"Якщо в тебе в країні війна, ти представляєш свою країну з війною, і не можеш відокремити себе", - переконана українська співачка Джамала. Також вона вважає, що перемога України може бути лише повною, тобто з поверненням усіх українських територій, включаючи Крим. Про це переможниця Євробачення 2016 року заявила в інтерв’ю Голосу Америки у Нью-Йорку. Виконавиця разом зі своїми музикантами від початку червня перебуває у Північній Америці зі своїм першим туром.

Про те, чи може бути культура поза політикою, музичний активізм та про те, як Джамала говорить про війну зі своїми синами, співачка розповіла в інтерв’ю Ірині Соломко.

Ірина Соломко, кореспондентка "Голосу Америки": Джамало, ваш виступ на Євробаченні цього року, повернення на сцену конкурсу і розуміння того, що замість Ліверпуля це мав би бути Київ. Що ви відчували в цей момент?

Джамала, українська співачка: Для мене це була неймовірно важлива подія, особливо під час війни. Всі ми розуміли: так, ми перемогли на Євробаченні 2022 року, але ми маємо нести відповідальність і за учасників, і за гостей.

Євробачення – це справді масштабний конкурс та майданчик. Зараз, якщо я не помиляюся, його аудиторія більше 160 мільйонів. І це лише люди, які дивляться телебачення, а є ще інвестиція в контексті того, що люди дізнаються про країну, приїжджають та залишають гроші. Тобто це дуже потужний конкурс. І от коли ми зрозуміли, що перемогли минулого року, звичайно, говорити про те, щоб проводити конкурс в Україні, було важко. Адже ми кожен день під обстрілами, кожен день у нас гинуть люди. І те, що Ліверпуль, взагалі Велика Британія, знайшла такий вихід – провести Євробачення від України - мені здається, це оптимальний варіант. Бо вони і вкладали всі кошти, і зробили його достатньо українським. Були і кольори нашої країни, звучала музика, були запрошені представники і переможці Євробачення. Це було справжнє свято конкурсу Євробачення.

І ще я була запрошена виступити на окремій сцені Єврофесту перед 20-тисячною аудиторією та представити ексклюзивно світову прем'єру свого альбому "Крим", який вийшов 5 травня.

Ми розділили його презентацію. Спочатку ми зіграли в Києві. І це був важливий символ. За годину до концерту весь склад оркестру, вся команда сиділа в бомбосховищі. Ми сиділи і не знали, буде концерт чи ні. І за 20 хвилин відпрацювала наша ППО, і ми розпочали концерт.

І це наче звучить нормально, але це - ненормально. Бо попри все ми хочемо, щоб нас почули. І оце "почули", воно постійно має змінюватись. Бо ще рік тому всі охоче донатили та допомагали. Ми бачили багато новин про нас на перших шпальтах. Зараз цього значно менше.

І тому це - як відносини в парі, коли постійно треба плекати цю любов. Говорити, що ми - не в позиції "прохачів" якихось, ми – люди, які боряться за своє. І нам тільки потрібна підтримка, нам потрібна зброя. Бо вже всі зрозуміли, попри всю цю російську пропаганду, яку ми розтрощили вщент, що там гинуть наші люди. Ми боремось самі, там гинуть наші хлопці і дівчата.

І тому оцей момент: 5 травня відбулася презентація в Києві, а 11 травня – світова прем'єра з філармонічним оркестром BBC у Ліверпулі. Це було, ніби полетіти в космос трохи. Я співала для ліверпульської аудиторії повноцінний концерт кримськотатарською мовою з оркестром BBC, який нараховує більше 70-ти музикантів. Я привезла також кримськотатарських народних музикантів, які доповнили всю цю фарбу.

І в мене мої музиканти, вони – у ЗСУ. Наші музиканти, танцюристи, люди... не планували брати зброю або отримати нову професію військового. Вони вийшли захищати нас. Я також не планувала, що мій альбом такий потужний, музичний та змістовний, як музичний атлас українського Криму, який розкаже нам же самим про нас самих… Я не планувала, що він вийде під час війни.

І.С.: Якщо повернутися до Євробачення. Вкінці виступу ви все ж таки сказали "Слава Україні", хоча цей і було на межі фолу. Минулого року так само "Калуш" у кінці виступу нагадав про Маріуполь. Чи стає Євробачення більш політичним?

Дж.: Для мене це, немов Олімпійські ігри. Бо якщо ти представляєш країну, виходиш зі своїм прапором, співаєш гімн – це вже певне політичне інтро. І от тут так само. Якщо в тебе в країні війна, ти представляєш свою країну з війною. І ти не можеш відокремити себе: я просто сама по собі така квіточка на сцені, нізвідки. Ні, так не може бути. Ти представляєш Україну, представляєш її з культурою, війною, усім, що тут є. І так було в мене, коли в 2016 році я співала "1944". Так, російська пропаганда дуже багато витратила на мене грошей, щоб зробити все можливе і неможливе, щоб мене зняти з конкурсу "за політичну пісню". Вони збирали спеціальну комісію, яка щось там шукала в словах і нічого не знайшла.

І для мене цей вихід навіть на 30 секунд, з яких три секунди я вихопила для того, щоб сказати "Слава Україні! Героям слава!" Мені було трохи страшно, бо я знала, що вони [організатори] просили – не можна.

І.С.: Тобто вони вас просили?

Д.: Мене особисто – ні, але команду – так. Вона була попереджена, але мене - ні [сміється]. Тому можна сказати, що я сміливо висловила свою позицію. Мені здавалося, що це було правильно і доречно. Бо це гасло, яке з нами живе все наше життя, зараз набуло нового значення. Коли ми кажемо: "Героям слава", ми точно знаємо, хто наші герої.

І.С.: Від самого початку ваша творчість була з громадянською позицією. Війна це ще більше загострила?

Дж.: Не треба недооцінювати силу справжнього мистецтва. Я не обирала бути активістом, але з 24 лютого моє життя повністю змінилося. Коли я вивезла дітей за кордон, я розпочала свою культурну подорож та дипломатію. Я їздила з різними інтерв'ю, їх більше шестисот. Я збирала кошти на все, що потрібно. У підсумку ми зібрали понад 90 млн євро. І це те, що надихало мене не здаватися та йти далі, як би важко не було. А також надихнулдо інших артистів, які, можливо, сумнівалися, чи музика – на часі, чи їхній голос почують. Вони так само надихалися і продовжували.

Я не відокремлюю свою творчість від того, де я знаходжусь, живу, де моє коріння, про що я думаю. Це було б неправдиво, якби я співала абстракцію якусь, коли в мене є що сказати про сьогодні. Я дуже щира зі своїми слухачами, співаю завжди про особисте або соціальне, але завжди про те, що мене насправді турбує.

І.С.: Але чи можна сказати, що через війну до вашого порядку денного, який з 2014-го був сфокусований довкола утисків вашого народу, додалася вся Україна?

Д.: Для мене це одна країна. Так, мене багато пов'язує саме з Кримом. Там поховані мої пращури, це моя історія. І те, що мені вдалося зібрати 14 старовинних, невідомих, ніколи не опублікованих пісень, і дати їм таку масштабну, монументальну, епічну форму… Це мій засіб та спроба дати Криму цей потужній голос.

І.С.: Для мене цей ваш альбом взагалі виглядає як маніфест світу. Але ж ви його планували ще до війни?

Джамала: Три роки ми працювали над альбомом, збирали аранжування. У вересні 2021-го ми зібрали всю команду, це більше 80-ти музикантів, та почали запис. У грудні я почала записувати вокал. На момент початку вторгнення – 24 лютого – у мене проходив процес міксінгу. Вся інформація, всі терабайти інформації знаходилися в Києві у Будинку звукозапису. І коли почалася війна, моєю думкою було: "Все, я втратила альбом, бо туди не дістатися. Будинок – під обстрілами". І Сергій Круценко, який був саунд-продюсером альбому, сказав, що має дістатися туди. І він зробив це та зберіг альбом. У січні цього року він помер. Його серце не витримало цього всього. Тому пісні, які я співаю, наповнені страждання та боротьби за Батьківщину. Адже і сам альбом пережив дуже багато втрат та перешкод.

Музиканти, які з Криму приїжджали до мене на запис, вони так само – під загрозою. Я навіть не можу відверто про них казати, бо я не хочу наражати їх на небезпеку. Це гірше, ніж Радянський Союз, коли під ковдрою слухали «Бітлз». Так зараз і з моїм альбомом «Крим».

Бо ця музика доводить, що кримські татари там були, є і будуть. І це не просто якась поверхнева історія, а дуже давня і глибинна. Цим словам багато років, більше ніж сто чи двісті.

І це доводить, що ви можете забрати тимчасово наші території. Ви можете зруйнувати нашу спадщину, музеї, розібрати Ханський палац, знищити мечеті… Адже історії майже не залишилося. Вона тонами вивозилася до Москви: скарби, золото… Вони можуть це забрати, але не можуть забрати наші пісні. І це їх дратує. Вони не можуть змусити нас замовкнути, бо пісні передавалися від прабабусі, дідусів і так далі. Вони жили в гетто під час депортації, у вагонах. І цей альбом – доказ.

І.С.: Те, що ви у Ліверпулі вийшли на сцену разом з батьком, це теж про поєднання поколінь?

Д.: Мій батько для мене – величезний приклад того, як можна покласти своє життя задля боротьби. У них з мамою не було молодості, вони постійно боролися. І присвятили все своє життя нам. Батько мій мав свій ансамбль, який грав в Середній Азії, в Криму на весіллях, але він закинув музику, це для того, щоб нас годувати. Але він – музикант, він – неймовірний співак. І мені дуже хотілося, щоб це побачили в Києві, в Ліверпулі, і зберегти цей момент в альбомі.

І.С.: Альбом, де та як він був презентований, в цілому ваша діяльність – чи це допомагає в боротьбі за захисті вашого народу, який зараз вчергове переживає ці утиски?

Д.: Мені хотілося вірити, що це допомагає, хоча б трохи. Перед початком концерту у Ліверпулі ми на екранах розмістили статистику сьогоднішніх арештів в Криму. І більш свіжу історію про Леніє Умерову, яка їхала до свого хворого на рак батька у Крим, а тимчасова влада в Криму її викрала, а потім звинуватила у шпигунстві. І оцю історію мені хотілося розказати перед початком презентації. Це теж не було легко. Треба було пропрацювати та довести доцільність цього адміністрації Ліверпулю. Запевнити, що це не просто політичний заклик, а боротьба за права людини.

І.С.: Ви зараз вперше з туром у Сполучених Штатах?

Д.: Я тут з туром зі своїми найкращими піснями. Я назвала цей тур «Like a Bird» ("Немов пташка" - укр.) не раптово, бо для мене взагалі символ пташки – він достатньо український. Це про свободу та силу. Цей тур - це нарешті зустріч зі своїм слухачем, бо хотілося дуже зустріти своїх фанів. Для мене це така цікава історія, коли ти не розумієш, кого ти зустрінеш на своїх концертах. Це може бути українська діаспора, а можуть бути і місцеві. Вчора так само було дуже багато американців. Я впізнала кількох американських фанів, які приїжджали до мене в Київ. Я зверталася зі сцени зі словами подяки Америці, яка підтримує нас, і просила бути з нами до кінця.

Я завжди використовую цей майданчик для того, щоб і подякувати, і зібрати кошти. Вчора ми продавали лоти. Один з лотів була прикраса на голову, яку я одягала 2017-му на Євробаченні. Одна дівчина придбала цей лот за 1800 доларів.

Я зібрала зіркові лоти, не тільки свої речі, які були у відеокліпах або на знакових подіях. Ще, наприклад, марка, підписана Залужним, футбольний м'яч Шевченка. Є і від Андрія Хливнюка лоти. Наші українські музиканти спроводили мене в перший тур. Дякую дуже їм всім, бо дуже хочеться зібрати побільше грошей, аби підтримати українську армію та підтримати людей, які постраждали від російської агресії. Війна — це дуже дорого, і чим більше буде у нас додаткових джерел, тим краще.

І.С.: Як війна змінила вас та вашу родину? Ви вже сказали, що одразу вивезли дітей. Яка ситуація зараз?

Д.: Ситуація непроста. Мені дуже сумно від того, що я мало бачу дітей. З іншого боку, я не буду жалітися, бо вони - в безпеці.

І.С.: Вони досі за кордоном?

Д.: Вони – у Варшаві. Звичайно, в них є все необхідне – їжа, садочок, любов, піклування. Але мені сумно від того, що я втрачаю час з ними. Напевно, це зараз жертва кожного з нас, хто дійсно не зупиняється та щось робить. Я хочу, щоб вони жили в Україні, і роблю все можливо, щоб ми скоріше повернулися.

І.С.: А ви з ними говорите про війну? Вони знають, що в Україні війна?

Д.: Старший більше розуміє, звичайно, йому п’ять років. Він каже постійно: "Мамо, хоч би до нас не прилетіла бомба, я так люблю свою дитячу, а мої іграшки цілі?" Коли я в Києві, він постійно просить мене, щоб я показала йому дитячу. Це важко, коли діти говорять про війну. Нещодавно був День захисту дітей, і в Києві вбита дитина. Це неможливо чути та бачити.

Мені важко було зібрати себе перед сценою. Була боротьба, адже ти маєш виходити на сцену та нести позитив та віру, бо сліз зараз вистачає. І треба брати звідкись ці сили. Але мені допомагає, що я співаю. І ви не уявляєте, як ця магія відбувається. Коли ти виходиш на сцену і ти наче ще не знаєш взагалі, чи зможеш заспівати. А потім бачиш очі людей, співаєш першу ноту і бачиш, як вони просто виправляють плечі, їхні очі світлішають… І все, пішов цей обмін енергією. І ти думаєш: «Ні, я – на своєму місці». І далі вже краще.

І.С.: За останній рік ви зустрілися з найвпливовішими світовими політиками. Що ви їм говорили і що вони вам?

Д.: Ніколи в житті, напевно, я не думала, що буду зустрічатися з Ентоні Блінкеном, Ненсі Пелосі, Джо Байденом. Ніколи. Джо Байден сказав мені, що ми повернемо Крим, і так раптово навіть обійняв мене. І з Ентоні Блінкеном так само… Це був грудень, і я розповідала, що не вистачає генераторів, систем ППО.

І.С.: Що ще Україні потрібно для перемоги? І якою для вас буде ця перемога, адже, напевно, без повернення Криму вона буде неповною?

Д.: Я – не політик, але інтуїтивно думаю, що для нас це не той варіант, який би ми хотіли. Перемога – це повне повернення наших територій. Як це буде відбуватися? Коли? Не знаю. Але я точно знаю, що не можна тримати ворога за спиною. Бо так воно і відбувається. Вісім років ми тримали там ворога, який накопичував зброю, яка вбиває нас.

Це нелогічно, як на мене. Адже немає жодних гарантій. Здавалося б, наче весь світ нам обіцяв і були якісь домовленості. Але все це нічого не варте. Тобто маємо захищати себе самі.