Спеціальні потреби

Він з Конго, вона з України: евакуювались з окупованого Донецька, щоб уберегти трьох дітей


"Сьогодні тільки в Запоріжжі більше 160 тис. офіційно зареєстрованих переселенців і всім їм потрібна підтримка", - каже Олена Макайя, засновниця благодійної організації “Позитивні жінки Запоріжжя”
"Сьогодні тільки в Запоріжжі більше 160 тис. офіційно зареєстрованих переселенців і всім їм потрібна підтримка", - каже Олена Макайя, засновниця благодійної організації “Позитивні жінки Запоріжжя”

Олена й Мішель Макайя познайомились у Запоріжжі й переїхали в Донецьк, де працював чоловік. Там народили трьох дітей. Коли росіяни почали бомбити Донецьк, довелось евакуюватись у Запоріжжя...

Запоріжжя - Донецьк

Голова благодійної організації “Позитивні жінки Запоріжжя” Олена Макайя народилась у Запоріжжі. В рідному місті у 2001 році познайомилась з майбутнім чоловіком - Мішелем Макайя.

“Ми з подругами шукали квартиру для однієї з них, і вийшли за цукерками в магазин. Мішель з братом йшли назустріч нам. Він запитав: “Дівчата, а що ви тут шукаєте?” Я сказала, що квартиру для подруги. І він порекомендував нам їхню сусідку, яка здавала квартиру. Я дала свій номер телефону, і ми почали зустрічатись. Через три тижні одружилися - знайшли один одного”, - розповідає Олена.

Мішель Макайа народився в Конго - місто Браззавиль. Чоловік приїхав навчатись і працювати в Україну.

“Ми одружилися у 2001 році, народили дівчинку. З малою переїхали в Донецьк, оскільки мій чоловік тоді навчався в Донецькому торговому інституті на економічному факультеті. Перша дитина, на жаль, у нас померла, їй було лише 6 місяців. Потім у нас народилась донечка й двоє синочків. Зараз доньці 21 рік, а синам - 18 і 14 років”, - ділиться Олена Макайя.

В Донецьку жінка працювала швачкою, при чому доволі відомою. Брала участь у Donetsk Fashion Days, де познайомилась з відомими українськими кутюр'є.

“В Донецьку все було по-різному, і радості й проблеми. Загалом, як у кожної родини. Але, крім смерті першої дитини, у нас все складалось благополучно. Була вже квартира і своє стале життя. Але настав 2014 рік…” - каже вона.

Окупанти пішли на Донбас

Коли почалась війна, каже Олена, деякий час терпіли, бо думали, що от-от все закінчиться. Втім, російська армія обстрілювала щодня, а діти, тоді ще маленькі, дуже боялися.

“І вдень і вночі були вибухи. Тоді я призвичаїлась писати на ручках і спинках дітей номери телефонів бабусі й дідуся. Розповідала дітям, куди вони можуть звернутись, якщо раптом щось трапиться. Куди їм йти і як себе поводити: що не можна один одного покидати, що треба бути втрьох. Про тривожну валізу мої діти знали з раннього дитинства”, - говорить жінка.

Чоловік Олени теж дуже важко сприймав події в Україні. Масла у вогонь напередодні підлив племінник, який приїхав зі Швеції погостювати в родину під час Революції гідності.

“Племінник чоловіка мешкає у Швеції. Він приїхав до нас погостити. Ми тоді гуляли Донецьком - показували йому все. І ми з ним декілька разів сварились, тому що він казав: “Той безлад, який коїться у вашій владі - в нашій країні вже була б війна”. Я тоді казала, що в Україні ніколи не буде війни. Але через кілька місяців в Донецьку почався незрозумілий двіж - з'явилися якісь військові явно не українські”, - розповідає Олена Макайя.

Фото з родинного архіву Макайя
Фото з родинного архіву Макайя

Щоденні обстріли й небезпечні заворушення на вулицях Донецька все більше турбували родину з трьома дітьми.

“І от коли одного разу був дуже важкий обстріл, такий, що у нас будинок трусився, мій молодший син, якому було 4 роки, бігав навколо мене й кричав: “Мама, скажи їм, щоб вони припинили стріляти, бо якщо тебе вб'ють, я буду плакати! Це вже було останньою краплею”, - згадує Олена.

Тоді вже багатодітна мати зібрала необхідні на перший час речі, й разом з дітьми поїхала до батьків у Запоріжжя. Мішель залишився в Донецьку працювати.

“Коли приїхали до Запоріжжя, я лікувала молодшого сина у психоневролога, позаяк він почав затинатися, в нього з'явилося облисіння на голові - алопеція. Й досі мої діти підхоплюються ночами - і знов війна”.

Втім, невдовзі родина знов об'єдналась. Через місяць Мішель виїхав електричкою до Федорівки - це вузлова станція Запорізької області. Олена ж поїхала йому на зустріч, і весь час не випускала сімейну біблію з рук.

Олена згадує: “Ми зустрілись з ним, обійнялись і пів години стояли так - обіймались і плакали. З того моменту у нас почалось життя з нового аркуша”.

Залишатись у Запоріжжі

Олена каже, що нікуди не поїде із Запоріжжя, бо це її місто.

“Запоріжжя я кохаю, як чоловіка: кожну вуличку, кожен кущик чи деревце. Не знаю, як можна без нього жити”.

Коли почалась повномасштабна війна й ворог почав обстрілювати Запоріжжя, Олена з чоловіком замислились над тим, щоб вивезти за кордон дітей, бо вони вже були травмовані вибухами у Донецьку.

“Так, спочатку гостро реагували. Так само як і в Донецьку, сідали під стіночки. А потім перестали реагувати на вибухи. У чоловіка є родичі за кордоном - у Франції, Бельгії, Німеччині. Він навіть уже домовився з кимось, але діти відмовились. Сказали, що силоміць я не зможу їх посадити в автобус”, - каже Олена.

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну два брати Олени пішли на війну. Один з них загинув під Охтиркою.

“Багато знайомих хлопців пішли воювати. Коли я бачила їх в формі, у мене всередині все розривалося. Один мій брат загинув під Охтиркою. Інший брат зараз у війську - в гарячій точці. Він настільки спокійний, врівноважений, інтелігентний. Але він на війні…”

Родинне фото
Родинне фото

Мішель Макайя після переїзду до Запоріжжя влаштувався працювати на абразивний завод. Попри те, що має диплом магістра економіки, не хоче змінювати роботу.

В Запоріжжі Олена не змогла повернутися до швацької діяльності; через те, що на початку війни активно волонтерила у хабах прийому переселенців, загострився ревматоїдний артрит пальців.

Півтора року тому жінка створила благодійну організацію “Позитивні жінки Запоріжжя”, в якій, за підтримки міжнародних донорів, допомагає іншим жінкам: ВІЛ позитивним, переселенкам, малозабезпеченим і загалом всім, хто потребує допомоги.

“Позитивні жінки” - велика Всеукраїнська організація. Спочатку ми працювали тільки з ВІЛ позитивними жінками й жінками уразливої категорії, а потім у 2022 році я відкрила своє представництво. Тобто у нас є проєкти й від головного офісу, й наші. До нас може звернутися будь-яка жінка, у якої є проблеми. Від насильства в родині до наркозалежності”, - пояснює активістка.

Олена підкреслює, що дуже багато донеччан підтримували й досі підтримують Україну - прагнуть деокупації, чекають на звільнення.

“Моя подруга, яка живе в Донецьку, до останнього не отримувала російський паспорт. В неї двоє дітей. Рік тому вона мені подзвонила й каже: “Вибач мені, будь ласка, але я вимушена отримати російський паспорт, бо мені потрібна робота”.

Багато українців залишились в окупації через фінансові труднощі. А серед тих, хто евакуювався, високий відсоток людей, яким нема де жити й працювати.

“В моєму фонді зараз багато жінок-переселенок, які живуть просто неба. Сьогодні тільки в Запоріжжі більше 160 тис. офіційно зареєстрованих переселенців і всім їм потрібна підтримка”.

Станом на квітень 2024 року в Запорізькій області нараховано понад 228,5 тисяч внутрішніх переселенців. В основному біженці прибули з окупованих територій Запорізької області, а також з Донецької, Харківської та Херсонської областей, повідомляє місцева влада.

Розсилка

Відео - найголовніше

Recommended

  • Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram

    Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram

XS
SM
MD
LG