Луїзіана не може відновити експорт устриць після виливу нафти

Минуло майже два роки з часу, коли катастрофа на нафтовидобувній платформі у Мексиканській затоці спричинила найбільшу екологічну катастрофу в історії Сполучених Штатів. У результаті вибуху платформи компанії Бритиш Петроліум у квітні 2010-го року, загинуло 11 людей, у затоку витекло майже п’ять мільйонів барелів нафти, через що постраждала економіка усього регіону.

Якщо туристична галузь потроху відроджується, індустрія вилову устриць, якою славився один зі штаті Мексиканської затоки Луїзіана, досі не оговталась. Ловці, які поколіннями займаються цією справою, кажуть, що устриць просто не стало. А любителі делікатесів все ще бояться їсти навіть ті, які вдається зловити.

Трагедія на нафтовій платформі змінила життя братів Коллінсів.

«Ми не були настільки багатими, щоб подорожувати навколо світу. Але ми не хвилювалися чим платити позичку на житло, чи вистачить грошей заправити машину і чи залишиться на харчі. А тепер ми про все це хвилюємося», – скаржиться рибалка Нік Колінс.

Нік та його брат Пол четверте покоління ловців устриць. Він каже, що на 90% забрудненої території, усі устриці померли. Як і його 12-річний син, Нік почав ловити устриці з самого дитинства. Однак, тепер він не переконаний, що син матиме змогу продовжити сімейну традицію:

«Батько хотів, аби я отримав вищу освіту. Але я не пішов вчитися. Я подумав навіщо? І вирішив продовжувати нашу традицію».

Після катастрофи, компанія Бритиш Петроліум створила 20-мільярдний фонд, гроші з якого виділяють постраждалим від виливу нафти. Компанія Колінсів отримала 44 тисячі доларів. За словами Ніка, цього мало, аби компенсувати втрачене:

«У Бритиш Петроліум повинні набратися мужності і визнати, що вони вбили індустрію устриць у Луїзіані. Раніше ми постачали 80% усіх устриць у США, тепер вже ні».

Відомий юрист Кенет Файнберґ був призначений адміністратором 20-мільярдного фонду. Брати Колінси критикують обрану ним схему розподілення коштів. Файнберґ каже, що задовольнити усіх просто неможливо:

«Ці люди надзвичайно постраждали. Вони пережили смерть, фізичні травми та економічні втрати. Тож усі дуже емоційні. Ти намагаєшся співчувати, розумієш людей, які просять ці гроші, але врешті решт зобов’язаний професійно виконувати свої обов’язки. Саме це мені довірили робити, і я це роблю».

До катастрофи, брати Колінси ловили від двох з половиною до трьох з половиною тонн устриць щодня. Минуло року, справи йшли настільки кепсько, що їм доводилося тимчасово зупиняти роботу. До того ж компанія, яка роками купувала устриці у родини Колінсів, припинила співпрацювати з ними. Співвласник компанії Ал Сурсері каже, що у нього залишилось лише два працівника на півставки. Інших довелося скоротити, адже нинішнього товарообігу не вистачає для повноцінної роботи компанії:

«Це не просто працівники, вони були як родина. Наші діти дружили. Звільняти їх було найскладнішим емоційним випробуванням».

«Коли якась компанія працює сто років, люди святкують. Нам сто років, але нам нема чому радіти. Однак, ми ще маємо надію. Якщо не буде надії, то що ж тоді залишиться», – каже Нік.

Надія на краще і підштовхує Ніка та Пола Колінсів виходити в затоку та продовжувати сімейну традицію, заради наступного покоління.