Викладач Вільнюського Університету Фабіо Белафатті каже, що проросійські коментатори на Заході вдаються до стереотипів щодо Росії та її сусідів і застарілого колоніального мислення.
Фабіо Белафатті – італієць, який живе в Литві й викладає політику Центральної Азії у Вільнюському Університеті. Він звертає увагу на той факт, що логіка західноєвропейських коментаторів, які займають проросійську позицію, була б неможлива, якби мова йшла про інший регіон. Про це він написав у статті «Орієнталізм відроджений: Колоніальне мислення у коментарях західних аналітиків про Україну», що була опублікована euromaidanpress.com і швидко набрала популярність в українському сегменті Фейсбуку. У ній він аргументовано розбиває позицію тих проросійських коментаторів, які стверджують, що Москва має право втручатися у політику своїх сусідів, бо має там легітимні інтереси. Захід, стверджують вони, провокує Росію, розвиваючи відносини з Україною чи Грузією. Ці твердження Белафатті називає абсурдними та каже, що цим коментаторам притаманне расистське, стереотипне та колоніальне мислення. Голос Америки поспілкувався з дослідником.
Тетяна Ворожко: Що вам здається найбільш несправедливим щодо народів Східної Європи у висловах західних коментаторів, які кажуть, що підтримують чи розуміють Росію?
Фабіо Белафатті: Найбільш несправедливою у цьому питанні мені здається ідея, що, хоч би що робив Захід і хоч би що він пропонував східноєвропейським країнам, це розглядається як втручання в законні інтереси Росії. Вважається, що Росія має право втручатися у внутрішні справи східноєвропейських країн. Якщо ми будемо слідувати такій логіці щодо будь-якої західноєвропейської країни і її колоній, то це звучатиме як повний абсурд.
Дискусії з приводу вступу України або Грузії в НАТО або Європейський Союз – це однозначно не справа Росії. Це питання Грузії та України та їхніх західних партнерів. Але в коментарях проросійських спостерігачів передбачається, що ведучи дискусії з країнами Східної Європи, ми тим самим провокуємо Росію, кидаємо їй виклик у тому, що вважається її законною сферою інтересів. Навіть сам термін «сфера інтересів» є типово імперіалістичним, колоніальним. Цей вислів уже не вживають, коли говорять про Західну Європу. Але коли ми говоримо про Росію, його досі вживають і вважають нормальним.
Якщо ми говоримо про американську зовнішню політику 1920-х або навіть 1960-х років, коли США втручалися в справи центральноамериканських країн, то це розглядається як вияв імперіалізму, що, в принципі, правильно. Або, коли, наприклад, Франція втручається в країни, які були частиною її імперії, це завжди викликає море критики. Якщо це робить західна країна, то це розглядається як щось погане, і це правильно. Але якщо Росія робить те саме щодо своїх колишніх підданих, то це розцінюється як нормальне явище.
Т.В.: На вашу думку, це робиться свідомо?
Ф.Б.: Багато коментаторів цього не усвідомлюють. Вони не вбачають у цьому акту імперіалізму, чогось колоніального. Це через глибоко вкорінений расизм, який притаманній цій думці. Це расизм, згідно з яким є одні люди, одна нація – росіяни, може, ще поляки – а всі інші вважаються другим сортом, помилкою історії, а не реальними націями, які заслуговують на таку саму повагу, як і росіяни.
Якщо ти виходиш з цієї логіки, то починаєш думати, що хоч би що Росія робила щодо цих країн, це не так страшно, тому що вони не зовсім люди, у будь-якому разі їх розглядають як нижню частину ієрархії, як об'єкт бажання і волі росіян. І це расизм.
Т.В.: Росія, безумовно, вже свідомо сприяє такому ставленню на Заході, зокрема, наголошуючи своє історичне право на володіння тими чи іншими землями, що сьогодні належать іншим країнам. До того ж не важливо, чи правдиві самі історичні факти, і навіть якщо так, то чи є достатньою підставою для якихось дій. Наприклад, той факт, що Крим якійсь період своєї історії належав Російській імперії, а потім входив до складу РРФСР, вважається достатньою легітимізацією його анексії. Але ж хіба мало земель пройшло через низку володарів? І чимало фактів, як-от те, що спадщина Київської Русі належить Російській Федерації, українські історики спростовують.
Ф.Б.: Історія будь-якої нації великою мірою є штучною. Історичні факти відбираються, одним надається більше значення, ніж іншим. Наприклад, Росія підкреслює концепцію героїзму у Другій світовій війні. А чому, наприклад, не концепцію багатонаціонального характеру царистської імперії? Це призвело б до переоцінки російської історії. Але це стандартна практика. Росія це робить, Україна це робить, Британія, Італія – всі це роблять. Однак, згідно з проросійськими коментаторами, коли Росія це робить – це нормально. Їхній погляд на історію приймається абсолютно некритично, як реальні факти.
Частково це тому, що історія східноєвропейських народів, яку ми вивчаємо в Західній Європі, написана росіянами або пройшла через російські інституції. Їхній голос сильніший. І ми на Заході приймаємо це як належне. Зовсім ні. Україна теж має свою інтерпретацію історії. Вона може бути настільки ж спірною, як і російська, але в цьому й сенс. Немає жодної причини, щоб розглядати російську інтерпретацію історії як більш правильну або важливу. Унаслідок цього українська, польська, молдовська інтерпретації історії стають вторинними.
Т.В.: Якщо повернутися до колоніалізму, чи притаманне коментаторам Західної Європи краще розуміння психологічної травми Росії внаслідок втрати нею імперії, через яку вони теж колись пройшли, ніж американцям, які самі були колонією і мають більше співчувати українській визвольній боротьбі?
Ф.Б.: Я не побачив особливої різниці між європейськими та американськими проросійськими коментаторами. Вони виходять зі спільних посилів.
А ось із втратою імперій взагалі дивна річ. Багато європейських країн протягом своєї історії були імперіями і втратили її. Італія мала імперію і втратила. Британія мала дуже велику імперію і втратила її. Вони з цим змирилися. Вони це розглядають в позитивному сенсі – як звільнення десятків народів у світі. Ніхто серйозно, офіційно не говоритиме про завоювання Францією якихось частин Алжиру, наприклад. Це буде повною нісенітницею. Але коли мова йде про Росію, може, тому що це сталося недавно – 1991-го року, то багато хто розглядає її як націю, що втратила свою імперію, і ми «повинні» їм у цьому поспівчувати, бо вони втратили те, що історично їм належить.
Воно їм історично не належить. Ці землі були в них, бо вони їх завоювали силою. Але через цю асиметрію, ієрархічне ставлення до східноєвропейських народів, вважається, що, якщо мільйони людей були під владою Росії, це не розглядається як проблема, тому що Росія нібито має право панувати над ними.
Від цього виникає певна солідарність з почуттями росіян. Але ж не можна насправді не давати українцям робити їхній вибір на користь Заходу лише тому, що це образить почуття росіян! Це ж повний абсурд. Але багато людей сприймають це як норму саме тому, що вони вважають, що Росія має права на панування над цими народами саме через цей ієрархічний погляд на народи Східної Європи.
Т.В.: І чому так відбувається?
Ф.Б.: Щоб однозначно на це відповісти, треба опитати кожного коментатора. Але, на мою думку, тут грає роль так званий орієнталізм. Сам термін і поняття було розроблено Едвардом Саїдом, який писав про відносини Західної Європи та Близького Сходу. Але це поняття можна застосувати і до відносин Росії з її колишніми колоніями.
Орієнталізм припускає, що існує ієрархія націй – одні народи більше заслуговують на самоповагу і здатні на незалежні дії, думку та позицію (в цьому випадку це Росія), а інші є суб'єктами, які не можуть самостійно діяти (у цьому випадку – Україна, а раніше – Грузія). Це теж расизм. На думку проросійських західних коментаторів, східноєвропейські нації не мають права на власну позицію, думку, не можуть щось сказати. З цього випливає припущення, що тільки Росія має право діяти в цьому регіоні, а не Захід та інші нації.
Інша частина цієї проблеми полягає в тому, що якщо місцеві народи захочуть щось робити, як це було на Євромайдані та під час Революції троянд у Грузії, то це одразу відкидається як незалежний акт, а розглядається як втручання Заходу. Не можна сказати, що Захід не має жодних інтересів у Східній Європі, але перед тим, як відкидати будь-які дії східних європейців як несамостійні, треба замислитися на хвильку і запитати себе «А може, вони цього дійсно хочуть?» Припускається, що тільки Росія має право діяти, що це природний порядок речей. Що вона ніби й має домінувати в цьому регіоні. Будь-які самостійні дії східних європейців сприймають як щось, що йде всупереч «законам природи» Східної Європи.
Т.В.: Чи впливає на цю позицію російська пропаганда?
Ф.Б.: Я не думаю, що російська пропаганда має таке вже велике значення. Це більше пов'язано з освітою. Коли я вивчав історію Східної Європи та Росії в школі та в університеті, її завжди подавали з російської та радянської перспективи. Угорська революція 54 року розглядають з погляду Радянського Союзу – які проблеми це створило для нього, а не з погляду угорців. Але загалом пропаганда, освіта, сильніший голос Росії в академічному середовищі та колоніальний тип мислення – все це має вплив. Ми відмовилися від цього типу мислення, коли мова йде про Західну Європу, але все одно це мислення залишається, може, навіть підсвідомо.
Т.В.: І що в цій ситуації може зробити Україна, щоб змінити це стереотипне мислення?
Ф.Б.: Якщо ви подивитеся на історію, ми, західні європейці досі маємо величезну кількість орієнталістських стереотипів про Близький Схід. Едвард Саїд видав свою книжку 1978 року. Вона відкрила очі мільйонам людей, але ми все одно маємо ці упередження, через стільки років. І ми на Заході втратили наші колонії на Сході десятки років до того, як вийшла ця книжка. Я не дуже оптимістичний, що це відбудеться швидше для Східної Європи.
З іншого боку, якщо ви подивитеся, наприклад, на Фінляндію, яка була частиною Російської імперії, то коли вона здобула незалежність 1918 року, багато хто вважав її балтійською країною. А зараз вона вважається скандинавською країною і нікому на думку не спаде сказати, що Росія має якесь право втручатися у внутрішні справи Фінляндії. Але ті самі люди вважають, що це нормально, коли, наприклад, йдеться про Естонію чи Латвію. Якщо Фінляндія змогла позбутися подібних стереотипів, то надія є і для інших країн. Проблема в тому, що у Фінляндії на це пішло багато років.
Т.В.: Проект на 100 років?
Ф.К.: Ми говоримо про десятки років.
Т.В.: Ви живете в Литві. Чи відчуваєте ви, що литовці підтримують Україну? Принаймні в них точно не повинно бути жодних стереотипів.
Ф.Б .: Я ще не зустрічав литовця, який би гаряче не підтримував українців. Це просто дивовижний рівень солідарності та підтримки. Боротьбу українців розглядають як визвольний рух. Люди тут досить флегматичні, але питання України в них викликає гарячі пристрасті й інтерес. Однозначно існує дуже велика підтримка України в Литві.
