемога авторитарних форм правління. Не тільки в регіоні, а й у всьому світі, від Китаю до Сполучених Штатів Америки, де ця авторитарна модель вважалася дуже привабливою ще кілька років тому.
Те, що Україна протистоїть цій атаці, і що вона воює, часто перемагає армію, яку найбільше бояться у світі, армію, яка представляє авторитарний режим, що побудований дуже авторитарно (і частково саме тому вона програє) це вже перемога демократичних урядів і демократичних режимів.
Ці авторитарні тенденції дуже сильні майже в кожній демократичній країні. Тому ця перемога в Україні сьогодні – це перемога не лише окремого регіону, не лише окремого блоку, не якоїсь країни. Це перемога демократичних сил в усьому світі.
