У березні минулого року українські християнські громади штату Вашингтон об'єдналися у Раду українських християнських церков, у якій баптисти і п'ятдесятники працюють поруч з православними і католиками. Цей досвід, природний для України, де вже понад два десятиліття діє Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій, був новим на американському континенті.
"Нам так легше буде допомагати Україні", – пояснив тоді мету нового об'єднання в інтерв'ю Голосу Америки перший голова Ради, пастор Віктор Прохор.
Колишній рівнянин, Віктор Прохор народився у багатодітній родині пресвітера (голови релігійної громади) церкви Християн віри євангельської (ХВЄ). Родина зазнала переслідувань з боку радянської влади – батько був заарештований і засуджений за участь у "секті", як в СРСР називали протестантські церкви.
У 1989 році, ще за радянських часів, навчався у заочному Біблійному Інституті, через два роки, вже у незалежній Україні розпочав служіння в Спілці Церков ХВЄ України.
До від'їзду до США у 1999 році був висвячений на єпископське служіння у Спілці ХВЄ України та став Ректором Київського Біблійного інституту.
У США, разом із сімома родинами, розпочав і очолив нову Церкву життя ( Life Christian Church), де старший пастор Віктор Прохор продовжує пасторське служіння.
Кореспондентка Голосу Америки Наталія Чурікова запросила його до розмови про те, як живе українська християнська громада у США, яка намгається донести голос українців до американської влади та вірян, та як допомагає українцям, що постраждали від війни.
Розмова була записана у студії Голосу Америки 5-го лютого та скорочена і відредагована для ясності та плинності.
Наталія Чурікова, Голос Америки: Пасторе Вікторе, вітаю вас у студії Голосу Америки у Вашингтоні. Я знаю, що ви приїхали сюди на Молитовний сніданок у складі української американської делегації. Розкажіть, будь ласка, про те, що ви робите?
Пастор Віктор Похор: Щиро вітаю вас, пані Наталя. Дякую за запрошення.
Кожного року американський уряд організовує молитовні сніданки і ми запрошені бути учасниками. Я живу у штаті Вашингтон, є пастором церкви, і вже ось скоро буде 26 років з дня її заснування.
Ми є тут для того, щоби на всіх рівнях дати знати американському суспільству, що Україна має потребу, Україна страждає
Ми створили Раду українських християнських церков, тому що трагедія нашого народу, нашої країни, України, нас ще більше об'єднала і дала мотивацію, щоб подати наш голос за її потреби, оскільки ми платники податків, громадяни, в нас є більше можливості бути ініціаторами укрїанського порядку денного на всіх рівнях.
Тому і сьогодні ми є тут для того, щоби на всіх рівнях дати знати американському суспільству, що Україна має потребу, Україна страждає.
Я був понад два тижні у Києві і боляче було спостерігати, як постійно відбуваються тривоги, обстріли. Я їздив на метро Лук'янівку, бачив, як все з нею було добре протягом тижня, а потім повертаюсь з мого рідного Рівного в п'ятницю, а в суботу вже прильот – розбомбили цю станцію метро. Це варварство.
Американцям, мені здається, дуже важко розібратися в ситуації, особливо, коли нова влада говорить про те, що вона хоче припинити кровопролиття, але не говорить, особливо не наголошує, що це є російська агресія
Тому американське суспільство, яке живе в благополуччі, у спокої, воно має знати, тому що Америка свого часу була підписантом гарантії Будапештського меморандуму. І Україна понадіялася на ці речі. Україна вірила цим запевненням. Через це ми хочемо бути голосом України на всіх рівнях, де можна.
Н.Ч.: Зараз американцям, мені здається, дуже важко розібратися в ситуації, особливо, коли нова влада говорить про те, що вона хоче припинити кровопролиття, але не говорить, особливо не наголошує, що це є російська агресія, яка має припинитися, що, власне, зброю мають скласти росіяни.
В.П.: Ми б хотіли б довести до влади якраз реальну ситуацію. Розуміння влади залежить від того, хто впливає на це розуміння, хто доносить інформацію. Через те, і з нашої сторони ми хочемо зайти у всі двері, які відкриваються, щоби пояснити, що Україна не учасниця конфлікту, а його жертва, сторона, яка страждає.
Бо Україна не мала зброї, не виготовляла жодних ядерних компонентів, Україна була надзвичайно миролюбна. А від перших днів деякі країни постачали тільки військові каски, чи спальні мішки, коли летять літаки і бомблять Україну. Це ж факт, що в України не було можливості самостійно відповідати на агресію.
Через це дійсно важко спостерігати, важко зрозуміти, що на сьогоднішній день таке сприйняття.
Н.Ч.: Як вам вдається доносити цю українську картину і досвід, який ви приносите безпосередньо з України, оскільки дуже важливо бувати там, бачити, розмовляти з цими людьми. Я знаю також, що ви надаєте і гуманітарну допомогу Україні.
В.П.: Всіма можливими методами. Наприклад, коли запрошують на якісь події на всіх рівнях, ми стараємося пояснити. Навіть наш акцент, або те, що наша англійська мова не є достатня, - це позитив тому, що відразу можна почути, що ми з України.
Україну сьогодні американське суспільство, дякувати Богу, відрізняє. Зараз вже не каже: "О, це раша". Раніше не було відокремлення. Сьогодні – чітко розуміють. Тому на всіх каналах ми стараємося інформувати.
Але кожний має свої зв'язки. Американці між собою дуже комунікабельні. Іноді ми навіть не знаємо, яка інформація принесе найбільшу користь. Є родинні зв'язки, дружні відносини, і вони відкривають двері.
Я стараюся кожного року, щонайменше двічі на рік бувати в Україні. Херсон, Миколаїв, Одеса, Київ, Дніпро - різні регіони страждають, Харків страждає дуже. Тому ми хочемо про це говорити.
Тому що одна справа, коли засоби масової інформації і ми дякуємо вам журналістам, що ви робите свою справу, але як священнослужителі, як священники, ми хочемо на нашому рівні також використовувати цю нагоду. Тому ми є частиною американської церкви Асамблея Божа, і ми стараємося до пасторів, до американців доносити це також.
Н.Ч.: Я знаю, що один із напрямків діяльності вашої церкви є допомога молоді і зокрема молоді з України. Ви запрошуєте молодих українців, дітей відвідати і Сполучені Штати і пожити в американських родинах. Наскільки це дієвий спосіб поширення інформації про Україну?
Ми створюємо найкращі умови тут дітям, але з іншої сторони спостерігаємо, що вони через це травмуються, тому що вони повертаються до реальності, і з ними там ніхто не поводиться так, як поводяться тут, тому що Україна не може створити цих умов
В.П.: Усі способи діють. Запрошуємо дітей, інформуємо американців, що це діти з України – діти, чиї батьки загинули, діти, чиї батьки постраждали, ті, хто втратив своїх рідних, оселі втратили і все. І це торкається сердець, тому що це не розмови, а конкретні факти.
З іншої сторони, ми відправляємо дітей на відпочинок в Європу, ось минулого літа їздили в Болгарію. Але тут є свої нюанси, свої особливості. Ми створюємо найкращі умови тут дітям, але з іншої сторони спостерігаємо, що вони через це травмуються, тому що вони повертаються до реальності, і з ними там ніхто не поводиться так, як поводяться тут, тому що Україна не може створити цих умов.
Ми вивчаємо, що ефективніше буде для цих дітей, що краще. Через те, всяка комунікація, живий контакт, живе взаєморозуміння, воно приносить плід свій.
Я зауважив також останні тенденції щодо людей, яких використовує Росія для підриву територіальних центрів, інших об'єктів, – це молоді люди по 17-19 років. Це люди, які сформувалися вже за роки війни.
І ніхто не подбав про них, не було кому допомогти їм, а Росія нав'язала їм терористичні наміри. Тому для нас потрібно звернути увагу на молодь. Через це ми хочемо, щоби було кому працювати там. Тому допомагаємо з підтримкою працівників в Україні.
Н.Ч.: У нещодавньому звіті, який готував український Інститут релігійної свободи у співпраці з американською організацію Місія Євразія, йшлося про те, що на окупованих територіях особлива проблема є з дітьми з тим, що місцеві пастори не мають можливості проводити євангелізацію, не мають можливості викладати основи своєї релігії цим дітям.
У ньому висвітлюється ситуація, яка є на окупованих територіях України, – те, про що в Америці не замислюються, коли говорять про те, що в Україні потрібно просто припинення війни, і залишитися на території, яка зараз контролюється Україною.
А ніхто не говорить про те, що відбувається з тими людьми, які зазнають переслідування, про протестантські громади, які найбільше страждають в цій ситуації. І як ви доносите цю ідею до американців?
В.П.: Гостей з України, які зараз є на молитовному сніданку, після закінчення, ми запрошуємо по церквах, і вони є живими свідками того, що там відбувається.
На територіях, які дотичні до окупованих територій, ми підтримуємо наших пасторів, місіонерів, капеланів, забезпечуємо транспортом, щоб допомогти.
А щодо Америки це зовсім інший світ, ніхто не може повірити в те, що в XXI столітті можуть люди так себе поводити. І Росія, вся її небезпека у тому, що вона правди ніколи не говорить, і неправді люди більше вірять, ніж правді.
Н.Ч.: Треба мати досвід ще з радянських часів, коли особливо протестантські церкви були переслідувані в Радянському Союзі, старше покоління – ваше, можливо, ваших батьків дуже добре знає цю ситуацію. В Америці було багато допомогових організацій, які допомагали пасторам в Радянському Союзі, які були на нелегальному становищі, які переслідувалися, сиділи в тюрмах. Що сталося з ними? Бо можна було б спиратися на знання тих часів?
В.П.: Ну, по-перше, ми, українці, відрізняємося від, пробачте мені, сусідів північних, тим, що українці скромні щодо себе.
Моїх батьків залишили помирати, сказали, пробачте мені, я скажу мовою оригіналу: "Ви будете бачити, як вони будуть здихати, як собаченята". Це не теорія. Я знаю російську, радянську любов на собі.
Мені було дев'ять місяців, коли одного весняного раннього ранку, о 4:00 годині ранку до нас постукали і мого батька забрали. Я був восьмою дитиною. Забрали як ворога, тому що він був пастором церкви. І нас, дітей, моїх батьків залишили помирати, сказали, пробачте мені, я скажу мовою оригіналу: "Ви будете бачити, як вони будуть здихати, як собаченята". Це не теорія. Я знаю російську, радянську любов на собі.
А організації, які стояли на захисті прав, свобод, коли прийшла воля, перефокусувалися туди, де є потреба.
Оскільки в Україні, в Росії воля, немає потреби і сфокусувалися на інших. Але ніхто не міг передбачити до останньої секунди, що війна почнеться, і треба буде все заново піднімати, тому що світове співтовариство пишалося тим, що от в Росії є воля.
Але це – не воля, це суспільство формувало КГБ, і це не тільки одна людина, яка одержима це веде. Коли "одобрямс" іде у релігійних громадах для нас це дуже смутна ситуація. Ми не проти людей, ми проти таких цінностей.
Н.Ч.: Ви згадували про те, що американці не дуже розрізняли між українцями і росіянами на початках, в 1990-х роках. Тоді і створювалися нові християнські громади серед переселенців до США, і ваша громада називалася "слов'янською", хоча не йшлося про поляків чи болгарів – йшлося про українців і росіян, у першу чергу, можливо, білоруси там також були. Як зараз виглядає громада, в якій росіяни і українці молилися в одному храмі?
В.П.: У нашій громаді є декілька етнічних росіян. Коли почалася війна, в нас якраз проходило богослужіння. І я отримав телефоном інформацію, що почалася війна. Я вийшов і кажу, що хочу сказати дуже сумну новину: Почалася війна.
Я запросив всіх до молитви і один з наших членів громади попросив: "Я хочу слово". Він росіянин. Його дружина українка. Він сказав: "Простіть нас, простіть нас, що робиться таке зло".
Він сказав як людина до людей, хоч він живе в Америці довше за мене, вже 30 років, можливо. Але він народився там.
Ми не проти національності, ми не можемо співіснувати з людьми, які мають інші цінності, які вбивство підтримують, які підтримують знищення, руйнування.
У нас в громаді є гарні відносини з усіма. В нас є американці, є люди з Молдови, гагаузи, євреї, білоруси. Це – церква, як в американській церкві буває по 100 національностей, ми тримаємося цінностей.
І в питаннях України наша церква відкрита для допомоги. Тому я я радий, що ми можемо навіть через росіян щось доносити, нехай вони доносять на своєму рівні для своїх рідних.
Н.Ч.: Чи їм це вдається? Навіть на Національному молитовному сніданку присутні вперше, мабуть, за роки війни російські пастори, які підтримують війну проти України. Сергій Ряховський, лідер п'ятидесятників (є під українськими санкціями через підтримку війни проти України) належить до тієї самої конфесії, що і ви. Як ви до цього ставитесь?
В.П.: По-перше, ми з Ряховським ніколи не були в одній спільності, і коли почалася війна, міжнародний п'ятдесятницький рух зробив заяву про те, що Ряховський ніколи не належав до п'ятдесятницької міжнародної спільноти. Це російське об'єднання і в нас не було жодних проєктів з Ряховським.
Щодо національного сніданку, звичайно, для нас це був великий недобрий сюрприз. Тому що боляче спостерігати, чути, що ці люди підтримують вбивства. Вони пишаються тим, що допомагають завойовувати нові території, наче їм мало їхніх територій.
Ці люди декларують війну західній цивілізації і вони приїжджають на захід. І в нас стоїть питання: "А що ви тут маєте робити?"
Давайте визнаємо, що не всі американці симпатизують нам
Але порядок денний на молитовному сніданку ми не встановлюємо. Ми запрошені на таких самих правах, як і вони. Але ми доносимо нашу думку, що це аморально. Це аморально, коли люди декларують вороже відношення до Заходу і приїжджають сюди.
А з іншої сторони ми не хочемо дати для наших недругів картинку, що подивіться – українці якісь дикуни, бо американці їх запросили, а вони в Америці нападають на інші нації. Ми цього не хочемо. Тому що давайте визнаємо, що не всі американці симпатизують нам.
І ті ж самі журналісти, як Такер Карлсон хотіли б, можливо, отримати таку картинку, щоби показати українців як людей з середньовіччя.
Н.Ч.: Це – складне питання, але його потрібно поставити, тому що вас можуть посадити за один стіл. І тоді буде камера, яка буде показувати, як ви мило сидите за одним столом.
В.П.: Ми молимося, Милосердче наш, не веди в спокуси, але визволи нас від лукавого. Тому ми надіємося, що цього не буде. Якщо буде, то повірте, що для нас же не стоїть питання сніданку. В нас стоїть питання відносин. З такими цінностями у нас відносин не може бути.
Ми будуємо відносини з Україною і з цивілізованим світом, який має співчуття, любов до людей, а не з людьми, які вбивають, які позбавляють життя нещасних, незахищених і тому радіють.
Н.Ч.: Майже рік тому, в березні минулого року ви разом з іншими християнськими конфесіями у штаті Вашингтон створили раду українських церков.
Нещодавно, коли постало питання про те, що, можливо, українців позбавлять можливості перебувати тут як біженців, ви цілою радою стали на захист близько 150 тисяч людей, які можуть бути відправлені назад у воюючу країну.
В.П.: Ці наші люди травмовані війною в Україні. Вони травмовані другий раз, що вони приїхали в нове середовище.
Наша людяність нас мотивує допомагати одне одному
Зараз їхній статус не визначений, тому що поставили на паузу програму U4U, гуманітарний пароль. Це травма, тому що вони не знають, що буде. І нам не звернути увагу, було б аморально.
Наша людяність нас мотивує допомагати одне одному. Тому ми як Рада українських християнських церков звернулися і робимо все можливе, щоби допомогти нашим людям тут, тим, які ви виявилися в цих ситуаціях.
Не всі здатні адаптуватися швидко, є різні люди, різного фізичного здоров'я. Є ментально різні люди, є люди, які дуже швидко адаптувалися, працюють, податки платять, а є люди, яким дуже важко.
Є люди, які вертаються. Ми час від часу відправляємо людей в Україну, тому що вони хочуть повернутися на свою Батьківщину. І це абсолютно нормально.
Але зараз ми стоїмо на позиціях, щоб все-таки Америка не позбавила цих людей допомоги. Тому що їм вертатися назад – це травма, особливо для дітей. Їм вирішувати, де вони хочуть жити, але ми хочемо допомогти, щоб вони не були залишені.
Н.Ч.: Сам приклад вашої співпраці в межах різних християнських конфесій, мабуть, не дуже типовий для Америки і взагалі в світі?
Це те, що українці називають своїм ноу-хау як Рада церков та релігійних організацій. Певною мірою ви її відтворили зараз на американському ґрунті. Як іде ця співпраця?
В.П.: Ну, по Божій милості, по благодаті. Я жив у Україні, жив в Києві, був першим заступником голови об'єднання, яке зараз називається Українська церква християн віри євангельської. І ми були біля витоків Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій.
Ми хочемо показати, що українці не войовничі, вони не шукають ворожнечі, вони об'єднуються, навіть різні конфесії
Ми мали вже відповідний досвід, в нас немає жодної конкуренції з іншими церквами. Ми не конкуренти, ми кооперуємо, тому що люди всі дорослі, люди є розумні, люди є освічені, і кожний вибирає те, що його серцю близько.
Через це в нас дуже гарні відносини з різними конфесіями. І ми хочемо бути прикладом, показати, що українці не войовничі, вони не шукають ворожнечі, вони об'єднуються, навіть різні конфесії.
Якщо людина працює на результат, на нас це об'єднує
Це – позитивний приклад, хоч нас критикують російські пропагандисти, бо є приховані російські пропагандисти, які під гаслами любові до України, може навіть під українським прапором, роблять зло для України. Їх Росія використовує і на це йдуть йдуть мільйони.
І ми дуже обережні до всіх проявів цієї зацікавленості. Ми дивимося, на що людина працює? Чи людина працює на процес, чи на результат? Якщо людина працює на результат, нас це об'єднує.
Н.Ч.: У час кризи, в час війни люди звертаються до церкви, звертаються до Бога за допомогою, порадою священника і пастора. Що ви говорите цим людям? Як ви розраджуєте?
В.П.: Перш за все, давайте ми признаємо, що ми не знаємо відповіді на всі питання, але ми хочемо допомогти і зробити в цих обставинах те, що ми можемо.
По-перше всього, не дивіться на себе, як на нещасних людей. Ми українці були жертвами впродовж історії довгий час і не можемо вийти з цієї ролі.
Для нас важко спостерігати з Америки, коли там пакують готівку мішками, але це проблема виховання, це проблема світогляду. Це – цілий комплекс
Люди люблять скаржитися – у нас найгірша влада, але я ж трошки пам'ятаю, я не сьогоднішній. І при всіх владах казали, що саме зараз є найгірше, і найбільша корупція.
Чи є проблеми? Є проблеми. Для нас важко спостерігати з Америки, коли там пакують готівку мішками, але це проблема виховання, це проблема світогляду. Це – цілий комплекс.
Тому ми фокусуємо наших людей: "Не дивіться на погані речі. Не дивіться на те, що хтось приїхав раніше і вже має трошки більше".
Ми підставляємо плече, якщо треба, ми допоможемо. Ми вам допоможемо знайти працю, знайти транспорт і давайте працювати.
Ми віримо в те, що, коли працювати, будете мати успіх – будете працювати, буде результат. А сидіти і бідкатись, або порівнювати себе з американцями, це – не рішення проблеми.
Ну і, очевидно, люди, які приїжджають, також знаходять себе в допомозі іншим, оскільки кажуть, що це є найліпші ліки в цій ситуації.
Така природа людини, і Біблія каже: "Блаженніше давати, ніж отримувати". Коли ми допомагаємо іншому, в нас з'являється піднесення, тому що ми можемо і ми робимо добро.
Люди, які приїхали, в кого є свої проблеми, стають учасниками допомоги для інших, і це їм допомагає психологічно і духовно
Я летів сюди, отримав прохання із Херсона: "Холодно зараз. Поможіть дровами на опалення". Ці люди не просять автомобілі, а елементарні дрова. Пережити зиму.
Як, як можна відмовити? Ми виставляємо цю інформацію на наші групи, ось така є потреба, давайте зробимо допомогу. І ці люди, які приїхали, в кого є свої проблеми, стають учасниками допомоги для інших, і це їм допомагає психологічно і духовно піднятися, тому що вони можуть щось зробити щось добре.
