У своєму прагненні досягти західних цінностей українці часто применшують свою цінність і не помічають власних переваг. Однак варто пам'ятати, наскільки Україна щира й гостинна, а її народ - сильний і талановитий. У цьому переконують троє американців, які, не маючи українського коріння, кажуть, що закохались в Україну і навіть вважають її другою Батьківщиною.
"Я так захоплююсь українцями, тим, що вони змогли зробити під час Євромайдану"
"Якось я байдикувала і слухала музику «Гоголь Борделло» - і соліст з України, десь з-під Києва. Я подумала: тож в Україні народжуються люди, які роблять цікаву музику". Саме так відбулось знайомство американки Робін Рорбак з Вірджинії із Україною.
"І я почала дивитись інформацію про Україну і зрозуміла, що це – набагато цікавіша країна, ніж я, американка, яка росла в добу Холодної війни, могла уявити. Ми росли з уявленням, що пострадянські країни –сумне, депресивне місце, але Україна – це колір, і світло, і життя, і мистецтво".
Робін вперше поїхала в Україну 2012 як туристка, й каже, що зустріла там чудових людей і закохалась у країну. "Ця група молодих людей у Києві запросила нас до себе у свій район Борщагівка... і всі вони були такі дружні, і веселі, і розумні, і амбітні. І розмовляючи, з ними ми змогли усвідомити, як це - бути розумною молодою людиною в Україні за влади Януковича. Пізніше, коли я про це думала, я так злилась, що ці неймовірні молоді люди ніколи не матимуть таких же можливостей, як їхні однолітки на Заході..."
Відчувалось, що рани дуже свіжі. Щоразу, коли я обговорювала (події на Майдані) із кимось, ми плакали. Було стільки сліз...
Під час Революції гідності вона уважно стежила за подіями й віддалено допомагала євромайданівцям – редагувала новини прес-центру англійською. А відколи розпочалась війна на Донбасі – приєдналась до групи української діаспори у США, що надсилала медичну допомогу військовим.
"Батького мого друга був головним лікарем, здається, 30-ї окремої механізованої бригади. І нам вдалось разом знайти певні речі, як-то носилки, перев'язочні матеріали, - згадує вона. - Я використовувала свої контакти тут, щоб допомагати їм отримувати ті медичні засоби, що були потрібні на фронті".
Робін повернулась в Україну через чотири місяці після подій на Майдані. "Було дуже емоційно побачити на власні очі те, за чим я стежила з екрану комп'ютера... Відчувалось, що рани дуже свіжі. Щоразу, коли я обговорювала це із кимось, ми плакали. Було стільки сліз..."
У наступні свої подорожі вона могла засвідчити, як змінюються країна й народ: "Я змогла побачити великий концерт Океана Ельзи на Олімпійському, де було 70 тисяч людей, і це була така честь бути на тому стадіоні, всі наче пережили катарсис".
Робін каже: українці повинні не забувати цінувати себе й свій народ.
Коли я дивлюсь на Україну, я бачу талант, сердешність, ресурси, креативність. Знайте свою цінність, бо вона величезна
"Я так захоплююсь українцями, тим, що вони змогли зробити під час Євромайдану. Там стільки сили, там відбувались страшні речі, але вони не відступали і ще могли про це жартувати. Мені здається, громадянське суспільство стало набагато сміливішим, не лише у питанні політичних реформ, а й у побудові країни, в якій вони хочуть жити".
"Я знаю, що любити Україну – непросто. Але, чорт, це чудова країна, і люди – чудові! Коли я дивлюсь на Україну, я бачу талант, сердешність, ресурси, креативність. Знайте свою цінність, бо вона величезна, і ви заслуговуєте бути набагато помітнішими у світі, ніж зараз. Світ потребує, щоб Україна була більшою, помітнішою!"
"Щоразу, коли я їду в Україну, наче повертаюсь додому"
"Спочатку було дуже важко, бо я нічого не знав, українську мову не знав, але з часом, і з горілкою, я спілкувався з українцями і з часом вивчив", - згадує свій досвід в Україні Елліс Тран, колишній волонтер Корпусу миру.
Він народився й виріс у Каліфорнії. Після закінчення університету вирішив взяти участь у волонтерській програмі Корпус Миру – і його розподілили до закарпатського селища Ясіня, де він викладав англійську місцевим школярам.
"Після завершення програми я хотів залишитись в Україні і вирішив поїхати до Львова. І там орендував квартиру і викладав англійську".
Було спочатку важко, особливо в плацкарті. Багато бачив, багато чув, багато нюхав
У цей час він зустрів свою майбутню дружину. "Ми були разом в Україні рік, але я жив у Львові, а вона жила у Києві. Ми зустрічались кожні вихідні, їздили потягами", - згадує Елліс. - "Було спочатку важко, особливо в плацкарті. Багато бачив, багато чув, багато нюхав (сміється - прим. ГА). Було весело, чесно кажучи, і коли через рік був час повертатись додому, я спитав її, чи вона б хотіла поїхати зі мною".
Елліс має китайське коріння і це викликало чимало здивування в Україні. "Мене питали: звідки ти? Я казав: з Америки. Вони казали: Ні, а ти насправді звідки? Але я розумію це, багато людей, особливо у селах, ніколи не спілкувались із іноземцями. На жаль, були й проблеми, коли до нас із моєю майбутньою дружиною у Львові чіплялись якісь хлопці. Одного разу мене пограбували. Бути неприємні моменти, але їх було дуже мало у порівнянні із хорошим, я провів дуже добре час в Україні".
Але Елліс із розумінням ставився до необізнаності українців через брак спілкування із відмінними від них людьми. "Я ріс у Сан-Хосе, і це місто етнічно дуже однорідне, там було дуже багато людей із азійським корінням. Всі мої друзі були китайського чи в'єтнамського походження, так було особливо в моєму районі. І я теж мало спілкувався із іншими людьми, аж допоки не почав вчитись в Каліфорнійському університеті у Лос-Анджелесі, і саме тоді я вирішив поїхати вчитись на семестр до Австралії. Мені там сподобалось, тож це мотивувало мене податись на волонтерство до Корпусу Миру".
Моя дружина – українка, мою собаку звуть Міша, а мої номери авто – «Чувак»
"Сама ідея того, що американець вирішив стати волонтером в українському селі, була дуже дивною для багатьох. Дехто думав, що я - шпигун, хтось казав, що я працював на уряд, особливо, коли вони дізнавались, що волонтерам платять таку саму зарплату, як українським вчителям, - сама ідея була шокуючою".
Саме в Ясінях Елліс вперше дізнався, що таке справжня зима. "Пам'ятаю, це мене дещо шокувало. Були дні, коли я просто сидів у своїй квартирі. Мені дзвонили мої українські друзі, але я не брав слухавку, у мене була така собі короткострокова депресія. А якось у мене промерзли труби і я затопив сусіда. І нам довелось розморожувати труби паяльною лампою".
"Якось взимку я хворів і сидів вдома, і мої друзі прийшли до мене, принесли мені чорничний сироп від кашлю, я це завжди згадую, коли приїжджаю туди", - розповідає Елліс.
Він каже, що загалом українська гостинність більше нагадує азійську, ніж американську. Він вважає, що українцям варто розвивати туризм, щоб цю гостинність можна було відчути не лише, коли приходиш у гості до господарів, а й поза межами домівок. А ще він радить українцям проявляти цю ж щирість і відкритість одне до одного - навіть до незнайомців.
Елліс сам двічі показував Україну своїм друзям-американцям і не забуває про свій український досвід: "Дещо, що я вивчив в Україні і від українців, я застосовую у своєму житті. Моя дружина – українка, мою собаку звуть Міша, а мої номери авто – «Чувак»… (сміється - прим. ГА) …і я точно гарно провів час в Україні і щоразу, коли я туди їду, наче повертаюсь додому".
"У селі, де людей, як я, ніхто раніше не бачив, я був інший, але я почувався вдома"
Малкольм Філліпс із Пеннсильванії лише за останні 15 років був в Україні із півсотні разів: "Моє американське ім’я – Малкольм Філліпс, але мене звуть Мішка, бо в душі – я українець".
А вперше туди потрапив іще за Радянського Союзу. Спершу – ще з часів Холодної війни – як аналітик, збираючи інформацію про життя у СРСР і країнах східного блоку. "Я дивився на фото, читав літературу про те, що було раніше, – й порівнював із тим, які зміни відбувались у країні, подорожував потягами по країні. У Радянському Союзі люди дедалі більше хотіли змін. Я зустрічався із місцевими людьми. Я шукав неочевидні зміни, я шукав сигнали того, як змінюється влада, того, що хочуть люди. І я робив звіти про свої знахідки".
Його подорожі тривали від тижня до двох місяців, "і я шукав причини, щоб залишатись в Україні якомога довше... У той час люди у США, Німеччині, Франції, Англії не їздили до Східної Європи, до України, тому що це був Радянський Союз. І люди на Заході погано думали про людей на Сході, але не я. Я не любив радянську владу, але я любив людей. І я знав історію, культуру, і я міг трохи говорити".
Люди у США, Німеччині, Франції, Англії не їздили до України, тому що це був Радянський Союз,... але я любив людей
В університеті Малкольм вчив російську й українську, й після розпаду Союзу він продовжив працювати з Україною – як експерт у галузі відновлювальної енергетики й також як пастор протестантської церкви, що має низку благодійних проектів для сиріт, а тепер – ще й для переселенців з Донбасу. "Ми проводимо літні мовні табори у Карпатах - ось уже 15 років. Якось ми привезли двох дівчат до нашої церкви у Вірджинію - і ми все ще підтримуємо з ними зв'язок".
Він розповідає, що східноєвропейці, й зокрема українці, завжди реагували на нього, передусім, із цікавістю й відкритістю.
"Мене важко не помітити, - посміхається він. - В багатьох місцях я був першою небілою людиною, яку бачили люди. Я люблю людей. Зазвичай у мене набагато більша борода, і у мене живот, і діти просто тягнулись до мене, і я обожнюю дітей – і вони завжди думали, що я – Санта Клаус".
Зазвичай у мене набагато більша борода, і у мене живот, і діти просто тягнулись до мене, і я обожнюю дітей – і вони завжди думали, що я – Санта Клаус
Проголошення незалежності України, Помаранчева революція, Революція гідності - Малкольм на власні очі бачив, як змінюється держава й народ: "Помаранчева революція дала надію, але потім сподівання не виправдались... Я бачив, як це все відбувається, але я казав: не втрачайте надію, не зневірюйтесь. Так, зараз важко, але я все ще вірю в Україну - як вірив завжди".
Малкольм додає: "Я люблю вашу країну, вашу культуру. І мені приносили вареники, голубці, сирники, іноді горілку… І це був дім. І зазвичай я почувався, як король, особливо у селі, де людей, як я, ніхто не бачив, я був інший, але я почувався вдома. І тому я туди повертаюсь. Зараз не секрет, що в Америці є чимало проблем, і я кажу темношкірим американцям: їдьте у Європу, у Східну Європу, в Україну. І ви побачите, що означає бути разом..."
Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».
Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.
Дивіться також: Як українці долучились до створення саундтреку до "Чорнобиля". Відео
