Білорус Михайло Жизневський загинув під час Революції гідності 22 січня 2014 року від пострілу в серце на вулиці Грушевського в Києві. З ним прощалися в столиці України, а поховали в Білорусі – на кладовищі під Гомелем. Восени 2014 року в Києві відкрили пам’ятник Жизневському, пізніше він був нагороджений орденом Героя Небесної сотн та отримав звання Героя України. Його батьків приймав президент України Петро Порошенко: він призначив їм довічну стипендію. Але легше від цього не стало. Смерть сина змінила долю всієї сім’ї.
Від білоруського Гомеля до українського кордону – кілометрів 40. Після вбивства Михайла сім’я Жизневських у рідному місті-півмільйоннику перетворилася на ізгоїв. Їх ображали на вулицях і в лікарнях, до помешкання кілька разів намагалися пролізти незнайомі люди, поруч із будинком довгий час чергували машини спецслужб, а могилу Героя України двічі оскверняли вандали.
«Був напис на дереві «ні фашистам» і пентаграма намальована. І замальовані були аерозольною фарбою герби – наш герб Пагоня і український герб теж», – розповідає сестра Михайла Наталія.
Наталія Жизневська живе в радянській «хрущовці» на околиці Гомеля. Сюди вона щодня повертається після робочої зміни на одному з місцевих заводів. Навіть за білоруськими мірками скромна «двокімнатка» – перше житло, яке Жизневські змогли купити після багатьох років життя у винайманих помешканнях. Сім’я переїхала сюди вже після смерті Михайла – допомогли українські фонди і пожертвування з України.
«Він вважав, що чинить правильно. І я вважаю теж, що він чинив правильно, він боровся за свої переконання. У нас в країні це неможливо, – зазначає Наталія. – Якщо починається якась боротьба за переконання, ти вже дисидент. Ось і все. Там, в Україні, люди бодай наважилися заступитися за себе і за свої права, а у нас цього не буде. У нас люди дуже боязливі, надто бояться за свою шкуру, щоб сказати: ми не раби, ми люди».
Зараз жінка залишилася сама: навесні цього року протягом місяця померли її батьки. Вони кілька років просили перейменувати одну з вулиць в українській столиці в пам’ять про їхнього сина, але вулиця Жизневського в Києві досі так і не з’явилася.
Батько Михайла в одному з останніх інтерв’ю говорив, що назва вулиці іменем його сина збереже пам’ять про нього: «Адже фактично Мішу знають у всьому світі як борця за свободу, волелюбну людину. Чому ми не можемо вшанувати пам’ять [про нього] в Україні?»
Через п’ять років після трагічної смерті брата Наталія Жизневська відповідає на, можливо, головне для кожної сім’ї героїв Небесної сотні, запитання: чи потрібно було переконувати Михайла не їхати на Майдан і чи можна було це зробити.
«Не можна повернутися в минуле, не можна все повернути назад, – каже вона. – Я, напевно, спробувала б відмовити, як і будь-хто з вас, свого брата чи сестру. Будь-який родич тих, хто загинув на Майдані, спробував би відрадити своїх коханих людей від цього».
Українські друзі кілька разів запрошували Наталію виїхати з Білорусі до них, в Україну, але поки що вона не готова покинути те невеличке, що ще утримує її в рідному місті.
