Автори: Андрій Дубчак, Мар'ян Кушнір
Весь донбаський степ всіяний териконами, які творять на горизонті свою геометрію кадру. Роками гірники Донбасу насипали відвали породи, створюючи новий донбаський рельєф. Нині одну з таких висот біля міста Золоте, що на Луганщині, взяли під контроль українські гірські штурмовики, і звідси вони спостерігають за навколишньою ситуацією.
Посеред ночі ми піднімаємося на штучну висоту. Ще в підніжжі гори нас гальмує багнюка. Навколо суцільна темрява, хоч очі виколи. У повній репортерській «снарязі» (бронежилет, каска, сумка з акумулятором, штатив і, як же без неї, – камера) ми піднімаємося по втоптаній у багнюці стежці, чіпляючись голими руками за болото. Ледь вдається не покотитися із всією тією технікою вниз. Так і штурмуємо до півгодини той терикон разом із бійцями, які заступають на нічну варту.
Із настанням темряви тут прокидається війна. Ось її зафільмувати збираємося. Але вечір видається напрочуд тихим, жодного підозрілого звуку. Тим часом спілкуємося із хлопцями, які вартують на териконі.
Вояки розповідають про регулярні обстріли «спостережника». «Періодично сюди «прилітає» майже усе: кулі, міни, гранати й снаряди. Останнім часом стріляють снайпери», – кажуть нам.
Далі розмова зайшла ледь не про все: від тварин на позиціях і маскувальних сіток до політики й інформаційної війни. Один із солдатів дістає смартфона і демонструє смс-повідомлення, яке прислали з боку російських гібридних сил. «Від твоєї зброї можуть загинути мирні громадяни», – мовиться у посланні.
Поки тиша й, на перший погляд, безпечно, військові показують позиції ворога через прилад нічного спостереження. Між двома териконами, в низовині, розляглося селище. Так звана «сіра зона». Туди спускаються бойовики і звідти обстрілюють українські позиції.
Нам теж дають можливість поспостерігати за місцевістю у тепловізор. Через нього бачимо верхівку терикону, який утримують бойовики російських гібридних сил, вона повністю червона (тобто значно тепліша, ніж довкілля). Як вдалося з’ясувати згодом – це через те, що усередині все ще відбуваються термічні процеси. Нижче, посеред хат «сірої зони», видніються дрібні точки – то рухаються тварини (коти, собаки). Вікна та димарі деяких будинків теж червоні, від опалення. Там, хоч і під вогнем, все ще живуть люди.
За умов відсутності боїв і посеред повної темряви вирішуємо, що робити нам нічого й треба спати, щоб прокинутися на світанку. Нас проводять у порожню землянку розміром 1,5 на 1,5 метра, з маленькою пічкою. Хоча землянка розрахована на одну людину, ми примудрилися ночувати там втрьох – два кореспонденти та військовий В’ячеслав. Спали впритул, по-армійськи. Посеред ночі навіть декілька разів розпалювали пічку, адже на вулиці грудень, і чим глибша ніч, тим холодніше на дворі.
Нарешті ранок. Холодно, вогкий вітер пронизує до кісток. Хочеться кави та чаю, яких тут немає. Схід сонця відкриває пейзаж околиць колишнього Стаханова, нині Кадіївки, й Золотого.
На ранок, у захищеній мішками з породою позиції, Олександр раз за разом великим пальцем затискає патрони у магазин – наповнює його набоями.
– Додому хочеш?
Сашко усміхається:
– Вдома сумно. А тут пацани. Нормально.
Хлопцеві 20 років. Часто вживає у розмові слово «нормально».
Він цілу ніч спостерігав за противником. Каже, що нещодавно бачив, як «два ворожі терикони бойовиків воювали між собою».
«З одного терикона по іншому стріляли з ДШК. Потім той відповідав вогнем із кулемета Калашникова. Що вони там між собою не поділили, невідомо», – каже Сашко.
Запитуємо:
– Як гадаєш, що змінилося в країні з 2014 року?
Він усміхається.
– Тут я не скажу, бо лише в 2014-му школу закінчив.
Він взагалі часто сміється і жартує.
Доволі охайні, чисті (як для війни на териконі) позиції. На ранок тут видно усе: бліндажі й окопи, «спостережники», навіть позиції противника. Ранок, як і попередня ніч, – тихий. Чутно лише пориви вітру і тарахкотять рації на екіпіровці солдатів.
«4–5–0», – чути, а значить, навколо усе спокійно.
До нашої розмови приєднується ще один Олександр. Говорить спокійно, впевнено, логічно. Війну він почав у 2014-му з першою хвилею мобілізації. Через три місяці чомусь звільнили. У 2015-му знову призвали вже з шостою хвилею мобілізації. Прослужив 15 місяців по мобілізації і залишився на піврічний контракт. Після того повернувся на півроку додому, не витримав і тепер знову тут.
– Буду зв’язувати життя з військовою справою.
Однією з основних проблем він вважає непрофесійний відбір майбутніх бійців у військоматах. Перевиховати таких тут, вже на передовій, неможливо.
У розмові хлопці згадали про «підступність ворога» у підніжжі терикону, де розляглося невеличке село, нині «сіра зона».
«У них є така перевага: вони заходять в село й стріляють звідти. То ми туди стріляти не можемо, в жодному разі, тому що це село, там люди. А вони (бойовики – ред.) цим і користуються. Можуть зайти в село, постріляти у нас і піти. Нам залишається лише присісти й усе», – каже 20-річний Олександр.
За доброю ранковою розмовою нас уже п’ятеро: сміх, солдатські жарти й тиша на горизонті. В одну секунду цю ідилію перериває гучний хльост, як батогом повз вухо, і дзвінкий вибух. У мішки на позиції влучила розривна куля ворожого снайпера.
У повітрі засмерділо спаленою вибуховою речовиною. Після пострілу В’ячеслав, який нас супроводжував, невдало присів на травмоване коліно. Нервова лайка, сміх і шарудіння п’яти бійців, які повзуть по землі в укриття. Поки звук від вибуху у вухах розвіюється, солдати кажуть, що тут таке стається частенько. Цього разу снайпер не поцілив, адже відстань для влучного пострілу занадто велика, однак ми зрозуміли, що тут все відбувається спонтанно, як і вогонь противника.
Хтось по рації доповів, що бачив рух поблизу будинків. Ймовірно, це був снайпер.
Повертаємося із позицій до командно-спостережного пункту. По дорозі долаємо відкриту ділянку. Нам настирно пропонують рухатися пришвидшеним темпом.
Згодом В’ячеслав, який нас супроводжував та замикав колону, признається: «Знаєш, щойно в спину вперше за всю війну відчув погляд, сповнений ненависті».
У зоні АТО він із 2014 року.
Далі знову багнюка, круті схили і маленькі берізки.
Вже біля підніжжя терикону зустрічаємо меморіал загиблим «айдарівцям». У 2014 році на цьому місці, як розповідають солдати, впала міна 82-го калібру. Від її вибуху тоді загинуло двоє розвідників батальйону «Айдар».
У місці дислокації смачно обідаємо: солдатська гречка, сир, ковбаса, домашні огірки і солодкий чай. Весь процес споживання їжі йде майже мовчки. Лише констатуємо, що ніч минула спокійно, і згадуємо ранковий постріл снайпера.
(Далі буде)
Післямова
Протягом кількох днів кореспонденти Радіо Свобода побували на багатьох передових позиціях під Попасною, які перебувають під контролем окремої гірсько-штурмової бригади. З огляду на чималу кількість та різноплановість відзнятого матеріалу, було вирішено подати розповідь про бригаду у трьох окремих, але пов’язаних між собою публікаціях:
