Без стандартів НАТО сучасну армію Україні не збудувати – голова місії при НАТО Ігор Долгов

Союз НАТО зіткнувся з найбільшим із часів Холодної війни викликом глобальній безпеці, спровокованим агресією Росії. Як ця наймогутніша у світі військово-політична організація може допомогти зарадити Україні, що не є її членом, перед російською агресією? Які можливі подальші шляхи натовського реагування на новий тип війни, розв’язаної Кремлем? Та й які можливості відкриває для української незалежності підписана 27 червня у Брюсселі Угода про асоціацію з Євросоюзом? На ці запитання Радіо Свобода відповів голова Місії України при НАТО, посол України в Бельгії та Люксембурзі Ігор Долгов

– НАТО – це організація, яка найкраще розуміє складність тієї ситуації, яка зараз відбувається в Україні і, звичайно, багато людей сподіваються, що НАТО могло б більш активно впливати на ситуацію. Як Ви можете охарактеризувати роль НАТО в українській кризі?

– Питання виходить за рамки простої відповіді на питання, чим допомагає НАТО і наскільки допомагає НАТО? Тому я хотів би розпочати з ширшого контексту. НАТО є найбільш впливовою і найбільш потужною військово-політичною організацією у світі. Для НАТО все те, що відбувається у світі в питаннях глобальної безпеки, є важливим. Тому ті події, які спіткали наш народ і нашу країну, також в системі глобальної безпеки виходять далеко за рамки тієї небезпечної ситуації, з якою зіштовхнулася Україна сьогодні. Це – криза глобального масштабу. Це трагедія, і треба розуміти, що все те, що будувалося десятиліттями після закінчення Холодної війни, після розпаду СРСР, після падіння Берлінського муру, зараз, через агресивні дії Росії, було поставлено під сумнів. І тому це – виклик для всього світового співтовариства і світової системи безпеки.

Безумовно, в цих умовах НАТО відразу зайняло чітку, відкриту та зрозумілу позицію – такі дії в 21-му столітті є неприйнятними. Неприйнятними є агресія, порушення кордонів між членами Ради євроатлантичного партнерства. Анексію Криму НАТО ніколи не визнає. Якщо переглянути ретроспективу, то виходить, що з найперших днів кризи НАТО зробило велику кількість заяв і на рівні генерального секретаря, і на рівні різних форумів, які тут відбувалися. Позиція НАТО щодо засудження агресії є чіткою та послідовною.

Як допомагати в такій ситуації? Знову ж-таки, всі можливості Північноатлантичного альянсу є великими, але обмеженими через те, що Україна не є його членом, а статутні документи НАТО стверджують, що головним завданням є захист території країн-членів. Але Україна є партнером стратегічного значення, особливим партнером НАТО, і оскільки ми зазнали агресії, то в Альянсу відразу було чітке розуміння того, що Україна потребує негайної допомоги.

Отже, якщо казати конкретно про допомогу – її можна умовно розділити на кілька груп. У першу і найголовнішу групу входить те, що можна назвати невідкладною допомогою. Це проблеми, з якими зіштовхнулися Збройні сили України, внутрішні війська, зокрема Нацгвардія, з перших днів агресії і бойових дій. Нам бракувало бронежилетів, можливостей для дислокації частин, засобів зв’язку – їх і зараз бракує, – тобто це були невідкладні потреби. Якщо говорити про перспективу допомоги в інших сферах – то нам необхідно провести глибокий аналіз і ретельну роботу по реформуванню всього безпекового сектору держави. В цьому нам дійсно необхідна допомога НАТО.

– В цьому сенсі ухвалене цього тижня рішення міністрів закордонних справ країн-членів НАТО про створення так званих трастових фондів є одним з пунктів цієї допомоги?

– Безумовно, міністри закордонних справ країн-членів НАТО і України оцінили та проаналізували все те, що було зроблено з початком дій проти України, підсумували ту допомогу, яка вже була надана, в тому числі і дорадчу допомогу, а також визначили напрямки підтримки України в подальшому. І дійсно, одним з таких напрямків є створення нових трастових фондів, які акумулюватимуть кошти для того, щоб допомогти Україні розбудувати наші оборонні спроможності.

– Мова також йде про створення групи військових експертів і громадських або цивільних експертів, які зможуть одного дня приїхати в Україну. Чи можете Ви сказати, коли це відбудеться?

– Наскільки я знаю, вже посилено штат центру інформації і документації НАТО в Україні та офісу НАТО в Україні. Це відбувається на засадах внесків окремих країн по тих напрямках, фахівці з яких нам зараз найбільш необхідні. Наприклад, логістика, інформаційні питання, розбудова командних спроможностей в Україні. Планується створення підрозділів особливого призначення. Будуть потрібні експерти, і такі експерти вже почали працювати, вони готові й надалі працювати в Україні. Це те, що стосується безпосередньо представництв НАТО в Україні.

Крім того, НАТО готове направити в Україну, в Міністерство оборони, Міністерство надзвичайних ситуацій та в інші наші органи державної влади, які потребують допомоги, радників і консультантів, які б на постійній основі допомагали б здійснювати заходи з реформування і які б зробили нашу країну більш обороноздатною, більш готовою до різного роду ситуацій.

– Слухаючи Вас, відчувається, що є практична співпраця між Україною і НАТО, активізована останніми подіями. Але якщо проаналізувати те, що було втрачено, скажімо, політику Януковича – наскільки років вона відкинула Україну в створенні тісніших та плідніших відносин із НАТО?

– Це питання потребує принаймні двох площин розгляду. Найгірше, що було зроблено за часів попереднього уряду і президента Януковича – це повна занедбаність Збройних сил України. Це те, що ми опинилися в ситуації, коли немає ніяких запасів, немає бойової готовності, немає майже нічого, з чим потрібно захищати територію нашої держави. Разом з тим, співпраця з НАТО здійснювалася завжди. Більше того, за останні чотири роки, які я тут працюю, ми щороку додавали нові елементи співпраці.

Навіть за умов того, що Збройні сили недостатньо фінансувалися, і того, що політика щодо НАТО була, як Ви знаєте, дуже стриманою, все одно, ми розвивали наші практичні заходи, і з кожним роком їх ставало більше, з’явилися дуже важливі та серйозні форми роботи. Я б хотів виділити з них тільки один приклад. Минулого року українські підрозділи в повному складі зі зброєю брали участь у військових навчаннях на території Польщі. Це були перші навчання такого роду за останні 10 років. Для НАТО це теж було подією, а для нас – тим більше, адже ми мали повністю готовий підрозділ для взаємодії з НАТО, який пройшов другий рівень сертифікації.

Ви знаєте, що існують Сили реагування НАТО. Це ті сили, які країни-члени партнери виділяють на щорічній основі у випадку надзвичайних ситуацій чи при появі загрози. Вже кілька років поспіль українські підрозділи, кожного року інші, також беруть участь в чергуваннях у Силах реагування НАТО. Інший приклад – за останні роки було вперше зроблено український корабель під назвою «Гетьман Сагайдачний», флагман Військово-морських сил України. Він бав участь в операціях НАТО. І це для наших військово-морських сил був найтриваліший та найдовший похід, гарна школа для українських моряків. Тому не варто думати, що за ці роки нічого не відбувалося, що все завмерло – ні, ми намагалися навіть в тих умовах максимально розвивати і використовувати ті спроможності, які НАТО готове було надавати. І в цьому ми відчували підтримку в першу чергу від наших військових. Зажди. В них було відчуття того, що це потрібно, що це корисно, і що без запровадження нових натовських стандартів, без реформування військової освіти ми не можемо будувати сучасні збройні сили.

– Зараз складається враження, що натовські стандарти, про які Ви говорите, не включали в себе нового виду війни, про який згадував у своїй заяві генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен, і яка зараз розгорнулася проти України. Чи йде якась адаптація цих стандартів? Які можливі шляхи реагування на цей вид війни?

– Про стандарти говорити зарано, і зі зміною стандартів поспішати не варто. А про те, що ми зіштовхнулися з явищем, якого раніше не було, говорив не тільки генеральний секретар НАТО. Є розуміння того, що відбувається, в контексті цієї нової ситуації, і осмислення нових типів загроз стане одним з головних змістовних елементів саміту НАТО на початку вересня, в Південному Уельсі. Тому, безумовно, будуть зроблені висновки, адже це стало уроком для всіх членів світового співтовариства. І, безумовно, відповідні заходи протидії будуть вироблені, тому що в умовах глобалізованого інформаційного простору, в якому йде відкрита брехня з одного боку, жити неможливо – очевидно, що необхідні зміни. Такі зміни відбуваються і у нас в державі. Я відчуваю це навіть у Вашій роботі. Завдяки Вам та іншим представникам українських засобів масової інформації ми намагаємося створити об’єктивну і збалансовану картину, чітко показати, хто винний в тому, що діється і дати всім зрозуміти, що Україна – це мирна держава, і план Порошенко – це план мирного президента, який прагне, щоб в державі був лад, спокій та процвітання.

– Якщо говорити про те, що Уельський саміт міг би стати гарним майданчиком для нових перспектив співпраці України з НАТО та для того, щоб Україна змогла заявити про свої пріоритети в напрямку безпеки і оборони, то чи запрошений на цей саміт президент України Петро Порошенко?

– Після зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів НАТО і проведення комісії Україна-НАТО, тут, в штаб-квартирі, перейшли до практичної роботи з формування порядку денного цього саміту, документів, яку будуть розглядатись та схвалюватись главами держав та урядів, а також до обговорення форматів, які будуть проходити під час цього саміту. Очевидно, що на цьому етапі про запрошення мова ще не йде, тому що ще не сформовано, з яких частин буде складатися саміт. Однією з найважливіших складових саміту буде питання Афганістану. Україна, як відомо, є країною-контрибутором, і Україна з початкового етапу брала участь у плануванні нової, планувально-дорадчої місії в Афганістані, тому Україна, безумовно, отримає запрошення на саміт.

– Голова МЗС, Павло Клімкін, заявив цього тижня, що Угода про асоціацію, яка була нещодавно підписана, є одним з гарантів української незалежності. Як Ви на це дивитеся?

– Безперечно, наближення України до Європейського союзу є тим кроком, який став причиною Революції Гідності, який для всього світу став свідченням того, чого прагне український народ. Український народ хоче жити в європейській сім’ї народів, він готовий до цього історично, культурно, освітньо, індустріально – з усіх точок зору. Чим більше ми будемо інтегровані в плані всіх тих процесів, які відбуваються в Європі, тим більш захищеними будуть почуватися українці та наша держава.

– Ви є послом України в Бельгії та Люксембурзі. Як ці два маленькі країни позиціонують себе у справі зближення України з Євросоюзом?

– Бельгія не така вже й маленька країна. 11 мільйонів населення – це у європейських масштабах не так мало. Люксембург і Бельгія, діючи в руслі політики Європейського союзу, підтримують зближення України з Європейським союзом, мають зацікавленість в розвитку взаємної співпраці, є також готовність допомогти в тих напрямках, де ці дві країни мають більший досвід. Відбулися також перші контакти між президентом України Петром Порошенком та керівництвами цих двох держав. Звичайно, будучи послом в цих двох країнах, я не тільки знаю, що відбувається, але й разом з колегами намагаюся прикласти зусиль до того, щоб ці зв’язки ставали міцнішими.

– Чи продовжить Жан-Клод Юнкер, основний претендент на пост лідера Європейської комісії, лінію нинішнього президента Жозе Мануеля Баррозу, людини, яка досить сміливо і не двозначно заявила про європейськість України?

– Знаючи особисто колишнього прем’єр-міністра Люксембургу і позицію Жан Клода Юнкера щодо України, я абсолютно впевнений, що у разі, якщо він очолить Європейський союз, ми матимемо більшу підтримку з боку керівництва ЄС. Можливо, цей факт вже загубився в історії, але саме тоді, коли Люксембург головував в Європейському союзі в 1994 році, і прем’єр-міністром цієї країни так само був Жан-Клод Юнкер, відбувся перший в історії саміт Україна-ЄС. Це була саме його ініціатива. Тому я впевнений в тому, що українське питання і українські справи для нього не є сторонніми, а складають частину порядку денного. Сподіваємося, що ми матимемо ознаки практичної роботи в цьому напрямку.

– В нинішній інформаційно-пропагандистській війні, розгорнутій російською пресою, Вам, напевно, доводилося часто зустрічатися з викривленнями інформації та тим, що європейці її сприймають за чисту монету як правду. Як би Ви порадили діяти тим людям, які живуть в Бельгії, в Нідерландах? Як реагувати на таку ситуацію?

– Завжди був один засіб реагування на брехню – казати правду. Чим більше правди буде сказано з усіх джерел інформації, тим простіше буде орієнтуватись читачам, глядачам, спостерігачам тих подій, які відбуваються. Треба сказати, що цей час пропагандистської війни багато чого змінив в свідомості європейців. Не все вже сприймається на віру, особливо з того, що йде з Москви, попри великі зусилля, наявність світових каналів і можливість купувати аудиторію. Інформація ставиться під сумнів, і для цього є всі підстави. Сумніви з’являються тому, що правда знаходить свої шляхи до слухачів.

– Напевно, найголовнішим в цій ситуації було те, щоб правду знала дипломатія, ті люди, які створюють зв’язки між країнами.

– Так, я згоден і хотів би одразу сказати, що зараз щоденно, подекуди навіть кілька разів на день, ми отримуємо із МЗС та інших джерел факти, які негайно розповсюджуються тут, в штаб-квартирі НАТО, також в Бельгії та Люксембурзі, не тільки офіційними чинниками, але й засобами масової інформації. Крім того, бажання знати правду і більше орієнтуватися в реальних подіях в Україні, як на мене, яскраво підтвердилося тим, що помітно збільшився попит на інтерв’ю з послами України в країнах Європи. За останні місяці мало не щодня мої колеги з’являються на екранах телевізорів, на шпальтах газет. Це і Костянтин Єлісєєв, представник України при Європейському союзі, і Ігор Прокопчук у Відні та багато інших. Тобто, є можливості, які ми намагаємося використовувати.

– Є ще можливість використання молоді та місцевих громад. Чи працює в цьому напрямку українське посольство в Бельгії?

– Так, зараз є дуже багато нових шляхів, і те, що, наприклад, Ви переходите на нові стандарти та доповнюєте свої традиційні форми відеорядом, також відчувається і підтримується в дипломатії. Як ми спілкуємося з громадою та молоддю? Через нові засоби. Це – твітер, фейсбук, соціальні мережі, в яких інформація поширюється моментально. Ми це використовуємо і бачимо, що на це є попит. Щодо фламандськомовної преси, то час від часу ми отримуємо сигнали від нашої громади про те, що треба звернути увагу на той чи інший засіб масової інформації, на те чи інше висловлювання. Оскільки я сам перебуваю на території Бельгії та Голландії, я можу впевнено про це говорити.