"Україна і українці мають викликати захоплення та шану", - у цьому переконаний Слава Леонтьєв, художник-кераміст, а також герой та співрежисер документального фільму "Порцелянова війна".

Нещодавно картина була номінована на престижну американську премію Critics' Choice Documentary Awards. Фільм претендує на перемогу одразу у двох номінаціях "Найкращий новий режисер документального кіно" та "Найкращий політичний фільм". Оголошення переможців відбудеться вже 10-го листопада.

До цього фільм вже отримав Гран-прі на 40-му незалежному кінофестивалі Sundance в категорії "Документальний фільм". Також зараз картина змагається за те, щоб бути номінованою на Оскар.

"Порцелянова війна" спільний американо-український проєкт. Разом з Леонтьєвим співрежисером картини став відомий американський кінематографіст Брендан Белломо. Стрічка розповідає про українських митців у часи війни. Зйомки тривали понад рік, тоді Леонтьєв служив у ЗСУ.

Про те, чим картина зачепила американських критиків та аудиторію, та як змінює сприйняття війни в Україні Слава Леонтьєві у Нью-Йорку розповів кореспондентці Голосу Америки Ірині Соломко.

Ірина Соломко, кореспондентка Голосу Америки: Ваш фільм "Порцелянова війна" вже отримав багато важливих нагород. З останнього – вас номінували на американську премію Critics' Choice Documentary Awards. Це дуже престижна нагорода. Як ви думаєте, що зачепило критиків та глядачів у фільмі?

Слава Леонтьєв, художник-кераміст, співрежисер документального фільму "Порцелянова війна": Нам дуже приємна ця номінація. Нам надзвичайно приємно, що фільм номіновано саме як політичний фільм. Тобто це відображає увагу, яка є тут у суспільства до нашої ситуації. Але, напевно, найважливішою для нас була найперша та найпрестижніша перемога на незалежному кінофестивалі Sundance в категорії "Документальний фільм".

Стосовно того, що могло зацікавити в нашому фільмі? Фільм - багатий. Ми отримали безліч матеріалу, з оператором ми назнімали 500 годин різних історій про зруйновані музеї, харківських волонтерів. Ми отримали матеріал з дронів та нагрудних камер моїх товаришів, зазняли усю битву у Бахмуті. Ми маємо анімаційні вставки абсолютно інноваційні. Бо завдяки технологіям, частково створеним спеціально для цього фільму, розписи, присвячені минулому, теперішньому і ймовірному майбутньому України, оживають безпосередньо на наших фігурках. З цієї безлічі матеріалу було відібрано те, що мало зачепити глядача.

І.С.: Що саме ви маєте на увазі? Бо зачепити досить легко якимось негативом та так званою "чорнухою".

С.Л.: Я був у війську з 1-го березня, а в квітні ми вже розпочали знімати. Моя дружина Аня сказала, що так чи інакше Україна в нашому фільмі не буде виглядати жалюгідною. Українці не будуть виглядати жертвами. Україна і українці мають викликати захоплення і шану. Ми будемо завжди сконцентровані на красі. Бо руйнування завжди однакове. Всі руїни однакові. Кожна війна виглядає так само, особливо кожна геноцидна війна, як ця.

Тому ми будемо знімати, що може бути зруйноване: нашу неймовірну природу, культуру. І не лише її об'єкти, але й авторів і процес створення. І найголовніше – красу наших людей, які це все захищають.

І.С.: Тобто ваш фільм це – деякою мірою презервація?

С.Л.: Ми від початку були сконцентровані на культурному вимірі. Бо не лише наші університети і музеї зруйновані… Стільки людей, які створювали нашу культуру, вбито. Вбивається майбутнє нашої культури, і ми не можемо нічого з цим зробити.

Я постійно на заходах повторюю, що ніхто не може нічого відновити. Неможливо оживити загиблих діячів культури і мистецтва. Ми заборгували цим людям. Ми заборгували людям, які нас боронять. Ми маємо працювати за всіх цих людей.

І.С.: Це документальний фільм про війну, де не так багато місця художності, проте у ньому присутні ваші порцелянові фігурки, які зробили вас відомими в усьому світі. Як виникла ідея використати їх?

С.Л.: Від початку ми не хотіли лякати глядача. Ми одразу були зорієнтовані саме на американського глядача, а він – досить вибагливий та дуже далекий від подій в Україні. Тому давати просто репортаж – це було найгірше. Це мене буквально лякало, щоб ми не були схожими на новини.

Тому ми уникали показувати жахливе і огидне. Але в цілому війна не дуже добре виглядає. Ми мали розповідати про це. І чудова ідея наших продюсерів і мого співрежисера Брендана Белломо використовувати анімацію, щоб розказувати про війну, біженців, вбивства, руйнування, не показуючи глядачу зайвого. Не витискаючи з нього сльозу протокольним показом страждань.

Ми ці фігурки робили і до війни. Це основний напрямок нашої діяльності. Мабуть 90% наших замовлень – США, Тайвань, Японія. Наша порцеляна ціниться там.

Але для цього фільму Аня спеціально створила три фігурки. Від початку у нас виникла ідея використовувати метафору, що біженці – це як равлик без мушлі. Абсолютно беззахисний.

Ми зробили цього равлика для розмови про минуле і наше життя в Криму. Аня малювала цих біженців, цих равликів, які покидають свої мушлі разом зі своїми умовними песиками. Цікаво, що саме в цей самий час Сергій Жадан написав свій вірш про біженців, як равликів без мушлі… Отак сходяться думки і образи.

Друга фігурка – сова, яка має невеличку асоціацію з деякими нашими спецпідрозділами. І це вже про війну.

І остання наша робота для фільму – Пегас. Це фантастична тварина. Бо майбутнє – це про наші надії, сподівання. І вони були проілюстровані Аніним розписом.

І це все було анімоване у максимально персоналізованому стилі. Це зробила неймовірна польська студія Blue Blue. Вони вивчали Анін стиль, отримали фото всіх наших робот за 20 років. І змогли створити у Аніному стилі сім тисяч малюнків для цієї анімації. Це грандіозний міжнародний проєкт: Австралія, Індія, Сполучені Штати, Україна. І це показує, що наша боротьба важлива для багатьох.

І.С.: Коли війна почалася, ви мешкали в Харкові?

С.Л.: Ми – харків'яни, народилися в Харкові, проте довгий час жили у Криму. Були змушені повернутись після анексії. Під час анексії в нас не було можливості боронити свою територію… Але на початок великої війни я вже мав певну експертизу та міг долучитися до війська. Оскільки я вже не такий молодий і здоровий, я долучився до підготовки наших звичайних людей, які йдуть до війська, щоб боронити свої оселі та сім'ї.

І.С.: Але якщо повернутися до ідеї створення фільму, все ж таки, як вона виникла?

С.Л.: З початку війни перші тижні я взагалі навіть не фотографував нічого… Я просто бачив щось абсолютно неймовірне, як небо перетворене на український флаг через дим від згарищ, і серед всього цього майорить справжній український флаг… І от я просто дивився і думав, що, мабуть, це могло б стати найкращою фотографією в моєму житті, але я кермував собі далі.

Тому, коли Брендан зателефонував мені і запитав, чи ми у порядку, і де ми? Ми сказали, що в Харкові. Що Аня, як і раніше, створює наші роботи, я їй допомагаю вночі, а вдень працюю з військовими. І тут Брендан дуже обережно запропонував мені почати знімати те, що діється довкола, а також те, що відбувається з нами.

І ми почали знімати, думаючи про крихітний волонтерський проєкт. Але щойно вони почали отримувати перші матеріали, цей проєкт почав розростатись, бо вони побачили можливості. Для Брендана і для мене – це дебютний проєкт. Це була нова територія.

І.С.: Ви неодноразово зазначали, що ваша головна аудиторія – не українська. Як вона реагує на фільм, що запитують на панельних дискусіях?

С.Л.: Справді фільм створювався для перш за все для американського глядача з відповідною мовою оповідання. Але я був здивований тим, наскільки він зачіпає людей в Україні. Бо, здавалося б, чого вони ще не знають? Але виявилося, що фільм надихає як наших військових, так і цивільних.

У США глядач сприймає фільм краще, ніж я собі уявляв у своїх найсміливіших очікуваннях. Люди плачуть, аплодують стоячи, обов'язково питають: чим допомогти Україні, чим допомогти вам? Для нас надзвичайно важливі глядацькі нагороди. Наприклад, у Сієтлі 35 тисяч глядачів обрали наш фільм.

І. С.: Але яка ваша мета: розказати, що відбувається; підсилити підтримку; боротися з російською пропагандою?

С.Л.: По-перше, ми мали створити певний культурний об'єкт. Нам не треба нічого вигадувати, нам достатньо донести правду. Але ми маємо її персоналізувати та гуманізувати. Показати людям, що це важливо для них. Що це не є проблемою якихось далеких людей у далекій країні. Що це питання зачіпає кожного, бо кожен може опинитись в подібній ситуації.

Я пишаюся декількома ситуаціями. Наприклад, коли вставав поважний джентльмен і казав: "Я мушу зізнатися, йшов сюди з абсолютно іншим баченням. А ви радикально змінили мою думку".

І.С.: Який найважчий момент під час створення фільму для вас?

С.Л.: Є абсолютно улюблений мій момент, яким я пишаюся, бо він дуже красиво знятий. Коли маленькі парашутики заримовані з падінням бомб та вибухами. Я знімав це відео вдома у сонячний прекрасний день, але роботу зупинив дзвінок друга. Він розказав, що місце їхнього розташування зруйновано, а мої друзі загинули…

Тому майбутня атака, минула атака, загиблі друзі, знайомі – все це супроводжувало мене під час роботи над фільмом.

І.С.: Хочеться з вами поговорити про Харків, який від початку війни знищується. Я дуже люблю це українське місто. І лише можу собі уявити, в якому стані воно зараз. Що допомагає місту так його мешканцям триматися?

С.Л.: Я зауважую це в фільмі, що людей не так складно налякати, але важко заборонити їм жити. Люди, які вирішили залишатися в Харкові, намагаються жити своїм нормальним життям. Це дещо відморожений харківський стиль. Моя мама працює в госпіталі, вона дуже літня жінка з поганим здоров'ям. Вона легко могла би приїхати до Німеччини до своєї улюбленої онучки, але не погоджується покинути свою роботу, бо зараз стільки поранених: і військових, і цивільних. Тому вона продовжує свою місію.

І.С.: Закрила війна дискусію щодо російського та російськомовного Харкова?

С.Л.: Я не надто багато думаю про росіян, бо вони живуть у своєму герметичному світі, куди не проникає нічого ззовні. Їхні фантазії – їхні проблеми.

Але, що стосується Харкова. Усі персонажі нашого фільму з дитинства російськомовні. Хтось переходить, хтось вже перейшов, хтось буде переходити на українську.

Ці люди дуже активні в своєму намаганні "забанити" російську мову у публічному спілкуванні. І не через якусь емоційну реакцію на російську мову, бо для них вона природня. А тому, що вони надто добре розуміють: російська мова надто зручна для наших дітей. Якщо наші діти будуть чути російську, вони ніколи не знатимуть англійської належним чином. І вони будуть доєднуватися до світової культури не безпосередньо, а через усі фільтри цензурованої і викривленої російської культури.

Це, як на мене, головна мета усіх заходів щодо українізації – просто випрямити цей дуже дивний шлях, яким радянські українці приєднувались до світової культури через погані російські переклади. Цього не має бути.

І.С.: Зараз ваш фільм змагається за номінацію на Оскар. Після перемоги «20 днів у Маріуполі» як оцінюєте шанси?

С.Л.: Ми, як завжди, робимо найкраще, що можемо, а далі вже будемо дивитися на результат. Ми чули дуже надихаючі відгуки, тому, сподіваюся, люди зроблять свій вибір. У нас вже й так більше 30 нагород. Але найголовніше, що ці перемоги – це поширення нашої історії.

Ми – художники, ми знімали мистецтво. Те, що ми зробили, воно працює та впливає на людей. Це – найголовніше. Тому подивимося, конкуренція велика. Адже фільм буде номінуватися не як український, а як американський.