Журналістика і правосуддя. Розмова з Наталією Гуменюк, яка отримала премію "Репортерів без кордонів"

Українська журналістка Наталія Гуменюк, яка очолює Лабораторію журналістики суспільного інтересу і є співзасновницею проєкту про воєнні злочини The Reckoning Project, отримала премію Press Freedom Awards від організації “Репортери без кордонів” у категорії “Вплив”.

Голос Америки поговорив із нею про значення цієї премії, боротьбу за повернення українських журналістів, яких утримує Росія, а також роботу із документування російських воєнних злочинів.

Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності.

Олексій Коваленко, Голос Америки: Наталю, ви отримали премію Репортерів без кордонів. Що ця премія означає для вас і що вона означає для української журналістики?

Наталія Гуменюк, лавреатка премії Press Freedom Awards: Це премія в категорії “Вплив”. І мені особливо приємно і важливо, що вона за те, що наша робота має результати. А наша робота стосується документування воєнних злочинів.

Організація, яку я очолюю – Лабораторія журналістики суспільного інтересу – у 2022 році разом з іноземними колегами, співзаснувала The Reckoning Project, проєкт, в рамках якого ми спілкуємося з прямими свідками й потерпілими від воєнних злочинів, записуємо їхні інтерв'ю, аналізуємо. Частину цієї інформації передаємо правоохоронцям, а з частиною виходять журналістські матеріали.

Наша команда однією з перших влітку 2022-го року зафіксував факт викрадення українських дітей, зокрема дітей з Маріуполя, яких було вивезено до Москви і яким пропонували бути усиновленими, хоча в них був живий батько. На щастя, тема депортації дітей набула більшого розголосу і в березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд оголосив ордери на арешт Володимиру Путіну та Львовій-Біловій, уповноваженій Російської Федерації за права дітей.

Інформація про воєнні злочини привертає увагу, вона може переконати країни допомагати Україні, але в довгостроковій перспективі нам важливіше, щоб це не була просто така історія — "розказали, ну і що". Нам хотілося, щоб наші матеріали стали основою для реальних процесів, але навіть, якщо це не реальні процеси, вони документують історію, яку не можна було б заперечити.

О.К.: У вашій промові на церемонії ви багато говорили про Вікторію Рощину. В російському полоні знаходиться зараз ще 30 журналістів. Чи робить міжнародна спільнота достатньо, щоб повернути цих журналістів?

Н.Г.: Чому я зосередилася на історії Вікторії? Не тільки тому, що вона близька для нас людина. Понад рік її тримали в полоні. Але парадоксально і дуже сумно, що всі про це знали, про це знали міжнародні організації.

На всіх заходах дуже багато говорили про Віку, я казала: "Віка десь зараз в полоні". Ми використали всі майданчики. Але ми не встигли. Її було вбито.

Жахливо, що її тіло не повертають. А наскільки мені відомо, родина відмовляється вірити в смерть доньки, поки немає тіла. Це не той випадок, про який ми не знали. Всі знали. А час було згаяно. Я не знаю, чи можна було її врятувати раніше.

Коли ми говоримо про тих тридцятьох, які перебувають в полоні, я щиро переживаю чи можна врятувати хоча б когось, бо раптом він також чи вона не доживуть до свого звільнення.

Їх не хочуть повертати, віддавати, бо вони стануть гучними голосами. Але, як власне я говорила, Віка не може більше говорити. І питання, чи можемо ми бодай тіло повернути.

О.К.: Росія вчиняє щодня сотні воєнних злочинів. Загалом цифра сягає за різними оцінками понад 140 000 воєнних злочинів. Що для вас, як співзасновниці Reckoning Project стоїть за цією жахливою цифрою?

Н.Г.: Цифра більше ніж говорить прокуратура, тому що ми постійно зустрічаємо людей, які не спілкувалися з прокуратурою. Ми проводимо глибокі інтерв'ю - кожне з яких фактично може бути справою.

Йдеться не про якийсь окремий підрозділ, який щось там робив в Бучі. На Харківщині, Херсонщині, в Запорізькій області, на Чернігівщині, на початку окупації, у 23-му році і зараз. Тому ми говоримо про системність.

Йдеться про системну війну проти цивільних. Те, як атакуються об'єкти цивільної інфраструктури, те, як спеціально влучають в лікарню. Ми можемо зараз говорити, що в лікарні б'ють цілеспрямовано.

О.К.: Одна з найгучніших справ, якою займались журналісти та юристи Reckoning project – справа в Аргентині щодо потерпілого українця. Як просувається ця справа?

Н.Г.: Я намагаюся бути терплячою людиною. Я розумію, що процес дуже повільний. Ми чекаємо і робимо все можливе. У квітні цього року за нашої підтримки громадянин України, який пережив полон і тортури в одному з окупованих регіонів, почав справу проти тих, хто його там катував до Федерального суду Аргентини.

Ця країна має досвід судів, які проводилися над Хунтою в 90-х і має дуже прогресивне законодавство зокрема і щодо злочину катування і злочину катування електрострумом. Вони серйозно ставляться до питання універсальної юрисдикції.

О.К.: З урахуванням того, як за останні три роки змінилась роль журналістики в Україні, зокрема, ми бачимо що журналісти співпрацюють з юристами над спільними справами щодо розслідування воєнних злочинів – як ви бачите зміну ролі українського журналіста за ці останні три роки?

Н.Г.: По-перше, є більше розуміння, що журналістика справді корисна. Тобто, якщо вона робиться добре, вона може бути корисною, інколи йдеться про якісь судові процеси чи розслідування.

З іншого боку, це важливо для збереження історії. Спілкуючись з потерпілими, ми можемо сказати, що для них важливо, щоб їхня історія була написана, щоб вона не загубилась.

Так. Вже багато історій. Так. Людей шокувало те, що відбувалося в Маріуполі, що сталося в Бучі, що побачили коли відкрили могили в Ізюмі. Але треба далі розказувати ці історії. Я ж все ж закликала б журналістів до якоїсь більшої свідомості і відповідальності. Просто мені стало очевидніше, що журналісти можуть завдати великої шкоди і вони можуть бути дуже корисними.

О.К.: Тисячі українських дітей, яких Росія примусово депортувала, ще знаходяться в Росії. Чи достатньо робить міжнародна спільнота для їхнього повернення?

Н.Г.: 19 тисяч дітей за даними української влади перебувають в Росії. За цей час Україна змогла повернути трохи більше тисячі дітей. В кожному випадку це індивідуальна історія. Я до кінця не можу сказати, а що вона ще може зробити? І зараз стратегія української держави – залучити країни, які можуть бути посередниками, наприклад, Бразилію, Південну Африку, Мексику, тобто ті країни, в яких є якісь стосунки з Росією, щоб витягати цих дітей один за одним.

Хотілося б системності. Я все ж вважаю, що тема вивезення українських дітей точно не забута. Вона має пріоритет в медіапросторі. Звісно, хотілося б, щоб робили більше.

Інтерес до теми депортованих українських дітей є по всьому світу. Він безапеляційний, тому стає зрозуміло, чому ця справа була першою і мала пріоритет МКС.

О.К.: Без досягнення справедливості за воєнні злочини, чи можливо говорити про якесь перемир'я з Росією?

Н.Г.: Я б звернула увагу всіх, щоб не завищувати очікування щодо того, що ми вважаємо справедливістю. Тобто справедливість — це не завжди Путін в помаранчевому одязі за ґратами в Гаазі. Бо якщо ми ставимо тільки таку рамку, то, так, інколи можемо потім її не отримати.

Насправді більшість злочинів розслідуватиме Україна всередині країни. На щастя, в нас є відносно спроможна система правоохоронних органів. Нам потрібна міжнародна підтримка, потрібні розслідування Міжнародного кримінального суду із застосуванням універсальної юрисдикції, але більшість – буде в Україні.

Здається, є розуміння, що всі покарані не будуть. Але спілкуючись з нашими потерпілими, з вцілілими, я скажу, що для них це дуже важливо, тому що правосуддя і відповідальність — це єдиний цивілізований спосіб подолати відчуття помсти. І це той мінімум, на який українське суспільство заслужило, щоби було покарано вище керівництво Росії за той злочин, який вони розпочали. Але я б закликала всіх не нівелювати інші справи.

Дивіться також: Усиновлення депортованих українських дітей у Росії є компонентом геноциду – дослідження Єльського університету

Дивіться також:

Усиновлення депортованих українських дітей у Росії є компонентом геноциду – дослідження Єльського університету