Львів – 38 років тому, 22 травня 1979 року, Україна прощалась із композитором, поетом, співаком Володимиром Івасюком. Незважаючи на протидію з боку компартії і комсомолу, які вигадали того дня у Львові різні заходи у навчальних закладах та на підприємствах, люди прибули з різних міст, щоб провести в останню путь митця. Декому з них довелося відповісти потім за свою участь у церемонії. Автора пісень «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори» та інших поховали на Личаківському цвинтарі.
«Людей тут було дуже багато. Люди стояли по балконах, на дах вилізли, сиділи на деревах. Люди збурились, коли до будинку Володі приїхала машина від консерваторії, «ЗІЛ», з бортами. Чув, як люди говорили: «Ми його на руках понесемо», – пригадує день 22 травня 1979 року друг, шваґро Володимира Івасюка, фотограф Любомир Криса.
Тисячі людей прийшли до будинку, де в квартирі рідні прощались із Володимиром. 24 квітня композитору зателефонували і він пішов з дому, так більше не повернувшись туди живим. 18 травня повішене тіло митця знайшли у лісі під Львовом, на території військової частини.
Похорон Володимира Івасюка перетворився у масову акцію. Домовину з тілом композитора друзі несли на раменах: від будинку до могили. Вздовж дороги стояли люди, тримаючись за руки. Серед тих, хто приїхав попрощатись із улюбленим митцем, був стриянин, бард Зиновій Медюх.
«Я був студентом у технікумі, і кілька колег поїхали у Львів на похорон. У Стрию на вокзалі міліція не пропускає, ми мали футбольні емблеми «Карпат», якраз тоді був матч. Якось нас впустили, квитки були лише до Миколаєва, ходили з вагона у вагон. У Львові на вокзалі повно міліції, затримували групи людей. Ми якось пройшли. Людей було так багато, що не можна було контролювати процес, весь центр – маса людей. Ми пішки дійшли до цвинтаря», – розповів Зиновій Медюх.
Кадебісти палили записки людей
Попрощатись із композитором приїхали люди не лише із Львівщини, але й всієї України. Шанувальники Івасюка вигадували різні історії, щоб лише потрапити у Львів. На вокзалі, автостанціях, вулицях – міліція і кадебісти. Вони все робили, щоб затримати на якийсь час якомога більше осіб, щоб ті не потрапили на похорон. Львівські таксисти не брали грошей за проїзд, а львівські музиканти ввечері відмовились грати у ресторанах міста. Це був день жалоби. Дорога від помешкання Володимира до Личаківського цвинтаря була встелена живими квітами. Комуністи боялись, що похорон Володимира Івасюка може перерости у бунт.
«То була перша непокора людей владі. Своєрідний протест, виражений приходом на похорон. Це ж було по всіх організація збори, комсомольські, профспілкові, аби людей не пустити. А це не вдалося, так виглядає, що люди просто протестували. Я чув від людей, як вони казали, я подумав – а чого ви мені маєте забороняти на похорон піти? Я піду. А що зробите? Зробите – боротимемось. Перший несанкціонований мітинг до того, що вже було пізніше», – вважає Любомир Криса, дружина якого Галина – рідна сестра Володимира Івасюка.
Люди провели композитора багатоголосним співом «Чуєш, брате, мій». Після похорону багато осіб залишились без роботи, потрапили за ґрати. Біля могили Івасюка цілодобово чергували працівники КДБ, вони стежили, хто приходить, спалювали записки, які люди залишали. Кілька разів могила митця була сплюндрована, горіла.
Понад сто пісень, зібрані й оброблені народні пісні, музика до вистав, камерні твори залишив після себе 30-річний Володимир Івасюк. Від часу поховання митця його творчість була неофіційно заборонена. Друзі, попри це, виконували його пісні, і «Червона рута», «Водограй» звучали на концертах і в помешканнях.
Убили й очорнювали
Львів став для Івасюка рідним містом у 1972 році, куди він переїхав із Чернівців. Тут навчався в медінституті і консерваторії. У місті Лева написав понад 70 своїх пісень. Це були роки шаленої популярності. Вбивство митця шокувало мільйони людей в Україні та світі. КДБ почав очорнювати митця. Прокуратура області після похорону повідомила у компартійній обласній газеті «Вільна Україна», що «студент Володимир Івасюк останнім часом потерпав від захворювань психіки, мав астено-депресивний синдром і з 18 квітня до 6 червня 1977 року стаціонарно лікувався. Причина смерті самоповішення, а чутки про інші обставини смерті є вигадкою». Але у цю компартійну брехню родина і їхні друзі не вірили. Та все ж багато хто не вітався з рідними митця, старався не впізнавати при зустрічі…
«Наговорювали на Володю, що він лікувався у психлікарні. Але я це все бачив і знав про все. Володя дуже багато працював. Бувало, що пропускав заняття, мусив їхати на запис у Київ. Він був дуже зайнята людина і наробив трошки пропусків у консерваторії. Пам’ятаю, як він зі мною і сестрою Галею про це говорив. У нас був старший товариш, який намовив Володю переїхати у Львів – Іван Тимчук, чоловік моєї сестри. Він власне тоді запропонував зробити липову довідку для консерваторії, попросив це у знайомої, яка завідувала кафедрою психології. Я чув ту всю розмову. То все було спонтанно, ми не думали, що треба їхати на Кульпарківську, де лікарня. КДБ потім все перевернуло, що він там лікувався. Нічого такого не було, він був завжди при розумі і здоровому глузді. Довідка та врятувала його в консерваторії. Але потім все обернулось проти і тією довідкою його очорнили. Тепер всім відомо, що тоді це не було ніяке лікування в психлікарні, що треба було його рятувати. Він лишився в консерваторії, вчився, а потім так сталось, що все це було даремно», – говорить Любомир Криса.
На сьогодні вже офіційно Генпрокуратура повідомила, що вбивство талановитого 30-ти річного Володимира Івасюка організували агенти КДБ. Однак для родини це не було жодною новиною. Але тодішні працівники КДБ мають реальні імена і, вочевидь, дехто живий досі з тих, хто спланував і реалізував убивство митця. Донині жодне ім’я не розголошене. Натомість кримінальна справа Володимира Івасюка щоразу за роки Незалежності ставала меншою за обсягом. Кадебісти зачистили сліди у справі Івасюка, переконані рідні. Але не змогли стерти пам’ять про нього ніколи, а його пісні донині популярні й ніхто в Україні не перевершив Володимира Івасюка.
Дивіться також «Голос Америки»: Чому американці так високо цінують священиків на передовій (РОЗШИРЕНА ВЕРСІЯ)
