Американський актор та режисер Лів Шрайбер розповідає, що до початку російського вторгнення він особливо не стежив за тим, що відбувається в Україні. Втім, коли почалася війна, його колеги в кіноіндустрії та друзі почали дзвонити та питати, що робити, як допомогти Україні. Це тому, розповів Шрайбер в інтерв'ю Голосу Америки, що багато хто думав, що він є українцем. Шрайбер зняв один з найвідоміших фільмів, дія якого розгортається в Україні. У фільмі “І всі освітилося” (Everything is Illuminated) молодий єврейський хлопець Джонатан, дідусь якого емігрував до США з України під час Другої Світової війни, приїжджає на його батьківщину шукати жінку, що врятувала дідуся від фашистів. Дід Шрайбера також приїхав до США з України в ті роки.
Але загалом у США Лів Шрайбер більш відомий як актор, що зіграв у головній ролі серіалу “Рей Донован” та у десятках фільмах, серіалах та театральних п’єсах.
У березні Шрайбер став співзасновником BlueCheck Ukraine. Це мережа, яка об’єднує можливості Фундації Україна-США та проекту «Людяність=гуманність», щойно створеного колективу експертів з гуманітарної кризи, науковців та режисерів, яка визначає, перевіряє та фінансує гуманітарні організацій, що працюють в Україні.
Шрайбер поспілкувався з Голосом Америки за допомогою відеозв’язку зі свого дому в Нью-Йорку і розповів про роботу фундації, враження від нещодавньої поїздки до Польщі та Львова та про те, як в Голлівуді сприймають війну, розв’язану Росією проти України.
Тетяна Ворожко, Голос Америки: Наскільки ви слідкували за Україною до повномасштабного російського вторгнення?
Лів Шрайбер, актор, режисер, співзасновник BlueCheck Ukraine: Не дуже. Але у 2005 році я зробив фільм про Україну. Я гадаю, як і багато американців, зацікавлених у власному походженні, я знав, що мій дідусь - з України. Він ніколи не розповідав нам про історію його країни або власну історію. Тому я написав сценарій про молодого американця, який їде до України, аби дізнатися, що таке бути українцем. Я сам здійснив цю подорож і чудово провів час, був трохи в Києві, в Одесі. Також я подорожував південною Україною в пошуках села, звідки був мій дідусь, але не знайшов його. Мій хороший друг написав оповідання під назвою “Все ясно” (‘Everything is Illuminated’), яке опублікували в The New Yorker, і я вирішив спробувати адаптувати цю історію у фільм.
Тож таким був мій контекст України. У мене є певне походження, однак я його не усвідомлював і хотів дізнатися, що означає бути українцем. Я гарно з’їдів, мені сподобалося там знімати, люди до мене ставилися дуже по-доброму, однак я про це багато не думав.
І коли розпочалася війна, усі мої друзі й колеги телефонували мені, бо хотіли дізнатися, як можна підтримати Україну, тому що вони думали, що я українець і що я повинен знати. Але я не мав хорошої відповіді. Ви знаєте, всі думали насамперед про ЮНІСЕФ та Червоний хрест, звісно, це великі міжнародні благодійні організації, і я також вважав, що це найкращий спосіб. Але потім я поговорив із деякими друзями, які знають значно більше за мене про гуманітарну допомогу. Тоді ми організували BlueCheck із головною ідеєю, що люди, найкраще пристосовані для допомоги українцям, це самі українці.
TВ: Ваша організація перевіряє благодійні організації. Чи є багато недовіри до них, наприклад, до того, як вони витрачають кошти, чи ваша робота стосується цього?
ЛШ: Ні, для нас головна ідея полягала в тому, аби люди, які хочуть підтримати Україну, могли б це зробити якомога легше. Коли ми говоримо з людьми, ми чуємо, наприклад: “Як я дізнаюся, куди йдуть мої гроші? Як я можу перевірити, чи це надійна організація? Як я можу бути впевненим, що вона не займається чорним ринком, корупцією або чимось схожим? Звідки мені знати, що люди, які керують благодійною організацією, не витрачають величезні кошти на адміністративні потреби? І у відповідь на це ми запросили Ropes & Grey, чудову фірму в окрузі Колумбія та в усьому світі, аби вони безкоштовно допомогли нам перевірити групи, із якими нам було цікаво працювати.
Дивіться також: Чому у Голлівуді так підтримують Україну? Актор та режисер Лів Шрайбер
ТВ: Як це працює? Усе так, як ви і передбачали? Тобто ви змогли перевірити багато хороших організацій… Розкажіть про це.
Люди, які роблять справжню роботу на місці в Україні, це самі українці. Тому ми маємо їх підтримувати. Їм лише потрібні ресурси.
ЛШ: Чудові організації. Ви знаєте, мені пощастило зустрітися, наприклад, із Павлом Шульгою та його дружиною Оленою. Із ними уклали контракт Kidsave, благодійна організація, яку ми перевірили та підтримуємо. Спочатку Павло мав завдання знайти, здається, 117 дітей, зареєстрованих Kidsave як сиріт. Однак із часу, коли Kidsave уклали з ним контракт, Павло разом із його дружиною та командою врятували або евакуювали понад 20,000 переміщених жінок і дітей. Для мене це доводить, що люди, які роблять справжню роботу на місці в Україні, це самі українці. Тому ми маємо їх підтримувати. Їм лише потрібні ресурси.
Я думаю, що іноді люди звертають увагу на великі міжнародні благодійні організації, бо це глобальні організації, що ведуть роботу в усьому світі. Ми займаємося лише Україною. Все, що ми робимо, виключно про Україну. Ми також упевнені, що найбільш ефективні люди на місцях це ті, хто переймаються найбільше, і це, вочевидь, самі українці.
ТВ: І який відгук ви отримуєте? Чи багато тих, кого ви знаєте особисто, допомагають? Чи багато людей із кіноіндустрії або з відомими іменами працюють із вами та жертвують гроші українським організаціям?
ЛШ: Так, такі люди є. Підтримка України є величезною, принаймні це те, що я відчував в Америці. Такі люди, як Міла Куніс, Ештон Катчер та інші, - їх сотні, і я гадаю, що вони активно виступають та дбають про те, щоб ми стежили за Україною. Велика частина цієї роботи, і, мабуть, ви це знаєте краще, ніж будь-хто, полягає в тому, що це може тривати ще деякий час, тому ми маємо тримати фокус та підтримувати тему. Ми повинні стежити за цим. Ви знаєте, у світі відбувається багато. Це насичений цикл новин. Тому ми маємо нагадувати людям, що це нікуди не зникає і ми повинні далі підтримувати Україну. Тому що я вважаю, що цінності, поставлені на кін, цінності, за які бореться український народ, це в певному сенсі і наші цінності, як і багато питань, що тут стоять так гостро.
ТВ: Лів, ви не могли би продовжити цю думку? Як українці ми помічаємо скрізь українські прапори, ми бачимо цю підтримку. Певною мірою вона є безпрецедентною. Були інші війни, проте ми не помічали такої значної підтримки. Як ви зазначали, є певні питання на кону, але що саме чіпляє в українській історії? Особливо людей, пов’язаних із культурою, які намагаються осмислити, що відбувається?
ЛШ: Я не можу говорити ні за кого, окрім себе. Однак я можу сказати, що коли я сидів на дивані зі своїми дітьми і ми дивилися, як розвивалася війна, як ці великі, лисіючі чоловіки середнього віку з цигарками й автоматами Калашникова прощалися зі своїми сім’ями та йшли на битву, де противник значно переважає їх у кількості людей та зброї…Для того, аби захистити своє право голосувати за власних лідерів, вирішувати, якою мовою вони хочуть розмовляти та яких свобод вони прагнуть для своїх дітей, вони були готові віддати своє життя. Для мене це було дуже по-американськи. І як онук українського іммігранта, я часто відчуваю, що Америка - це нація онуків. І я відчуваю, що ми в боргу.
Люди вже билися у цих битвах у минулому. Дві війни, що вже були пройдені. Тож я гадаю, що люди цим переймаються, тому що в наш час ми бачимо таку саму війну. Тому що ми вже билися в цій війні раніше.
ТВ: Минуло 100 днів із початку повномасштабної війни. Ви залучені до збору коштів. Ви бачите спад інтересу? Чи помічаєте, що люди, так би мовити, втомлюються від України?
ЛШ: Я думаю, що це природа цілодобового новинного циклу. У цього як великі переваги, так і недоліки. Я вважаю, якщо намагатися заповнити 24 години новинами, це має наслідки для концентрації людської уваги. Тому вони забувають, що насправді важливо. Вони забувають, що насправді стоїть на кону, тому що ми дуже швидко переходимо до іншої теми. Але я не думаю, що ми повинні надто цим перейматися. Ми маємо зосереджуватися на тому, що справді важливо. І я вважаю, що це головне.
ТВ: Мене дуже вразили фотографії з Перемишля, де ви готуєте у World Central Kitchen. Це була величезна каструля борщу для скількох, півтори тисячі людей? Поділіться вашими враженнями від цієї подорожі та поїздки до Львова.
ЛШ: Я хотів зрозуміти, що відбувається на місці, і це було частиною тієї роботи. World Central Kitchen - це дивовижна організація, яка вірить, що існує глибокий зв'язок між їжею, людством та допомогою. Тож я почав допомагати у World Central Kitchen та побачив, що вони роблять. Одна річ, яку я зрозумів, - це те, що потреби постійно змінюються. Іноді це їжа, іноді - медична допомога, іноді це притулок, або допомога щодо психічного здоров’я. Частково так ми і сформували нашу ідею для BlueCheck: якщо ми створимо портфоліо з організацій із різними видами послуг, це матиме більше сенсу.
Тому спочатку ми побували в Перемишлі, потім у Львові та побачити все, що там роблять люди, це було для мене дуже сильним та зворушливим. У таких ситуаціях завжди складно говорити про позитивні речі. Проте такі конфлікти водночас показують усе найкраще, що є в нас. Під час мого короткого перебування в Україні я відчував, що війна демонструє все найкраще в українцях. І це те, що ми мали підтримувати, що я мав підтримувати, я хотів бути частиною цього. Певною мірою як актору і як людині з постійною кризою ідентичності мені подобається такий бік своєї особистості. Мені подобається та українська частина мене, яка надавала підтримку, була сильною, витривалою та сміливою, і я хочу ідентифікувати себе з нею.
ТВ: Ви плануєте якось розвинути свій досвід у креативному сенсі? Наприклад, створити власний або знятися в чиємусь фільмі чи іншому проекті, щоб розповість історію України?
ЛШ: Мені вже робили такі пропозиції. Зараз у гострій фазі війни найважливіше - допомогти. Не розповідати історії. Якщо такі історії спонукатимуть людей більше допомагати, тоді так. Проте наразі мене хвилюють більш практичні питання. До того ж, я зависокий для того, щоб зіграти Зеленського.
ТВ: А вам вже це пропонували?
ЛШ: Ні-ні, мені такого не пропонували. Ніхто мені цього не пропонував. Якби ж то мені запропонували. Я маю друзів, які хотіли зробити документальні фільми та висвітлити історії. Я вважаю, що показати історії - це хороша ідея. Це ще одна ініціатива, про яку ми думаємо в нашій групі. Але це окремо від BlueCheck. BlueCheck насамперед про те, аби налагодити зв’язок між тими, хто надає лише гуманітарну допомогу, і тими, хто її потребує та постачає її на місці в Україні.
ТВ: Останнє запитання. Очевидно, що ви активно за всім слідкуєте, ви дуже залучені до всього … Що станеться далі, на вашу думку? Україна виграє? Як довго це триватиме? Я розумію, що це складні питання, але як ви відчуваєте?
Я думаю, що вони [українці] переможуть. Я справді так вважаю. Це тільки питання часу і ми повинні триматися та продовжувати далі їх підтримувати.
ЛШ: Я думаю, що вони [українці] переможуть. Я справді так вважаю. Це тільки питання часу і ми повинні триматися та продовжувати далі їх підтримувати. Я вважаю, що ми маємо обстоювати свої гуманістичні цінності та принципи. Ідею, що прагнення свободи визначає нас як людей. Свобода та можливості, які були дані американцям, - це те, що українці вимагають для себе. І це вірний бік історії, на мою думку.