В Україні відбувається ротація символів й історичних акцентів, зокрема і через нове ставлення до 8-9 травня. Овіяне міфами і культом свято «Дня Побєди» поволі трансформується у день пам’яті і скорботи, а замість «георгіївської стрічки» на українцях «проросте» червоних мак – алюзія на кривавий слід від кулі. Принаймні на це дуже сподіваються історики, що виступили з доповідями у Національному університеті оборони України під час спеціальної конференції напередодні 70-річчя перемоги над нацизмом у Європі.
70 років тому об’єднані сили Антигітлерівської коаліції змусили Німеччину капітулювати. Світова громадськість сподівалась, що на європейському континенті запанує незворушний мир. Однак, як свідчать останні події на сході України, сподівання не виправдались і витоки сучасної драми України, серед іншого, слід шукати і в її воєнному минулому.
Директор Інституту історії НАН України, доктор історичних наук Валерій Смолій«Війна – це надзвичайний спектр життєвих перипетій. Це не тільки героїзм. Насамперед це кров, жертви, це зрада і ницість, і про все це треба нам з вами говорити. Кому як не нам важливо згадати про цю війну і згадати хоча б для того, щоб зупинити нинішню і сказати «ніколи знову». Давайте з таким гаслом спробуємо жити», – закликає директор Інституту історії НАН України, доктор історичних наук Валерій Смолій.
«Ніколи знову» – гасло, яке історики і громадськість для відзначення 8 травня обрали минулого року. Проте дуже швидко з’ясувалося, що «знову» стало можливим, адже Росія не повернулася з тієї війни, і більшість її громадян досі переконана, що їхня «священна війна» триває, і якщо їхні «діди воювали», то вони воюють теж. Щоправда не з нацизмом, а з «фашизмом», з «укропами» і «гейропами». Тож цьогоріч гасло для 8 травня в Україні змінили з «Ніколи знову» на «Пам’ятаємо, перемагаємо».
Привласнити перемогу на нацизмом Росія активно і вперто намагається вже декілька років. Зокрема, минулого року Володимир Путін публічно заявив, що перемога була можлива і без українців (чим обурив не лише Україну, а й увесь світ). Тоді низка українських істориків відповіла російському президенту мовою фактів, згадавши зокрема про сотні полководців і воєначальників із українським походженням – серед них Семен Тимошенко, Михайло Кирпонос, Андрій Єременко, Радіон Малиновський, Іван Черняховський, Павло Рибалко, Кирило Москаленко, Дмитро Лелюшенко, Олексій Берест, Кузьма Дерев’янко та інші. Сьогодні фактами російському президенту відповідає і начальник Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, доктор військових наук Василь Телелим.
«Битва на українських землях тривала 1225 днів і ночей. На території України проводилось 9 оборонних і 29 наступальних операцій, а на її визволенні від нацистів зосереджувалася майже половина сил Червоної армії. За роки війни учасникам бойових дій було вручено 7 мільйонів орденів і медалей, із них 2,5 мільйони отримали уродженці України. 2072 вихідні з України стали Героями Радянського Союзу, а це 18,2% від загальної їх чисельності», – наводить цифри він.
Росія старанно замовчує факти, продукуючи міфи. Зокрема російська пропаганда говорить лише про 1941-1945 роки, ховаючи за дужки 1939-1941 роки, коли Радянський Союз був агресором, переконує, що УПА відсиджувалась у лісах і в її складі служили лише західні українці, а також висмикує окремі матеріали, що стосуються Нюрнберзького процесу. Замовчується і те, що понад мільйон росіян воювали на боці Німеччини. Сучасний російський радянський патріотизм є промовистим прикладом того, як можна штучно консервувати і експлуатувати феноменологію пам’яті з ідеологічною метою, каже доктор історичних наук, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України Олександр Лисенко.
«Мова йде про маніпулювання пам’яттю, про війну як засіб легітимізації режиму. Свого часу це було при сталінському режимі, який від міфу Великої Жовтневої соціалістичної революції перейшов до міфу Великої вітчизняної війни. Сьогодні ми бачимо, що в Росії замість цінностей перспективного розвитку, знову експлуатується міф Великої вітчизняної війни, тим самим розвертаючи українське суспільство назад, а не орієнтуючи його в історичну перспективу», – пояснює він.
Втім, до полярних оцінок війни спричинилася не лише Росія і її пропаганда, а й сучасна політична верхівка України, додає Лисенко.
«Розставляючи діаметрально протилежні маркери – від Степана Бандери і Романа Шухевича за президента Ющенка до алеї героїв Радянського Союзу в Києві за президента Януковича, влада займалася радше політиканством, аніж моделюванням прийнятної для всієї України матриці пам’яті про війну», – каже він.
Через це різна консистенція історичної пам’яті українців східних і південних регіонів України виявилася дуже придатною для сепаратизму, для ідей так званого «ополченства», нагадують історики. Тож вони закликають бути уважнішими і допитливішими до подій 1939-1945 років. Адже історична пам’ять народу складається зі знання і переживання минулих подій і – що найголовніше – їх вчасного переосмислення.
