Напередодні третьої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну глава Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук побував у США, щоб підтримати вірних, багатох із яких стали біженцями в Америці через війну.
Він взяв участь у Програмі духовного оновлення, що тривала 24 години, була підготовлена Філадельфійською архиєпархією і проходила в катедральному соборі Непорочного Зачаття. За цей час тисячі вірних з різних куточків Америки могли помолитися та поспілкуватися з главою церкви.
Протягом свого тижневого перебування у США 15-21 лютого Блаженніший Святослав також зустрівся з представниками нової амерканської адміністрації, зі студентами та викладачами Католицького університету Америки, виступив на обговоренні у дослідницькому Гудзонівському інституті та відкрив новостворений Інститут церковної дипломатії, що готуватииме посланців церкви у різних країнах.
Кореспондентка Голосу Америки Наталія Чурікова зустрілася з главою УГКЦ Блаженнішим Святославом у Крайовому соборі Пресвятої родини у Вашингтоні, щоб дізнатися більше про його пасторський візит, про те, як прийняли його послання в Америці та про те, що дає надію українцям у час нищівної війни.
Розмова була записана 19-го лютого і відредагована та скорочена для плинності та ясності.
Коли ми віримо у Воскресіння, ми маємо відвагу навіть дивитися в очі смерті
Наталія Чурікова, Голос Америки: Ваше Блаженство, вітаємо вас у Вашингтоні. Ми є тут в Українській церкві Пресвятої родини.
Мабуть, недаремно ця церква була названа на честь Пресвятої родини і багато українців відчувають те, що, мабуть, відчувала тоді Пресвята родина, втікаючи від Ірода, опинившись в чужій країні.
Як ви бачите зараз українську родину, розірваною чи все ж таки об'єднаною, бо багато людей залишилися в окупації, багато тих, що воюють і тих, що виїхали за кордон.
Святослав Шевчук, глава УГКЦ: Під час цього візиту до Філадельфії, до Вашингтона, справді я мав нагоду багато побачити цих родин, які силою обставин, зокрема військових, опинилися тут у Сполучених Штатах Америки.
Родини, які часом є розірвані, багато хто з них залишили своїх рідних в Україні, тому синхронно переживають усі болі, радості, страждання і надії України, будучи тут в Америці.
Одна риса дуже спільна – це зранені родини, зранені особи, травмований народ
Але теж було цікаво побачити молоді родини з діточками, багато яких прийшли на ті зустрічі.
І одна риса дуже спільна – це зранені родини, зранені особи, травмований народ.
Цікаво, що після нашої літургії у Філадельфії я майже дві години стояв і просто благословляв тих людей. Багато хто просив: "Обійміть мене".
Це до сліз зворушливо. І багато хто, переживши отой дотик благословення, дальше залишалися. Люди стояли і дивилися на те дійство.
Я просто відчув, що вони потребують обійм так само як дитина потребує обійм своєї мами, свого тата, бо обійми багато більше можуть сказати, ніж слова.
Цікаво було, що коли це все відбувалося, це була Неділя блудного сина, коли ми слухали Євангеліє, яке описує оті батьківські обійми, як батько обіймає свою дитину, не питаючи про її гріхи. І ті обійми є моментом зцілення, зцілення ран.
Наша родина це – церковна спільнота, яка сьогодні є дуже важливим голосом правди для ширшого американського суспільства
Так само і тут у Вашингтоні вчора дуже багато людей прийшло. Була нагода промовити до інтелектуалів католицької церкви в Католицькому університеті Америки, а це буквально поруч з нашим храмом Пресвятої родини.
І потім всі слухачі, учасники цієї зустрічі прийшли на спільну молитву, включно з пані послом України.
Ми почули, побачили, що наша родина це – церковна спільнота, яка сьогодні є дуже важливим голосом правди для ширшого американського суспільства.
Отож, родина зранена, але горнеться до своєї церкви. Родина, яка живе, живе і по-геройськи вчиться любити своїх дітей, свою Батьківщину, шукає Бога в тих всіх драматичних обставинах війни.
Надія є силою християнина
Н.Ч.: Цей рік Папа Франциск оголосив роком ювілейним, роком Надії. Що дає надію українцям?
С.Ш.: Це – ключове запитання, перше, що запитують мене, зокрема наші американські друзі з різних церков, з різних спільнот, навіть у державних установах у Вашингтоні.
Це не якийсь холодний безособовий абсолют на небі, який десь там збоку спостерігає і чекає, коли ми помилимося, щоб нас покарати. Ні, наш Бог є батько, який дбає про нас
Вони всі дивуються нам, питаються: "Звідки та ваша надія?".
А я відповідаю завжди однаково: "Наша надія походить з віри в Бога".
Навіть більше, з віри, що наш Бог є батьком. Це не якийсь холодний безособовий абсолют на небі, який десь там збоку спостерігає і чекає, коли ми помилимося, щоб нас покарати. Ні, наш Бог є батько, який дбає про нас.
Більше того, він не любить нас жертвенною любов'ю, а до самопожертви свого єдинородного Сина, дарує нам Духа Святого, який є Духом цієї любові. То нам дає надію.
Коли ми віримо у Воскресіння, ми маємо відвагу навіть дивитися в очі смерті.
У такому духовному плані, я міг бути свідком цієї надії, бо, приїжджаючи з Києва, я можу посвідчити, що ми живемо в Україні, в тих гарячих точках, в щоденній, щохвилинній небезпеці смерті. Але ми маємо погляд, який здатний дивитися дальше.
І ми оцінюємо всі вчинки, слова політиків, наші щоденні життєві вибори з перспективи вічності. А тоді все виглядає цілком інакше. І ми маємо надію.
Християнин здатний навіть на надлюдські вчинки. Ми багато чого уже зробили завдяки тільки силі Божій
Християнська надія називається надприродньою чеснотою, бо вона не є надією, яка походить не від людини, не від людських зусиль, здатностей.
Джерелом християнської надії є Господь Бог. Тому ми кажемо, що це є богословська чеснота. Але водночас та надія є силою, силою християнина, який подорожує, який бореться, який перемагає зло, християнина, який здатний навіть на певні надлюдські вчинки, тому що справді, ми багато чого уже зробили завдяки тільки силі Божій.
Пригадую собі підсумковий молитовний сніданок у Верховній Раді України перед Різдвом цього року.
Коли ти не знаєш, що робити, спочатку роби все, що потрібно негайно робити. Потім роби все, що можеш. А тоді Бог дасть тобі можливість, і ти зробиш неможливе
Я тоді пригадав старовинний вислів у західному християнстві.
І каже так: "Коли ти не знаєш, що робити, спочатку роби все, що потрібно негайно робити. Потім роби все, що можеш. А тоді Бог дасть тобі можливість, і ти зробиш неможливе".
І коли ми оглядаємося на три роки повномасштабного вторгнення, насправді ми зробили неможливе.
І тому дивуємо світ, багато хто нас не розуміє, бо дуже прагматично, можна навіть меркантильно підходить до міждержавних стосунків.
Але я приїхав до Америки, до Вашингтона, як свідок надії з України і для України.
Н.Ч.: Ви зустрічалися тут з представниками нової адміністрації, які заходилися відразу після приходу до влади нового президента, будувати мир в Україні.
Багато українців мають побоювання щодо того, яким буде цей мир, чи він дійсно принесе українцям справедливість, спокій, тривалий мир. Що ви почули і що ви сказали?
С.Ш.: Очевидно, ми вітаємо всі добрі наміри. Ми шукаємо друзів України.
У Вашингтоні, є такий період, як після землетрусу, якийсь великий хмародер завалився і пил піднявся в повітря
Але моє спостереження, що сьогодні в державних структурах, зокрема в контексті нової адміністрації у Вашингтоні, період, як після землетрусу. Коли стався землетрус, якийсь великий хмародер завалився і пил піднявся в повітря. Ось той пил ще не опав.
Очевидно, я до кінця ще не розумів, в який момент історії Америки і України я потраплю зараз, будучи в тих днях, в конкретних обставинах, тут у Вашингтоні, але ми бачимо ще неясність, розгубленість навіть у тих, хто обіймає певні державні посади.
Вони всі не розуміють, як довго вони ще будуть їх обіймати. Нова адміністрація ще не до кінця сформована, тому від різних її представників виходять дуже різні неоднозначні меседжі, які в нас викликають природнє, і я думаю, що доволі вмотивоване, скажімо так, занепокоєння.
Багато людей, яких покликає сьогодні президент Трамп до тих чи інших відповідальностей, перебувають в полоні російських наративів
Ми бачимо дуже багато людей, яких покликає сьогодні президент Трамп до тих чи інших відповідальностей, перебувають в полоні російських наративів.
І тому голос церкви в таких обставинах є надзвичайно важливий. Його шукають. Його хочуть почути як прості американці, так наші давні друзі, католики, протестанти, але, зокрема люди, які працюють в різних державних установах тут у Вашингтоні.
Н.Ч.: Папа Франциск бере активну участь в українських справах і нещодавно провів зустріч з українською молоддю, яку ви організовували.
Ми бачимо деяку зміну в його позиції. Він звертався до української молоді і просив їх бути патріотами. Як ви прочитали це нове послання від нього?
С.Ш.: Папа Франциск, як справжній латиноамериканець, вміє всіх дивувати. Тому що він не шаблонно мислить.
Дуже часто справді, отаким методом спілкування або матрицею інтерпретації тих чи інших людей, середовищ, для нього є певні почуття, почуття емпатії. І він розуміє серцем.
Можливо, не завжди висловлюється так, як би нам хотілося його почути. Але справді, він розуміє серцем.
Для нас була несподіванка те, що він погодився на наше запрошення. Бо це вперше в історії відбувся такий телеміст. (У серпні 2023 року Папа Франциск спілкувався посередництвом телемосту з російською католицькою молоддю в Санкт-Петербурзі, – ред.).
Після його завершення я написав йому листа подяки, де зазначив, що це була історична подія, тому що, якщо ми шукаємо якийсь прецедент в історії, щось подібне відбулося лише тоді, коли папа Іван Павло II приїхав до України.
Це був 2001 рік і у Львові на Сихові при нашій парафії Різдва Пресвятої Богородиці була зустріч української молоді з папою Іваном Павлом II. Папа тоді сказав дуже глибокі слова до української молоді. Але молодь не могла Папі поставити питання, не було живого діалогу, спонтанного діалогу.
Вас хочу запевнити, що не було ніяких узгоджених наперед запитань, якоїсь цензури.
Н.Ч.: Думаю, це було би важко з українською молоддю.
С.Ш.: Ми дуже хотіли, щоби ця молодь спонтанно Папі сказала те, що їй болить. Були різні запитання. Молодь питалася, як нам навчитися прощати? То були питання про особисті стосунки. Як нам жити в таких обставинах?
Але лейтмотивом було питання про те, як Папа бачить місію української молоді.
Папа каже: "Ваша місія бути патріотами своєї батьківщини". Я особисто був шокований
Одна дівчина чітко ясно сказала: "Отче, яка є сьогодні місія української молоді?" І Папа після того, як він вже послухав добрих пів години, що молодь йому каже, ті свідчення про ті трагедії молоді, про те, як молодь сказала, що ми є поколінням, яке більше буває на похоронах, ніж на весіллях.
Після того слухання Папа каже: "Ваша місія бути патріотами своєї Батьківщини".
Я особисто був шокований. Чому?
Тому що, ну, я особисто пережив дуже багато періодів і моментів, коли за наш патріотизм нас карали, висміювали. Дехто наш патріотизм назвав крайнім націоналізмом. Московська пропаганда нашу любов до Батьківщини називає нацизмом.
Дехто наш патріотизм назвав крайнім націоналізмом. Московська пропаганда нашу любов до Батьківщини називає нацизмом
Саме поняття патріотизму сьогодні серед європейської молоді вже майже забуте. Я ніколи не чув про патріотизм серед молоді Італії, Франції, Німеччини.
Н.Ч.: На відміну від Америки, де патріотизм – це є нормальне почуття.
С.Ш.: Очевидно. І тут Папа каже: "Любіть Україну, а тоді зрозумієте, що вам конкретно треба робити".
Більше того, Папа, як кажуть педагоги, запропонував те, що називається модель поведінки.
Він представив історію нашого загиблого воїна Олександра, 23-річного юнака, який загинув захищаючи Авдіївку. Папі передали його особистий примірник Святого Письма в камуфляжній обкладинці. Це видало наше українське Біблійне товариство – Новий заповіт із псалмами.
І цей хлопець, мабуть, у тих жахливих обставинах, читаючи псалми, підкреслював певні слова. І Папа прочитав, що той хлопець підкреслив: "З глибини взиваю до тебе, Господи, Господи, почуй мій голос".
Папа каже: "Ніколи не забувайте тих, які віддали своє життя за Україну"
Тобто ті слова псалма, підкреслені нашим загиблим героєм, які Папа читає до української молоді, це – як заповіт нашого героя.
Папа каже: "Ніколи не забувайте тих, які віддали своє життя за Україну".
Н.Ч.: Ви є главою Української греко-католицької церкви, яка має своїх вірних по цілому світу. Ви є главою глобальної церкви. Сьогодні ви у Вашингтоні зустрічаєтеся зі своїми вірними. Через кілька днів будете зустрічатися з вірними в Канаді. Нещодавно українська церква отримала нового кардинала в Австралії. Як це посилило українську церкву в світі?
С.Ш.: Це певна історія спадкоємництва, частиною якої ми сьогодні є. Бо глобалізація нашої церкви почалася ще наприкінці XIX століття, коли перші емігранти ще тоді з Австрійської імперії почали їхати "у світи".
Глобалізація нашої церкви почалася ще наприкінці XIX століття, коли перші емігранти ще тоді з Австрійської імперії почали їхати "у світи". Але була одна дуже глибока, важлива риса тих емігрантів – це були віруючі люди
Так почали творитися наші спільноти в Аргентині, в Бразилії, в Канаді, в США, в Австралії, зокрема після Другої світової війни. І кожна війна спричиняла нову і нову хвилю еміграції.
Але була одна дуже глибока, важлива риса тих емігрантів – це були віруючі люди.
І кругом, куди вони приїжджали, перше, що вони робили, вони будували церкву. Навіть коли не було священника. Я бачив як єпископ в Аргентині, ті церкви в аргентинських джунглях, бо церква це було осердя громади.
І навіть вибирали місце для будівництва церкви у такій частині колоній, куди було найближче всім приїхати.
Церква – це був простір, куди люди могли прийти, щоб бути разом. Тому природно, Українська греко-католицька церква завжди була тією матір'ю, яка збирає.
Патріарх Йосиф говорив: "Собирає в розсіяні сущих".
Спочатку їхали наші люди в світи, потім пішли за ними священники, монахи, монахині, потім постали наші єпархії, митрополії, ми отримали єпископів, митрополитів в різних частинах світу.
Але всі вони перебували в глибокій інституційній, духовній, традиційній єдності із своєю матірньою церквою в Україні. Таким чином постала глобальна мережа.
Ми зараз переживаємо новий період глобалізації. Тобто наші вірні опинилися в нових країнах, де колись не було наших спільнот.
Ми сьогодні рухаємося по цілому світу для того, щоби забезпечити нашим вірним належну пастирську опіку і таким чином об'єднуємо світову українську громаду.
Якщо говорити про певну унікальну структуру нашої глобальної Української греко-католицької церкви, ми є тут справді неповторними, бо інші церкви, спільноти християн різних конфесій мають іншу будову.
А завдяки тому, що ми перебуваємо в єдності із Вселенською католицькою церквою, нам відкриваються нові можливості.
Ми сьогодні рухаємося по цілому світу для того, щоби забезпечити нашим вірним належну пастирську опіку і таким чином ми об'єднуємо світову українську громаду
Тепер вся мережа глобальної присутності нашої церкви змобілізувалася для підтримки і захисту своєї Батьківщини, а відтак служіння своєму народові, який у нових обставинах, знову силою тих трагічних подій, опинився за кордоном.
Наше історичне минуле накладається на сучасне і вибудовується дуже цікаве майбутнє.
І тому в унісон із главою церкви, говорять наші митрополити, єпископи в різних культурах, в різних мовах, на різних континентах, але ми говоримо одним єдиним потужним голосом, який сьогодні навіть в Америці набирає нової важливості.
Н.Ч.: Ви вже згадали про російські наративи, про те, що в Україні переслідують християн. Це дуже часто можна почути. Чи вам хтось перешкоджає в Україні у вашій діяльності як християнської церкви?
Одна із міфологій російської пропаганди, яка намагається представити Україну як якийсь такий крайньо ліберальний продукт загниваючого Заходу
С.Ш.: Це справді одна із міфологій російської пропаганди, яка намагається представити Україну як якийсь крайньо ліберальний продукт загниваючого Заходу.
Тому, коли хтось приїжджає з України і каже: "Так, ми проєвропейські християни, але ми за релігійну свободу", коли ми розказуємо історію, зокрема нашої церкви, історії переслідувань в радянських часах, коли разом з юдеями, мусульманами, християнами різних конфесій говоримо, що для нас Україна є синонімом релігійної свободи.
Що цей російський неоколоніальний наратив є поверненням назад в часи ідеології совєтських структур, що цей поворот для нас означає поворот в катакомби, для багатьох це просто нове відкриття.
Бо багато хто в Америці не знає історії. Та фрагментація передавання історичної пам'яті дуже позначає модерне суспільство.
Більше того, ми їм розповідаємо про те, що саме на окупованих територіях ми ліквідовані. Наша церква є церквою мученицею.
Офіційно наша церква на окупованих територіях є ліквідованою розпорядженнями так званої окупаційної влади
Кожного разу коли Російська імперія окуповувала нову частину України, перше, що ставалося, ліквідовували Українську греко-католицьку церкву. Так було в часи Російської імперії, так було за часів Радянського Союзу. Так є тепер за часів російської окупації.
Офіційно наша церква на окупованих територіях є ліквідованою розпорядженнями так званої окупаційної влади.
Офіційно заборонене наше існування, навіть наших гуманітарних структур, зокрема Карітас Україна, чи світового братства Лицарів Колумба.
Тобто сьогодні саме Росія означає втрату релігійної свободи. Зокрема, про це дуже голосно говорять наші брати-протестанти. Так що голос правди могутніший за будь-яку брехню.
Я приїхав про це свідчити і говорити до сумління, до сердець усіх тих, хто ще перебуває в неволі російських наративів і їхньої державної пропаганди.
"Наша церква зберегла зберегла оцю пам'ять неподіленого християнства"
Н.Ч.: Одним із дуже потужних голосів на підтримку України, є Константинопольський патріарх Варфоломій. Ви з ним не так давно бачилися. При кожній зустрічі ви наголошуєте, що це і є матірна церква для Української греко-католицької церкви. Наскільки важливий його голос, наскільки важливо є те, що він може назвати речі своїми іменами, назвати агресію агресією, агресора агресором?
С.Ш.: Я думаю, сьогодні голос патріарха Бартоломея, Його Всесвятості, є надзвичайно важливий, зокрема для православного світу, але теж і для світового християнського співтовариства. З багатьох причин.
Це була компетенція саме православних богословів, православного Вселенського патріарха назвати єресь-єрессю
Найперше, саме через те, що ця єретична доктрина "руського міра" була зроджена однією із православних церков.
Це була компетенція саме православних богословів, православного Вселенського патріарха назвати єресь-єрессю.
Бо, очевидно, то не належить до протестантської чи католицької компетенції казати, що серед різних сучасних православних богословських течій є істинне, а що є фальшивим людським вченням, яке спотворює Євангеліє.
І Вселенський Патріарх разом з усіма єпископами свого патріархату чітко назвав доктрину "русского мира" єрессю. (Декларація із засудженням «єресі російського світу» була підписана у березні 2022 року більш ніж 500 православними богословами із десятків країн, лише одиниці з них були з Росії).
І я неодноразово мав нагоду подякувати і Його Всесвятості, і всьому єпископату Вселенського патріархату за таку чітку позицію, мав можливість це робити особисто в в Константинополі, в сучасному Стамбулі, на Фанарі, під час особистої зустрічі, але теж кругом, де зустрічаю у різних країнах Європи і світу єпископат Вселенського патріархату.
Чітка ясність в доктринальних питаннях, зокрема православної юрисдикції, надзвичайно важлива.
Бо ця доктрина є вбивчою. Йдеться про не тільки інструменталізацію релігії для обслуговування якихось геополітичних апетитів нечестивих правителів, а йдеться про мілітаризацію. То навіть важко по-українськи сказати, є такий англійський термін, таке слово weaponisation of religion – перетворення на зброю – коли релігія стає зброєю, яка вбиває.
І коли це є християнська релігія, вона вбиває вірогідність християнського свідоцтва, вірогідність проповіді Христового Євангелія людині третього тисячоліття.
Тобто ця єресь, народжена московською православною церквою, стає викликом для усіх християн без винятку.
Я бачу, як деяка частина традиційних католиків Америки заражена цією ідеєю, бо шукають якогось новоявленого месію, Нового Костянтина (Візантійського імператора, який проголосив хриистиянство офіційною релігією держави, – ред.), який буде обороняти традиційні християнські цінності.
Іронією долі є те, що Москва є дочкою Київської церкви, яка потім захотіла бути їй мачухою
Це абсолютна ілюзія. Тому ми вдячні, що ми є в, я би сказав, абсолютній симфонії, в повноті нашої співпраці і однодумності із Священним патріархатом.
І теж, очевидно, для того, щоби сьогодні християни України відкрили для себе феномен Київського християнства, цей зв'язок з Церквою-матір'ю, який є такий важливий.
Бо багато християн України ще вважають, що їхньою Церквою-матір'ю є Москва. Але іронією долі є те, що Москва є дочкою Київської церкви, яка потім захотіла бути їй мачухою. Тобто є таке спотворення історії тих усіх наших дуже глибоких стосунків.
Для багатьох це було майже потрясінням, що наша Українська греко-католицька церква називає Церквою-матір'ю церкву древнього Константинополя
Тому для багатьох це було майже потрясінням, що наша Українська греко-католицька церква називає Церквою-матір'ю церкву древнього Константинополя, бо наші владики, які відновлювали сопричастя із Вселенським Римським престолом апостольським в часах Берестейської унії ніколи не думали творити нову церкву.
Це була та пам'ять часів Володимира і хрещення України-Руси, коли не було поділу між православними і католиками, Римом і Константинополем.
Наша церква зберегла зберегла оцю пам'ять неподіленого християнства.
Ось, тому як для владик унійних рухів, так і для усіх християн України сьогодні ця історична пам'ять про Церкву-матір сьогодні показує себе прямо життєдайною.
Вона допомагає нам наново розставити правильно наші духовні орієнтири.
Н.Ч.: Ви говорили про свій виступ в Американському католицькому університеті, про те, що потрібно вивчати цю доктрину "русского мира". Чи вже десь почалися такі дослідження?
Як тільки почалася війна, я одразу написав листи до усіх католицьких, зокрема папських університетів, викриваючи вбивчу небезпеку, геноцидність цієї ідеології
С.Ш.: Я би сказав, вони є тільки в зародковому стані. Як тільки почалася війна, я одразу написав листи до усіх католицьких, зокрема папських університетів, викриваючи вбивчу небезпеку, геноцидність цієї ідеології.
Бо ми тоді бачили, як російські війська прямо почали, дотримуючись букви, навіть не духа, а букви тої доктрини, вбивати українців.
Я просив, вивчайте цю доктрину, бо чим швидше ми усвідомимо небезпеку, тим більше життів врятуємо. Багато хто відповів: "О, дуже дякуємо, будемо організовувати окремі програми, давати певні стипендії науковцям для того, щоб вони це вивчали".
Потім Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій за підтримки нашого омбутсмена розіслала подібні листи вже від усієї релігійної спільноти, скерували до усіх інтелектуальних наукових центрів світу. Бо ми шукали ті середовища, де сьогодні власне формується політична, культурна, дипломатична, юридична думка.
І ви знаєте, багато деканів, ректорів, світових університетів, теж нам відповіли – Оксфорд, Гарвард, Єльський університет, Нотердам, відгукнулися на наші запити.
Але поки що я, вам ще раз скажу, не побачив плодів. Науковий світ нелегкий на підйом і є певна інертність.
Але ми бачимо приклад в особі пана Тімоті Снайдера, дуже активного і швидкого друга України, який чітко провів паралель між нацистською Німеччиною і путінською Росією. Я би сказав, що це майже пророчий погляд на ці події. Він розкриває вбивчі цілі цих ідеологій.
Те саме я повторив тут в Америці для католицьких інтелектуалів. І багато хто до мене підходив і дуже за це дякував, зокрема професори і викладачі соціального вчення католицької церкви, тому що тема справедливого миру і війни в сучасному світі – це одна на із тем соціального вчення церкви.
Тому сподіваюся, що наш голос знайде добрий відгук у серцях і умах добрих людей, інтелектуалів, і, як казав один політик, процес пішов.
Н.Ч.: Світ постав перед викликом не лише нових війн, але і технологічних викликів – штучний інтелект дедалі більше захоплює уми людей, але і люди розуміють, що це машина, яка може прорахувати якісь дії, але вона не має ні людського співчуття, ні любові. І в цьому є велика небезпека, як ви бачите її?
С.Ш.: Очевидно, що всякий інструмент, який творить людина від найпростіших засобів, інструментів, які ми вживаємо кожного дня в наших руках до високотехнологічних, сам по собі є морально-нейтральний. Це людина може його по-різному використовувати.
Людина може надати йому або морально-позитивного, доброго змісту, або негативного. Так само і штучний інтелект, це – плід людини. Як людина його створить, на яку моральну дію запрограмує і так він буде діяти.
Але справді, є, можливо, один виклик, погоджуюся, що теж і небезпека. Цей новий феномен називається дегуманізація людини. Ми по-українськи маємо навіть такий, більш наш термін – розлюднення.
Цілком природно так стається, що людська психіка дуже уподібнюється до тих, з ким спілкується.
Дуже небезпечно щоби в кінці, коли людина створить штучний інтелект, вона не стала його рабом
Це ще знали святі отці, які говорили про обожествлення людини, яка спілкується з Богом. Тобто вона уподібнюється до Бога. Деякі отці говорили про отваринення людини, яка відкидає Бога і себе тільки з твариною ідентифікує.
Дуже часто можна побачити, навіть коли, пані, пани вигулюють своїх собачок, і видно, як собачка уподібнюється до свого господаря, а господар до своєї собачки.
Коли людина спілкується тільки з технікою, з комп'ютерами, вона уподібнюється до машини, вона трошки втрачає навіть здатність емоційного переживання. Ось, тому і дуже небезпечно щоби в кінці, коли людина створить штучний інтелект, вона не стала його рабом.
Бо ми часом стаємо рабами плодів наших власних рук. Ми стаємо рабами грошей, наших власних зон комфорту. Все те, що мало би бути засобом, перетворюється на мету самому собі. Тоді це є справді великою великою небезпекою.
Я пригадую, що як колишній медик займався професійно свого часу такою наукою, яка називається біоетика і були різні новітні виклики, починаючи із здатності пересадки органів, закінчуючи кібернетизацію людського тіла.
І це був певний певний виклик, бо з одного боку, ми не боїмося розвитку технічних можливостей. Ми бачимо, як така кібернетизація людського тіла допомагає сьогодні нашим пораненим воїнам через вищі рівні протезування знову повертатись до нормального життя.
Але так само дуже важливо, щоби медики шанували здорові органи і не мали спокуси замінити їх на більш, можливо, ефективні чи вишукані технічні конструкції.
Те саме з нашим інтелектом, тому давайте будемо все робити, щоби ми з вами не стали рабами штучного інтелекту, який самі покликали до існування.
Н.Ч.: Він створює нову реальність, яка часом виглядає набагато привабливішою, ніж та реальність, яка є навколо нас.
Ви вже згадали це слово емпатія. І нещодавно один американський журналіст, який працює в Україні, говорив про те, що дезінформацію найлегше подолати не інтелектуальною деконструкцією цього меседжу, а простою людською емпатією.
С.Ш.: Те, що штучний інтелект не вміє, він не вміє любити.
Він може думати, перераховувати, конструювати, опрацьовувати величезну кількість інформації, можливо навіть більшу ніж наш природній інтелект, але не вміє любити. І те, що поможе врятувати людину від розлюднення, це саме її здатність любити.
Але тут, на жаль, сучасна людина дуже вразлива. Дуже часто ми розучилися любити, любити тою вічною божественною любов'ю, яка є життєвою силою. Бо лише той, хто вміє любити, хто відчуває біль свого ближнього, і буде з ним емпатичний.
Я би дуже хотів, щоби ми всі з вами не боялися зворушуватися, коли бачимо страждання наших ближніх, не втікали від від того співчуття, емпатії
Дуже цікаво ця емпатія описується різними словами у книгах Святого Євангелія. Емпатія милосердного самарянина описується таким терміном еусплангнія (ευσπλαγγνια), тобто коли зворушуються всі внутрішні органи. Отой самарянин, який побачив пораненого чоловіка, то у нього ніби всередині все зворушилося, його утроба зворушилася. Так само, як мама переживає за свою дитину.
Я би дуже хотів, щоби ми всі з вами не боялися зворушуватися, коли бачимо страждання наших ближніх, не втікали від того співчуття, емпатії.
Я пригадую, що під час Майдану на вулицях Києва можна було побачити такий надпис: "Байдужість вбиває". Я би сказав: "Солідарність рятує".
Н.Ч.: Наостанок, я хотіла би вас запитати, українці дійсно багато страждали, особливо за останнє століття. І чи ви вбачаєте в цьому якийсь Божий намір для України? Вони мають щось показати, розказати світу, навчити його?
С.Ш.: Я скажу так, я не знаю. Я не хочу брати на себе відповідальність тут в імені Бога говорити.
І думаю, колись, як закінчиться історія на в тому Страшному суді, коли ми побачимо все, тоді все буде зрозуміємо, тоді Господь Бог нам пояснить всі ті закриті моменти і ми побачимо всі пазли, які зійдуться в одну єдину мозаїку.
Ми шукали Бога там на передовій і відкрили, що він є у нас. Він черговий раз помирає в кожному полеглому українському воїнові
Але сьогодні ми можемо сказати, що справді, ми християни віримо в розп'ятого Спасителя, який страждав, помер і воскрес. І він це все зробив в людському тілі. Тобто Бог став людиною і у людині разом з нею перейшов ті екзистенціальні моменти її буття, її існування.
Є такий сучасний військовий поет, який має позивний "Давид" – Артур Дронь. І він каже, що так, ми шукали Бога там на передовій і відкрили, що він є у нас. Він черговий раз помирає в кожному полеглому українському воїнові.
Черговий раз його розпинають, піддають тортурам в тілі наших військовополонених. Він терпить ранами України. І тому ми, християни, вшановуємо рани нашого народу, як рани Христові. Але раз він терпить у нас, у нас вкотре дає себе розп'ясти, він у нас, у нашому тілі воскресне.
Ось, це та духовна глибока істина, яку ми називаємо таїнством воплочення Божого Божого Сина. І вона для нас є ключем для розуміння історії українського народу, київського християнства, ми бачимо історію воплочення,бо Христос воплотився раз і назавжди. Та історія продовжується у воплоченні його у тілі його церкви.
Ось, тому ми будемо подорожувати в тій дорозі до Воскресіння силою нашої християнської надії разом з нашим Спасителем.
