12 травня у нью-йоркському театрі La MaMa (Театр Еллен Стюарт) пройшла читка п'єси української драматургині Наталії Ворожбит «Погані дороги». Ця п'єса лягла в основу однойменного фільму, присвяченого війні в Україні. Як сприймається цей фільм зараз, у розпал повномасштабної війни Росії проти України? І що зрозумів світ про Україну за ці три місяці? Про це Наталія Ворожбит розповіла в інтерв'ю журналістці Російської служби Голосу Америки Ксенії Турковій. Оригінальне інтерв’ю було опубліковано російською мовою тут.
К.Т.: Зараз у багатьох країнах проходять читання твоєї п'єси «Погані дороги», написаної за мотивами подій 2014-2015 років. Як ти думаєш, західний глядач розуміє, про що йдеться?
Н.В.: Я не знаю, що розуміє західний глядач, адже це справді застаріла п'єса. Я тоді хотіла показати, що немає чорного та білого. Мої персонажі там — усі українці, я спеціально не почала описувати «поганих росіян». Для мене була важливіша трагедія окремої людини на тлі війни, неважливо, хто вона. А зараз усе інакше. Зараз на блок-посту у Попасній не треба пояснювати, хто свій, а хто чужий. Взагалі всі ці назви типу Попасної це для мене не порожній звук. Ми прожили із цими людьми вісім років, допомагаючи, відбудовуючи ці міста. А зараз їх вдруге знищують.
У той же час західний глядач сприймає події з «Поганих доріг» так, наче це зараз відбувається. Хоча головне вони таки розуміють: що в Україні війна і що зло — воно відбувається тут і зараз. Тоді моє завдання було достукатися, розповісти світові про те, що відбувається: «Будь ласка, почуйте - це загроза не лише Україні». На жаль, тоді цього не було почуто. Тоді фільм отримав нагороду на Венеціанському кінофестивалі, але про нього говорили, що він надто антиросійський. Хоча там навіть персонажів-росіян нема.
К.Т.: Як ти дивишся на цей фільм зараз, на тлі цієї війни 2022 року? Що б там ти змінила?
Н.В.: Зараз би я не церемонилася з росіянами. Тоді я була ще надто політкоректною, у мене ще були ілюзії щодо «хороших росіян», як заведено зараз говорити. Бо ось ці наші всі сюсюкання до цього й призвели. Ми не вірили в те, що саме таке можливо. У нас останні роки взагалі риторика змінилася, про війну говорили мало.
К.Т.: У фільмі "Погані дороги" є такий діалог: "Я не хочу дивитися російське телебачення!" - "А іншого у нас немає". Мені здається, ці реалії зараз йдуть, але як свідчення це важливо. Ця фраза дає зрозуміти, наскільки людей навіть в Україні було отруєно російською пропагандою.
Н.В.: Звичайно. Якби до 2014 року хоча б років із п'ять не було російського телебачення, ситуація була б іншою. Не було б війни, я просто певна.
К.Т.: Ти говорила, що фільм ще тоді називали антиросійським. Але я знаю, що його також всередині України критикували. Ти говорила, що рефлексуєш про неприємні речі щодо українців. Чи можлива така саморефлексія зараз?
Н.В.: Можлива. Але чи це доцільно? І чи хочеться мені про це писати? Той випадок, коли краще не писати. Ти знаєш, нам завжди нудно чорно-біле. Нам хочеться показати всі фарби, ми починаємо аналізувати вчинки поганих людей, починаємо їх олюднювати. Думаємо: "А чому ж він зґвалтував п'ять жінок? Напевно, він бідний-нещасний". Коротше, письменники починають займатися дурницями. А, може, не треба зараз цим займатися? Я не хочу нікого олюднювати по той бік. Для мене це надто нелюдське. Ось такий у мене зараз настрій.
Можна олюднювати і німецьких нацистів, але тільки після того, як вони були засуджені та покарані. Ось тоді можна і розбиратися, і знімати фільми про те, як вони, можливо, теж любили та страждали. Але тільки після того, як усім народом було прийнято відповідальність за ці злочини.
К.Т.: А ти віриш у те, що російський народ колись прийме на себе відповідальність?
Н.В.: Я не вірю. Але я хотіла б, щоб я помилялася.
Дивіться також: Кирило Говорун - про роль РПЦ в розпалюванні війни в Україні, майбутнє «депутінізації» свідомості росіян. Інтерв’ю
К.Т.: Ти спілкуєшся з російськими колегами?
Н.В.: Майже ні. Буквально на пальцях перерахувати. Навіть ті, хто виїхав і відкрито висловлює свою позицію, щось бояться зі мною спілкуватися. А іноді писали слова підтримки у такій дивній формі, що навіть не хотілося відповідати.
К.Т.: Які питання тобі ставлять в Австрії про Україну?
Н.В.: Жодних питань не ставлять. Австрія вкрай нейтрально намагається поводитися, намагається не висловлюватися гостро на ці теми. "Ми все розуміємо, але не ламайте наш бізнес" - приблизно так. Я дуже вдячна австрійцям, але, звичайно, то не Польща, не Велика Британія, не країни Балтії, де просто неймовірна підтримка. Тобі співчувають, дивлячись на тебе, плачуть, відчиняють тобі всі двері. А тут постійно говорять про діалог культур, влаштовують заходи, на які звуть росіян. Якось не дуже відчувають, чи не розуміють, чи що? Хоча географічно Австрія недалеко. Мені здається, це їхня багаторічна політика, побудована на дружбі з Росією.
Тут зустрічаються українські прапори на вулицях, але коли я поїхала до Вільнюса, я просто отетеріла — там просто кожне третє вікно, прапори на машинах, скрізь.
К.Т.: Що світ зрозумів про Україну за ці майже три місяці війни?
Н.В.: Знаєш, якщо ти запитаєш людей, які залишилися в Україні, вони скажуть, що нарешті всі побачили, які українці сильні, мужні та незалежні. А у світі я болісно все сприймаю, мені весь час здається, що нас недостатньо зрозуміли, недостатньо зрозуміли масштаб зла та масштаб нашої та світової трагедії. До того ж усі втомлюються від війни. Усім хочеться, щоб ми якось швидко перемогли, а коли все затягується, починаються ось ці розмови про діалог культур.
К.Т.: Хто для тебе герой цієї війни?
Н.В.: Безумовно всі, хто воюють. Безперечно «Азов» у Маріуполі. Безперечно люди, які сидять зараз в окупації, не приховуючи своєї позиції. Це взагалі найстрашніше, що можна собі уявити. Багато героїв зараз. І президент у нас герой, і уряд героїчний. Так, час героїв. Ми живемо у героїчний час. Але якою ціною?
Дивіться також: Джамала: про війну та підтримку України з боку міжнародної мистецької спільноти. Інтерв’ю
