Київ – Україна не є безпечною для біженців, кажуть і правозахисники, і шукачі притулку. До Міжнародного дня біженців, який відзначають 20 червня, Радіо Свобода спробувало з’ясувати, у чому проблема. Фахівці кажуть, що попри ухвалення державою низки і міжнародних, і внутрішніх документів, біженці тут стикаються з проблемами, що фактично унеможливлюють нормальне життя їх у суспільстві.
В Україні станом на початок року перебувало до 2,5 тисяч офіційно визнаних біженців. Однак лише у 2012 році про притулок тут попросило понад півтори тисячі осіб. Офіційний статус, зрештою, отримали 152 особи, повідомив Радіо Свобода речник Державної міграційної служби Сергій Гунько.
«З них 53 – вихідці з Афганістану, 45 – з Сомалі, 18 – з Сирії, 10 – з Іраку. Кількість представників кожної з інших країн не перевищує 10», – розповів представник відомства.
Із цим показником, коли задовольняють десяту частину від усіх поданих заявок, Україна нині – серед аутсайдерів, каже співкоординатор проекту «Без кордонів» центру «Соціальна дія» Максим Буткевич. За його словами, за останні роки цей показник покращився, однак усе ще лишається невисоким. Значну частину скарг, розповідає правозахисник, відкидають іще на етапі прийому, іншу частину розглядають протягом тривалого часу. Причому увесь цей період людина, яка просить про притулок, живе без паспорта, каже Максим Буткевич.
«Єдиний документ, який посвідчує їхню особу, – це довідка міграційної служби, з якою не можна здійснювати багатьох дій, доступних винятково з паспортом», – зазначає він.
З січня про притулок в Україні просить Емін Ахмедбеков – колишній співробітник МВС Азербайджану, який на батьківщині відбув 3-річне ув’язнення за сфабрикованою, як він каже, справою про опір правоохоронцям. Нині справу «Ахмедбеков проти Азербайджану» розглядає Європейський суд із прав людини. У коментарі Радіо Свобода Емін Ахмедбеков каже, що повернутися додому не може – через погрози, які надходять на адресу його родини з боку невідомих, однак і в Україні не почувається у безпеці.
«Мені кажуть у Державній міграційній службі: ми розглядаємо питання, щоб надати вам статус особи, яка потребує додаткового захисту. Але, кажуть, зрозумійте правильно: ми даємо додатковий юридичний захист, однак від фізичного усунення держава Україна не може вас урятувати», – розповідає Ахмедбеков.
Для деяких найбільший страх – повернутися додому
Перебування біженців на території України нині регулюється низкою документів – як міжнародних, так і внутрішніх. Це – і Конвенція про статус біженців, і Європейська конвенція з прав людини, і Конвенція ООН проти тортур та інших видів жорстокого, нелюдського чи принижуючого поводження. Окрім того, у липні 2011 року Верховна Рада ухвалила закон «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Ці документи визначають і саме поняття «біженець», і, відповідно, критерії, за якими той чи інший шукач притулку може отримати офіційний статус. Прописано у документах і положення про те, що держава, наприклад, не має права видавати людину туди, де над нею напевно будуть знущатися чи можуть вбити. Однак цього положення в Україні дотримуються вибірково, каже правозахисник Максим Буткевич. Минулого року, розповідає він, Україна двічі видала осіб, яких, за міжнародними нормами, не мала б видавати.
«Одна справа – вихідця з Російської Федерації, з Північного Кавказу, який просив про притулок, отримав відмову, оскаржив відмову, але ще до ухвалення остаточного рішення у справі його було видано. Друга – вихідця з Узбекистану. Так само – ще не отримавши остаточної відмови, він був екстрадований», – каже Максим Буткевич.
Примусове повернення у країну походження – сценарій, якого шукачі притулку в Україні бояться найбільше, каже Буткевич. Однак він нагадує і про справу екс-прем’єра Таджикистану Абдумаліка Абдуллоджонова, якого, попри запит із боку країни походження, не видали.
Держава коштів на інтеграцію біженців поки не знайшла
Правозахисники кажуть, що найскладніше в Україні – не стільки тим, хто статус біженця вже отримав, скільки особам, які чекають на рішення міграційної служби по своїх зверненнях. У такому разі від держави, у якій перебувають, вони не можуть отримати жодної соціальної допомоги. Єдина надія – на громадські організації чи представництва спеціалізованих міжнародних структур (як-то, наприклад, представництво ООН у справах біженців), хоча і там, як розповіли Радіо Свобода деякі шукачі притулку в Україні, допомога не гарантована.
Ще одна соломинка – інтеграційні центри. Державних таки поки не створено: у міграційній службі раніше заявляли про плани звести перші такі три – у Києві, Харкові і Вінниці – до 2015 року. Поки що всі інтеграційні центри для біженців існують в Україні на кошти неурядових організацій.
Еміну Ахмедбекову, який в Україні шукає притулку разом із дружиною, трьома дітьми і 75-річною матір’ю, на рішення по своєму зверненню до Державної міграційної служби ще чекати близько місяця. Загалом – майже півроку очікування. Про виїзд у ЄС мова взагалі не йде: Ахмедбеков розповідає Радіо Свобода, як йому якось запропонували «посприяти» перетнути кордон із ЄС за 6 тисяч євро. З людини.
Однак і в Україні для вихідця з Азербайжану лишається багато невирішених питань. «Вони (працівники уповноважених державних органів із питань міграції – ред.) самі це визнають, що для деяких біженців Україна – небезпечна країна», – каже Ахмедбеков.
Правозахисники називають шукачів притулку в Україні потенційними блукачами. Кажуть: проблеми з їхнім соціальним захистом – наприклад, із працевлаштуванням (причому тут мова йде як про осіб із офіційним статусом біженця, так і з тими, щодо кого поки немає рішення міграційного відомства) – робить їх легкими мішенями для корупції та трудової експлуатації, позбавляючи подекуди цілі родини можливості вести нормальне життя.
В Україні станом на початок року перебувало до 2,5 тисяч офіційно визнаних біженців. Однак лише у 2012 році про притулок тут попросило понад півтори тисячі осіб. Офіційний статус, зрештою, отримали 152 особи, повідомив Радіо Свобода речник Державної міграційної служби Сергій Гунько.
«З них 53 – вихідці з Афганістану, 45 – з Сомалі, 18 – з Сирії, 10 – з Іраку. Кількість представників кожної з інших країн не перевищує 10», – розповів представник відомства.
Із цим показником, коли задовольняють десяту частину від усіх поданих заявок, Україна нині – серед аутсайдерів, каже співкоординатор проекту «Без кордонів» центру «Соціальна дія» Максим Буткевич. За його словами, за останні роки цей показник покращився, однак усе ще лишається невисоким. Значну частину скарг, розповідає правозахисник, відкидають іще на етапі прийому, іншу частину розглядають протягом тривалого часу. Причому увесь цей період людина, яка просить про притулок, живе без паспорта, каже Максим Буткевич.
«Єдиний документ, який посвідчує їхню особу, – це довідка міграційної служби, з якою не можна здійснювати багатьох дій, доступних винятково з паспортом», – зазначає він.
З січня про притулок в Україні просить Емін Ахмедбеков – колишній співробітник МВС Азербайджану, який на батьківщині відбув 3-річне ув’язнення за сфабрикованою, як він каже, справою про опір правоохоронцям. Нині справу «Ахмедбеков проти Азербайджану» розглядає Європейський суд із прав людини. У коментарі Радіо Свобода Емін Ахмедбеков каже, що повернутися додому не може – через погрози, які надходять на адресу його родини з боку невідомих, однак і в Україні не почувається у безпеці.
«Мені кажуть у Державній міграційній службі: ми розглядаємо питання, щоб надати вам статус особи, яка потребує додаткового захисту. Але, кажуть, зрозумійте правильно: ми даємо додатковий юридичний захист, однак від фізичного усунення держава Україна не може вас урятувати», – розповідає Ахмедбеков.
Для деяких найбільший страх – повернутися додому
Перебування біженців на території України нині регулюється низкою документів – як міжнародних, так і внутрішніх. Це – і Конвенція про статус біженців, і Європейська конвенція з прав людини, і Конвенція ООН проти тортур та інших видів жорстокого, нелюдського чи принижуючого поводження. Окрім того, у липні 2011 року Верховна Рада ухвалила закон «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Ці документи визначають і саме поняття «біженець», і, відповідно, критерії, за якими той чи інший шукач притулку може отримати офіційний статус. Прописано у документах і положення про те, що держава, наприклад, не має права видавати людину туди, де над нею напевно будуть знущатися чи можуть вбити. Однак цього положення в Україні дотримуються вибірково, каже правозахисник Максим Буткевич. Минулого року, розповідає він, Україна двічі видала осіб, яких, за міжнародними нормами, не мала б видавати.
«Одна справа – вихідця з Російської Федерації, з Північного Кавказу, який просив про притулок, отримав відмову, оскаржив відмову, але ще до ухвалення остаточного рішення у справі його було видано. Друга – вихідця з Узбекистану. Так само – ще не отримавши остаточної відмови, він був екстрадований», – каже Максим Буткевич.
Примусове повернення у країну походження – сценарій, якого шукачі притулку в Україні бояться найбільше, каже Буткевич. Однак він нагадує і про справу екс-прем’єра Таджикистану Абдумаліка Абдуллоджонова, якого, попри запит із боку країни походження, не видали.
Держава коштів на інтеграцію біженців поки не знайшла
Правозахисники кажуть, що найскладніше в Україні – не стільки тим, хто статус біженця вже отримав, скільки особам, які чекають на рішення міграційної служби по своїх зверненнях. У такому разі від держави, у якій перебувають, вони не можуть отримати жодної соціальної допомоги. Єдина надія – на громадські організації чи представництва спеціалізованих міжнародних структур (як-то, наприклад, представництво ООН у справах біженців), хоча і там, як розповіли Радіо Свобода деякі шукачі притулку в Україні, допомога не гарантована.
Ще одна соломинка – інтеграційні центри. Державних таки поки не створено: у міграційній службі раніше заявляли про плани звести перші такі три – у Києві, Харкові і Вінниці – до 2015 року. Поки що всі інтеграційні центри для біженців існують в Україні на кошти неурядових організацій.
Еміну Ахмедбекову, який в Україні шукає притулку разом із дружиною, трьома дітьми і 75-річною матір’ю, на рішення по своєму зверненню до Державної міграційної служби ще чекати близько місяця. Загалом – майже півроку очікування. Про виїзд у ЄС мова взагалі не йде: Ахмедбеков розповідає Радіо Свобода, як йому якось запропонували «посприяти» перетнути кордон із ЄС за 6 тисяч євро. З людини.
Однак і в Україні для вихідця з Азербайжану лишається багато невирішених питань. «Вони (працівники уповноважених державних органів із питань міграції – ред.) самі це визнають, що для деяких біженців Україна – небезпечна країна», – каже Ахмедбеков.
Правозахисники називають шукачів притулку в Україні потенційними блукачами. Кажуть: проблеми з їхнім соціальним захистом – наприклад, із працевлаштуванням (причому тут мова йде як про осіб із офіційним статусом біженця, так і з тими, щодо кого поки немає рішення міграційного відомства) – робить їх легкими мішенями для корупції та трудової експлуатації, позбавляючи подекуди цілі родини можливості вести нормальне життя.
| Передрук з "Радіо Свобода" |
