60 українських артистів балету змушені були покинути Батьківщину, рятуючись від російського вторгнення. Вони об’єдналися в Об’єднану українську балетну трупу в Нідерландах. Тут у кожного своя історія — комусь довелося пережити окупацію, хтось пройшов півкраїни пішки, щоб уникнути жахів війни. У багатьох в Україні залишилися сім'ї і ця робота — єдиний спосіб утримувати близьких. Танцівники дебютували в США з інтерпретацією «Жізелі», яку спеціально для них створив всесвітньо відомий хореограф Олексій Ратманський. Марія Ульяновська та Костянтин Голубчик познайомились з танцівниками під час їхніх гастролей у Вашингтоні в лютому.
Ми розмовляли з Олексієм Князьковим — 30-річним солістом Харківського театру опери та балету - у маленькій гримерці серед костюмів та особистих речей. За півтори години у Олексія вистава. Але поки хлопець запрошує мене сісти і розповідає, як він зустрів 24 лютого 2022 року.
"Я був у Харкові. Як і більшість, я прокинувся, бо почув вибухи за вікном. Не зразу зрозумів, що відбувається, але потім мені подзвонила подруга і сказала, що почалася війна. Я подивився у вікно і побачив дуже довгу чергу до автомата з водою. І зрозумів — війна”.
Війна застала хлопця вже вдруге. Уродженець Краматорська, він навчався у Донецьку і у 2014 році змушений був покинути дім і будувати нове життя у Харкові.
“Все знову повторилося. Я очікував цього, але не думав, що це буде така відкрита війна з танками, і що вони поїдуть з усіх сторін”.
Перед Князьковим постав непростий вибір — що робити далі у місті, яке потерпає від нещадних російських обстрілів.
“Я взагалі не знав, чи буду я танцювати, чи ні — такі депресивні були відчуття й думки. Це мабуть єдине, що я роблю добре. Це моє життя”.
Влітку Князьков отримав дозвіл Міністерства культури та виїхав за кордон, щоб приєднатися до Об’єднаного українського балету. Колектив базується в Гаазі у старій будівлі Королівської консерваторії. Муніципалітет міста виділив їм п’ять великих танцювальних студій та організував центр для біженців.
Ідея об’єднати українських танцівників-переселенців у трупу належить колишній примі-балерині голландської національної опери Ігоне де Йон. Вона виступала із кількома зірками Київської національної опери, і коли почалася війна, почула жахливі історії їхніх колег і друзів і вирішила допомогти. Вона оголосила про створення спеціального місця для українських танцівників у Нідерландах і звернулася до Міністерства культури України, щоб чоловіки отримали дозвіл на виїзд.
“Вони не мали жодного уявлення, у що вплутуються. Просто почули про цю компанію і про мене, і повністю мені довірилися. Тепер це їхній дім. Танець допомагає нормалізувати їхні життя. І я думаю, що це найкраще, що я можу їм дати, крім звісно любові, вміння слухати та бути поруч”, — розповідає прима.
Ми зустрічаємо колектив у Вашингтоні, де вони дебютують з балетом «Жізель». Нам дозволяють зазирнути за куліси Кеннеді-центру і провести з танцівниками пів дня — сьогодні з самого ранку у них репетиція а згодом два виступи. Протягом кількох днів, трупа має 7 вистав у Вашингтоні — усі квитки давно розпродані.
Репетиційна зала неспішно наповнюється. Тут зібрались танцівники з різних театрів України. Усі вони різного віку і ніколи не танцювали разом. Для декого, як от для 18-ти річного Микити Потапчука — це взагалі перша робота після хореографічного училища. Він щодня зідзвонюється з батьками і підтримує родину, яка залишилась в Україні. У серпні двоюрідний дядько Потапчука загинув на фронті.
“Довелося дуже швидко подорослішати. Але зараз я вже поступово звик”, — розповідає хлопець.
Тут кожен має свою історію. Артист Національної опери Максим Білокриницький у перші дні після вторгнення росіян опинився у Київській області — там, де точилися найзапекліші бої.
“Ми опинилися в окупованій території, але до нас не дійшли російські солдати — вони були в декількох кілометрах. Протягом місяця було дуже важко і я зрозумів, що не зможу так”, — згадує танцівник.
За першої можливості Білокриницький виїхав на західну Україну і коли почув про Об’єднаний український балет — зрозумів, що має потрапити до цієї трупи, адже українські театри на той момент ще не працювали.
Данило Бутенко до того, як приєднатися до колективу, 14 років займався народними танцями. Коли почалась повномасштабна війна, йому довелося обирати — продовжувати танцювати, чи стати до лав Збройних сил, як це зробили деякі його товариші.
“Перші місяці було неможливо виходити на сцену, я взагалі не уявляв себе у балеті — тільки в допомозі Україні”.
Коли почалась повномасштабна війна, Бутенко був на гастролях у Клайпеді в Литві. Там він почав допомагати волонтерам, а знайомі зі ЗСУ переконали хлопця залишатися за кордоном.
“Якщо мої друзі захищають нас там і кажуть, що я можу захищати нас на культурному фронті, то я маю це зробити”, — зітхає Бутенко.
У 22 роки Дмитро Бородай — танцівник балету Національної опери. Коли почалось повномасштабне вторгнення, йому довелося тікати на захід України пішки — поїзди та автобуси були переповнені.
“Ми вирішили просто йти у напрямку Хмельницького. Іноді нам вдавалося зловити якісь машини, але це було 2-3 рази. Таке виживання”.
Завдяки роботі у балеті, Бородай зміг потрапити до Нідерландів, куди перевіз майже всю сім’ю. Розповідає, що рідні довго не хотіли виїжджати Токмака, Запорізької області, а коли врешті наважились, то ледь вибрались із окупованої території.
“Коли вони виїжджали, почався обстріл. Вони встигли проїхати до наших військових. І коли ті вже відводили сестру і маму в підвал, то мала сестра зізналась потім, що думала, що це російські солдати ведуть їх вбивати”.
Повітря у репетиційній залі важчає. Артисти розігрілися і переходять у гримерні — виступ за годину. Тут серед костюмів та дзеркал відбувається перевтілення: тепер вони вже не просто танцівники, а виконавці ролей — селяни, феї, аристократи. Хоча воєнна реальність присутня і тут — з мобільного телефона чути характерний голос ведучого ютуб-шоу, який коментує відео російських блогерів. Програму слухає 21-річна Анастасія Белечинська. Вона не була вдома вже рік — відтоді, як виїхала на короткі гастролі 23 лютого.
“Я збиралася у Францію на гастролі на 10 днів. Навіть нічого з собою не взяла — лише зимові речі. І вже рік я не була вдома. Хочеться найближчим часом повернутися, навіть зараз. Але треба працювати, щоб допомагати своїм родичам, які залишаються в Україні”, — розказує дівчина, накладаючи грим.
Розраду артисти знаходять у танці та одне в одному. Робота відволікає їх від новин, а спільний досвід війни дозволяє розуміти один одного, як ніхто інший.
“Зазвичай в балетних трупах трапляються конфліктні ситуації. А у нас, я не знаю, яким дивом, люди з різних міст, з різних театрів, різного віку — і всі якось дуже добре здружились і спрацювались”, — каже Белечинська.
Ми переходимо у глядацьку залу. Починається вистава. “Жізель” — романтичний балет ХІХ століття про молоду дівчину, яка помирає від розбитого серця. Інтерпретацію для Об’єднаного українського балету поставив балетмейстер Олексій Ратманський. Один з провідних хореографів світу має одночасно і російське і українське коріння. З 2009 року він є хореографом Американського театру балету у Нью-Йорку.
У березні 2022 року Ратманський мав презентувати два великі проекти у Росії — один у Большому театрі та інший у Маріїнському. Коли почалось повномасштабне вторгнення, балетмейстер попросив театри зняти його репертуар.
“Російська армія бомбить мою родину в Києві, а я нічого не міг зробити”, — згадує чоловік.
Театри погодились. Але через деякий час представили постановки Ратманського вже без його імені. Водночас до хореографа звернулася Ігоне де Йон та запропонувала адаптувати “Жізель” для нової української трупи. Спочатку, розповідає Ратманський, було складно, бо в колективі не вистачало танцівників. Але згодом все більше людей змогли приїхати в Нідерланди і приєднатися до трупи. У серпні прем’єра балету відбулася в Амстердамі, у вересні в Лондоні і нарешті у лютому Об’єднаний український балет показали у США.
“Танцівники балету відчувають, що виконують певну місію. Вони говорять про Україну, встановлюють зв’язок з аудиторією емоційно, без слів на відміну від того, як це роблять українські дипломати”, — розповідає Ратманський.
Вистава завершується і оркестр починає виконувати гімн України. Танцівники підіймають прапор і співають зі сцени. Ратманський розповідає, що гімн виконують щоразу — це нагадує танцюристам і глядачам, чому вони тут.
“Незважаючи на трагічні обставини, це дивовижний момент в українській історії. Нація ще ніколи не була такою згуртованою. Весь народ разом, бореться за свою землю, за свою свободу, за самобутність своєї культури, за свою безпеку, за право зробити вибір і жити по ньому. Їм не вказуватимуть, що робити і з ким жити. Так, Росія століттями домінувала в Україні. Але це в минулому. Україна ніколи не здасться”, — наголошує балетмейстер.
Ратманський розповідає, що після завершення війни танцівники повернуться додому і відбудовуватимуть нормальне життя.
“Через війну були зруйновані українські театри, балетні школи, танцівники виїхали з країни вчитися за кордон. Коли все закінчиться, їм усім потрібно буде починати з нуля, тому що так багато знищено Росією”.
“In God we trust. Одна надія на Бога, — завершує нашу розмову Олексій Князьков. — Кожен день думаєш, що все буде гаразд, а там не знаєш”.
Танцівник чекає завершення війни, щоб повернутися додому і до свого театру.
“Я сумую за своїм глядачем, за нашими залами, сценою і за містом. Як приїду, найперше піду прогуляюся містом, подивлюся, що вціліло”.
Форум