Дипломатичні заходи та санкції країн Заходу, не здатні зупинити Путіна, пише Джуді Демпсі з Carnegie Center. Останнім часом сталися три події, які матимуть суттєвий вплив на безпеку ЄС і його стратегію щодо своїх східних сусідів, пише аналітик.
Перша – це посилення військової присутності Росії на територіях, захоплених терористами, що означає кінець хиткого перемир’я та переходу Росії в наступ на східній Україні.
Друга – численні порушення повітряного простору балтійських країн російськими літаками, які свідчать, що Росія перевіряє готовність НАТО захищати держави-союзники. А отже, Європу та НАТО чекає тривале протистояння з Путіним.
І, нарешті, третя подія – це підписання спільної заяви США, Австралії та Японії, в якій вони засудили дії Росії. Це свідчить, що Кремль критикують уже не тільки Північна Америка та Європа.
Питання тепер у тому, пише Демпсі, що робити з такою одностайністю, і тут багато чого залежить від канцлера Німеччини Анґели Меркель, яка докладає великих зусиль до вирішення кризи, проводячи тривалі особисті зустрічі та численні телефонні переговори з Путіним.
«Меркель не хоче давати Путіну можливість зберегти обличчя, що могло б сподобатися деяким європейським дипломатам і керівникам, бо дало б їм змогу прибрати українське досьє зі свого столу. Вона просто не довіряє йому. Тридцять вісім телефонних переговорів між Меркель і Путіним лише поглибил цю недовіру».
Канцлер Німеччини не готова заплющити очі на анексію Криму та втручання Путіна в Східній Україні, однак Захід не піде на військове вирішення конфлікту. Натомість Меркель готова просувати додаткові санкції проти Росії.
«Контрзаходи, які Москва вже застосувала до кількох європейських країн, справді болючі, особливо для Польщі. Але Меркель впевнена, що німецька промисловість, як і вся Європа, повинна бути готова заплатити ціну за порушення Путіним територіальної цілісності України», – пише Демпсі.
«Путін-об’єднувач» – під таким заголовком вийшла стаття Ганни Тоберн у World Affairs Journal. Завдяки російському президентові Україна зараз, як ніколи, об’єднана, пише аналітик: «Його дії у Східній Україні стали тим каталізатором, під впливом якого з групи людей, які безкінечно гризлися через політику, мовні права та податки, народилася нація».
Південна Україна, яка раніше вважала «західняків» націоналістами, на парламентських виборах дала несподівано багато голосів за партію «Самопоміч» із Західної України, а ті, хто розмовляв російською, нерідко переходять на українську, пише авторка.
Однак на противагу таким проблискам надії потужний розлам відрізав від решти України її східні території. Невизнані «республіки» не хочуть примирення з Україною, і багато українців така перспектива влаштовує, пише авторка.
«Звичайні українці втомилися посилати своїх синів і дочок на війну та смерть за ті землі, які, на їхню думку, лише тягнуть Україну донизу зі своєю радянською ностальгією та депресивною промисловістю. Їхня антипатія лише посилюється з огляду на те, що в разі повернення Донбасу під контроль України на відновлення регіону, повністю знищеного війною, доведеться витратити мільярди доларів. Для країни, яка й без того перебуває в тяжкому фінансовому становищі, думка про витрачання цінних коштів на бунтівний Донбас замість розбудови інфраструктури, оплати газу, реформування судової системи чи підвищення пенсій – це просто сіль на рану», – пише аналітик.
Проте українці усвідомлюють, що Україна не може позбутися Донбасу з політичних міркувань, інакше доведеться змиритися з порушенням свого суверенітету. А головне, у такому разі Путін втратить ті важелі впливу на український уряд, які дає йому конфлікт на Донбасі, та може вдатися до відновлення конфлікту, щоб захопити більше українських земель, пише Тоберн.
Українці знають, що розколений дім не вистоїть, підсумовує авторка, тож дедалі більше з них готові відрізати Донбас, щоб не дозволити йому тягти країну в минуле. Навіть у разі возз’єднання України усунути емоційний і психологічний розкол буде так само тяжко, як і відбудувати регіон.
«Для багатьох українців розкол – рішення йти у двох різних політичних напрямках – є остаточним. Його подолання дедалі сумнівніше», – підсумовує аналітик.
«Кремлівський спрут міжнародної пропаганди: очевидні та приховані мацаки» – таку статтю Фатіми Тлісової надрукував Eurasia Daily Monitor, який видає аналітичний центр Jamestown Foundation.
«Росія стрімко розширює свою світову пропагандистську імперію, і тимчасом як деякі її рупори та засоби масової «інформації» широко відомі своїми тісними зв’язками або належністю Кремлю, інші вислизають з уваги світу, видаючи себе за незалежні проекти», – пише авторка.
Окрім відомого пропагандистського телеканалу RT, чиє фінансування наступного року збільшиться на 41% і становитиме 337 млн. доларів, та запуску нової величезної агенції новин «Спутник», існують й інші, менш очевидні знаряддя кремлівської пропаганди. Наприклад, новий проект Babo, недавно запущений у Лондоні, власником якого є Ашот Габрелянов, колишній виконавчий директор російської компанії News Media та син її власника, Арама Габрелянова, добре відомого своєю відданістю Путіну.
Невдовзі після запуску проекту Ашот Габрелянов повідомив у Твіттері про перші успіхи, зокрема про підписання договорів з державним телебаченням Чечні та популярними ЗМІ Туреччини.
«Зростання RT і News Media – та їхні зусилля з налагодження зв’язків з міжнародними та незалежними мережами новин – показує, як спрут кремлівської пропаганди простягає свої мацаки по всьому світу. І хоча цей процес може здаватися реакційним, шкода, яку може завдати така пропагандистська мережа, якщо її проігнорувати чи недооцінити, може стати незворотною», – підсумовує Тлісова.
