Братислава – Мета путінської Росії – знищити Україну як незалежну державу, зокрема «повернути» святі місця, пов’язані з історією православ’я, не в останню чергу шляхом провокування громадянської війни в Україні. Хоча це Путіну ніяк не вдається. У цьому переконаний екс-радник Володимира Путіна Андрій Ілларіонов. Йому ж належить теза про те, що якщо в Україні й існує громадянський конфлікт, то він точиться на Сході між «русскими и русскими», оскільки абсолютна більшість російськомовних українців та росіян, які мешкають в Україні, не хочуть, щоб їх захищали від власної країни. Крім того, чимало українських росіян підтримали Майдан. На цьому під час Форуму глобальної безпеки в Братиславі наголошував експерт, який для багатьох на Заході став чи не головним опозиційним коментатором та інтерпретатором дій Путіна. Радіо Свобода мало змогу поспілкуватися з Андрієм Ілларіоновим у кулуарах форуму.
– Пане Ілларіонов, раніше Ви говорили про те, що Україна має вибір між війною або ганьбою і війною, він залишається чинним, на Вашу думку?
– Фраза про війну та війну й ганьбу – це була цитата Черчілля. Я мав на увазі дещо інше: вибір між опором і ганьбою та неминучою потребою опору. Опір може мати різні форми, не обов’язково має йтися про використання зброї, хоча іноді необхідно використовувати і її також. Але для того, щоб чинити опір, потрібно мати відповідний наказ. Приміром, у Криму критичною була ніч із 26 та 27 лютого, коли так звані «зелені чоловічки» захопили будівлю кримського парламенту. Кілька днів цю будівлю утримували лише сто озброєних людей. У цей час на півострові перебували 18 тисяч військовослужбовців Збройних сил України. Навіть якщо якість їхньої бойової підготовки поступалася тій, яку мали ці спецпризначенці, все одно така кількість військ могла звільнити будівлю впродовж кількох годин, причому, можливо, навіть без застосування вогнепальної зброї. Військові могли б повністю ізолювати будівлю, пояснити всіма доступними методами захопникам, які наслідки їхні дії матимуть для них. При цьому для цього можна було використати саме армію, не обов’язково навіть спеціальний підрозділ «Альфа». Якби вони отримали такий наказ, то проблема могла б бути вирішена.
– Виконувач обов’язків президента, спікер Олександр Турчинов неодноразово наголошував, що якби Україна чинила збройний спротив діям російського спецназу й армії в Криму, то впродовж кількох днів війська Росії були б під Києвом. Ви так не думаєте?
– До сьогодні я не бачив жодного підтвердження цього. Путін не хоче вдаватися до відкритої, прямої агресії, як ми можемо спостерігати. Він дуже не хотів насправді вдаватися до такої агресії під час російсько-грузинської війни. Він надає перевагу руйнівним сучасним технологіям, які не так багато коштують, і це є певне зважання на реакцію російського суспільства, міжнародної спільноти. Путін надає перевагу підставним гравцям, як-от сепаратистам на Сході України. Але не можна виключати, що за певних обставин він вирішить використати регулярну армію для своєї агресії.
Однак повернемося до подій у Криму. Його окуповували військовики без жодних розпізнавальних знаків, без еполетів, формально – якісь невідомі люди. І якби українські військові вийшли за межі своїх частин, взяли б під контроль вулиці, мости, аеродроми, влаштували б блокпости на всіх дорогах, які ведуть до Севастополя, то їхні дії були б абсолютно легітимними. Якби це почали робити рано-вранці 27 лютого, то проблема могла б бути локалізована і Україна не втратила б Крим.
Як нам відомо зі свідчень Мустафи Джемілєва, Ради з прав людини при президенті Росії, приєднання до Російської Федерації підтримувало від 15 до 31% населення півострова, тобто дві третини кримчан бачили себе в Україні: це і українці, і кримські татари, і близько третини росіян. Тобто в Криму українська сторона припустилася не лише військової, але й помилки людської: вона не захистила власне лояльне населення.
– Ви говорите про те, що режим Путіна спирається на військову силу, всеохопну пропаганду та підкуп західних політичних еліт. Якщо зосередитися на останньому, можете навести приклади, в яких країнах Путіну вдалося підкупити впливових політиків?
– Класичний приклад – екс-канцлер Німеччини Ґергард Шредер, який очолює проект «Північний потік». Інший яскравий приклад: екс-прем’єр-міністр Фінляндії Пааво Ліппонен (1995-2003), який відповідав за побудову ділянки газогону, який проліг через Балтійське море до Німеччини. Це найочевидніші приклади, категорія «А» політиків, але на нижчих рівнях є значно більше прикладів. Під час святкування 70-річчя Шредера в Юсупівському палаці в Санкт-Петербурзі поруч із Путіним стояв Матіас Варніг, колишній співробітник розвідувальної служби НДР «Штазі». Але це можна зрозуміти, вони з Путіним працювали в спецслужбах. Але те, що тут же поруч стояв очільник Соціал-демократичної партії Німеччини, оце має бентежити.
– Пане Ілларіонов, раніше Ви говорили про те, що Україна має вибір між війною або ганьбою і війною, він залишається чинним, на Вашу думку?
– Фраза про війну та війну й ганьбу – це була цитата Черчілля. Я мав на увазі дещо інше: вибір між опором і ганьбою та неминучою потребою опору. Опір може мати різні форми, не обов’язково має йтися про використання зброї, хоча іноді необхідно використовувати і її також. Але для того, щоб чинити опір, потрібно мати відповідний наказ. Приміром, у Криму критичною була ніч із 26 та 27 лютого, коли так звані «зелені чоловічки» захопили будівлю кримського парламенту. Кілька днів цю будівлю утримували лише сто озброєних людей. У цей час на півострові перебували 18 тисяч військовослужбовців Збройних сил України. Навіть якщо якість їхньої бойової підготовки поступалася тій, яку мали ці спецпризначенці, все одно така кількість військ могла звільнити будівлю впродовж кількох годин, причому, можливо, навіть без застосування вогнепальної зброї. Військові могли б повністю ізолювати будівлю, пояснити всіма доступними методами захопникам, які наслідки їхні дії матимуть для них. При цьому для цього можна було використати саме армію, не обов’язково навіть спеціальний підрозділ «Альфа». Якби вони отримали такий наказ, то проблема могла б бути вирішена.
– Виконувач обов’язків президента, спікер Олександр Турчинов неодноразово наголошував, що якби Україна чинила збройний спротив діям російського спецназу й армії в Криму, то впродовж кількох днів війська Росії були б під Києвом. Ви так не думаєте?
Путін надає перевагу підставним гравцям, як-от сепаратистам на Сході України
Як нам відомо зі свідчень, приєднання до Російської Федерації підтримувало від 15 до 31% населення півострова
– До сьогодні я не бачив жодного підтвердження цього. Путін не хоче вдаватися до відкритої, прямої агресії, як ми можемо спостерігати. Він дуже не хотів насправді вдаватися до такої агресії під час російсько-грузинської війни. Він надає перевагу руйнівним сучасним технологіям, які не так багато коштують, і це є певне зважання на реакцію російського суспільства, міжнародної спільноти. Путін надає перевагу підставним гравцям, як-от сепаратистам на Сході України. Але не можна виключати, що за певних обставин він вирішить використати регулярну армію для своєї агресії.
Однак повернемося до подій у Криму. Його окуповували військовики без жодних розпізнавальних знаків, без еполетів, формально – якісь невідомі люди. І якби українські військові вийшли за межі своїх частин, взяли б під контроль вулиці, мости, аеродроми, влаштували б блокпости на всіх дорогах, які ведуть до Севастополя, то їхні дії були б абсолютно легітимними. Якби це почали робити рано-вранці 27 лютого, то проблема могла б бути локалізована і Україна не втратила б Крим.
Як нам відомо зі свідчень Мустафи Джемілєва, Ради з прав людини при президенті Росії, приєднання до Російської Федерації підтримувало від 15 до 31% населення півострова, тобто дві третини кримчан бачили себе в Україні: це і українці, і кримські татари, і близько третини росіян. Тобто в Криму українська сторона припустилася не лише військової, але й помилки людської: вона не захистила власне лояльне населення.
– Ви говорите про те, що режим Путіна спирається на військову силу, всеохопну пропаганду та підкуп західних політичних еліт. Якщо зосередитися на останньому, можете навести приклади, в яких країнах Путіну вдалося підкупити впливових політиків?
– Класичний приклад – екс-канцлер Німеччини Ґергард Шредер, який очолює проект «Північний потік». Інший яскравий приклад: екс-прем’єр-міністр Фінляндії Пааво Ліппонен (1995-2003), який відповідав за побудову ділянки газогону, який проліг через Балтійське море до Німеччини. Це найочевидніші приклади, категорія «А» політиків, але на нижчих рівнях є значно більше прикладів. Під час святкування 70-річчя Шредера в Юсупівському палаці в Санкт-Петербурзі поруч із Путіним стояв Матіас Варніг, колишній співробітник розвідувальної служби НДР «Штазі». Але це можна зрозуміти, вони з Путіним працювали в спецслужбах. Але те, що тут же поруч стояв очільник Соціал-демократичної партії Німеччини, оце має бентежити.
| Передрук з "Радіо Свобода" |
