На лінії зіткнення, там, куди потенційно щохвилини може прилетіти куля чи снаряд – за 10 кілометрів від фронту, – живе близько 100 тисяч дітей. Про те, як війна впливає на психіку дітей, як відображається на їхньому сприйнятті світу – репортаж воєнного кореспондента Радіо Свобода Андрія Дубчака.
Зробити репортаж про дітей на лінії фронту я задумав давно. Як до цієї теми підступитися, не знав – надто важко це… Та цього так сталося, що на початку відрядження – у першому ж інтерв’ю – психолог із Попасної Людмила Романенко почала про це говорити. За її спостереженнями, наслідком війни й бойових дій стала «замороженість» дітей, батьків, та й усього суспільства в цілому.
Якщо коротко, то «замороженість» – це психологічне уникання наявної проблеми на підсвідомому рівні. Таке уникання, за словами психолога, є однією із основних ознак посттравматичного стресового розладу (ПТСР).
Цей стан надпотужно впливає на психосоматику і здоров’я загалом. Медики у Попасній останнім часом реєструють різкий сплеск онкозахворювань і психосоматичних розладів, як у дітей, так і у дорослих.
«Замороженість» також характеризується відсутністю емоцій, як у дітей, так і у батьків. У такому стані батьки не можуть повноцінно давати дітям любов, тепло й відчуття захищеності, а діти не можуть на повну радіти, гратися, відчувати себе у безпеці. Все це позначається і позначатиметься надалі на психіці й здоров’ї дітей не лише у прифронтових зонах, а й у решті країни.
Із розмови з Людмилою Романенко:
Спостерігаючи за дітьми, які живуть біля лінії фронту, я для себе відзначив, що старші діти, які застали бойові дії вже у свідомому віці, сприймають війну більш травматично, аніж діти, які народилися або усвідомили себе вже під час війни.
У старших одні стреси і страхи, у молодших інші.
Ось лише кілька історій дітей, які живуть біля лінії конфлікту. Про деяких із них ми зробимо більш розгорнуті матеріали. Це дуже велика і важлива тема, що потребує широкого висвітлення.
Золоте-4. Жора
Жорі – 4 роки. Його разом із матір’ю я зустрів біля магазину в центрі селища Золоте-4 – потенційній точці розведення військ. За рогом цього магазину видно «дім Павлова», а це вже передова.
Жорина домівка – на околиці селища. Ліс за городами заміновано. Мати розповіла, що в тому лісі на «розтяжках» іноді підриваються собаки, і їхні нутрощі потім довго висять на гіллі дерев і кущів.
Жора – зосереджений. Його очі не посміхаються. Він дивиться так, ніби оцінює.
Прямо зі мною говорити він не захотів. Промовив кілька слів і все. Тому його мама була між нами «перемовником»:
– Жорику, а як в собачку нашого влучили два осколки, пам’ятаєш?
– Так.
– Не вижила собачка, – каже мати, – три місяці пожила і померла… Жоро, а розкажи дяді, коли стріляли. Розкажи.
– Коли було темно, вони стріляли.
– А з чого стріляли?
Жора зосереджено і точно імітує звуки, що супроводжують «виходи», політ і «приходи» від різних видів зброї.
Луганське. Давид, Вова, Степан
Родина живе тут із самого початку конфлікту. Під час найгарячіших боїв 2015 року вони ненадовго виїздили в Харків, але потім повернулися, бо тут все – комбайн, трактор, поля, господарство, собаки, коти. Їхня хата стоїть прямо на околиці селища, далі блокпост, і за ним вже передові позиції ЗСУ.
Стріляють тут регулярно. Іноді «прилітає» просто поруч.
Хлопці дуже рухливі й невгамовні. Увесь час бігали, ловили то собаку, то кота, чи каталися на квадроциклі. Старші багато допомагають батькам по господарству. Навіть водять комбайн і трактор.
Розговорилися. Запитуємо у Давида, що тут цікавого у селі:
– Іноді, ввечері, коли ми їмо кавун, чути, як стріляють і з тієї сторони, і з іншої. Одні стріляють із БМП, а інші з міномета.
– А ти розрізняєш зброю?
– Трішки. Коли стріляє БМП, снаряд свистить і світиться. А з міномета сильно стріляє, трішки просвистіло і його не видно.
– Страшно?
– Ні. Вже звикли. А було таке, що ми дев’ять місяців без світла сиділи. Домашнє завдання під свічкою робив. У підвал ховалися.
Із розмови з Вовою:
– Коли стріляли – ми бігли в підвал. Навіть у трусах. Бо боялися, що капєц. Я хочу, щоб війна закінчилася і ніколи не було її.
Хлопці дуже комунікабельні й допитливі. Війну сприймають як звичну частину довколишнього світу.
Красногорівка. Соня
У червні 2015 року під час артилерійського обстрілу Красногорівки вибуховою хвилею у Софійчиній квартирі винесло вікна. Бабуся, яка швидко збирала речі, щоб спуститися у підвал, не вгледіла, і дворічна дитина випала з вікна п’ятого поверху. Перелом стегна, перелом передпліччя, травми голови.
На щастя, у той момент поруч їхали військові медики, які доправили дитину в лікарню, де їй зробили термінові операції. Понад рік тривало лікування. Відновлення триває і досі.
У Соні затримка мовлення, зниження зору, слабка імунна система. Коли ми прийшли, дівчинка вчергове хворіла.
Про війну Соня говорити не хоче. Поговорили про мультики і про її кота. Подякували її бабусі Світлані за гостинність і поїхали далі.
Вразила апатичність і беземоційність дівчинки. За словами бабусі, більшість часу вона проводить вдома і не любить гуляти. Хоча тут, у зоні біля передової, особливо і не погуляєш. Скрізь розбиті будинки і купи сміття.
Мар’їнка. Тома
У липні 2017 року російські гібридні збройні формування обстріляли Мар’їнку з мінометів. Міни падали і у житловому секторі. Того дня під час обстрілу поранень зазнали троє дітей.
Старші Іван і Лєна йшли закривати на сусідське подвір’я кіз. Міна вибухнула за парканом.
Іван був поранений осколками міни в ногу та плече, і ще багато шиферних уламків ударили по всьому тілу. Лєна «отримала» осколок у ногу.
Трирічну Тому поранило в живіт осколком іншої міни на порозі власного дому.
«Папа, у мене животик» – подивилися, а там кров», – розповідає батько дівчинки.
Осколок ледь не пробив сечовий міхур. Кілька тижнів дівчинка провела в лікарні. Тома той момент пам’ятає і розповідає про нього так:
Передові позиції української армії – за кількасот метрів від їхнього будинку. Лєна, старша сестра Томи, називає автоматні черги, які чути тут часто, «поп-корном», щоб молодшій сестричці було не так страшно.
«А що це таке? Та то поп-корн жарять. Кажу так, щоб не страшно було», – пояснює Лєна.
За словами дітей і батьків, зараз набагато «тихіше», аніж у минулі роки. Стріляють в основному по позиціях військових. До їхнього житла майже не долітає.
Згадували, що не так давно щось сильно «бахнуло». Можливо, то був удар російською системою «Горинич» по позиціях української армії, що розташовані поруч:
Вразило те, що і Тома, і дорослі настільки «звикли» до бойових дій навколо, що сприймають їх як звичну частину свого щоденного побуту.
Гранітне. Міша і Станіслав
Село Гранітне. Прямо через село по річці Кальміус проходить лінія зіткнення. Вздовж річки розташовані бойові позиці ЗСУ. За словами місцевих, по самому селу зараз майже на стріляють. «Майже» – це поняття відносне, бо директорка місцевої школи спокійно розповідає про вибух снаряда 20 вересня на околиці села – якраз на дорозі, якою вона щодня їде додому.
«Трішки затрималася тоді. А так хто його знає, що було б…» – розповідає Леся Степанівна.
До школи у Гранітному, з непідконтрольної Києву Старомар’ївки, щодня чотири кілометри пішки долають дев’ять дітей і вчителька української мови Тетяна Вікторівна. Разом із нею лінію зіткнення пішки перетинають два її племінники Міша і Станіслав. Міша вчиться у шостому класі, Станіслав пішов у другий.
Ми зустріли їх після закінчення уроків і поговорити багато не змогли, бо вони поспішали додому. Проводжаючи їх до містка через річку, за якою вже територія, контрольована угрупованням «ДНР», ми розпитували дітей про їхнє життя.
Звісно, хлопцям страшно. Іноді по дорозі до школи чути, як стріляють, тоді вони ховаються і намагаються визначити, наскільки небезпечно і чи можна іти далі.
Старший Михайлик, коли сказав нам про свої мрії, похнюпився, і на його очах з’явилися сльози:
– Хочу, щоб війна закінчилася. Щоб міст був. І щоб у людей була робота.
Тетяна Вікторівна попросила нас далі не розпитувати, бо «геть розплачеться». І пояснила: після початку бойових дій батько хлопчика втратив роботу. Війна для цієї родини – це не лише обстріли і шлях повз бійниці дотів і через заміновані поля, а ще й бідність і скрута.
Важко навіть уявити, що відбувається із психікою дітей, які щодня змушені жити в умовах прямої загрози життю. Однак небезпека чатує і на їхні душі. До усього ще додається потужний ідеологічний пресинг російської пропаганди.
Павлопіль. Сабріна
Родина семирічної Сабріни живе у фронтовому Павлополі. За городами поле, за полем передові позиції ЗСУ. Стріляють «через день».
У родині троє дочок. Старша вже доросла і живе окремо, а двоє молодших – із батьками. Тримають господарство – свиней, качок, курей, нутрій. Тим і живуть. Батьки роботи не мають. За словами мами Сабріни Марії Чумак, держава не допомагає нічим.
Батько на нервовому ґрунті захворів на цукровий діабет. Через прогресування хвороби відшарувалася сітківка на обох очах, і він майже втратив зір. Родині потрібні гроші на операцію, а де їх узяти, невідомо. Держава, кажуть вони, навіть не дала їм субсидії.
Уже кілька років щовечора Сабріна читає на ніч молитву, яка, як вона вірить, має відвернути снаряди від їхньої домівки.
Коли тобі семирічна дівчинка читає молитву, що має «захистити на ніч від злого снаряда», – стає моторошно.
«ПТСР суспільства»?
Пізніше у розмові з колегами ми якось дійшли висновку, що «замороженими» є не лише дорослі й діти у прифронтовій зоні, а і вся країна.
Кажуть, що суспільство «втомилося» від війни і тому не говорить про неї. Частково цей стан можна пояснити дійсно «втомою» від війни, втомою від нестабільності й невпевненості у завтрашньому дні. Частково – гібридними впливами Росії із її намаганнями «пацифікувати» й «деполітизувати» усе населення, щоб знищити можливість спротиву. Частково глобальним «ПТСРом» суспільства, що взагалі не очікувало такого повороту подій.
Якщо подивитися на факти, то «дітей війни» тепер значно більше, аніж тих, хто підпадає під цю визначену законодавством категорію. Із 2014 року в Україні є діти, які живуть у війні: поранені, налякані, осиротілі. Діти, які живуть у спотвореному гібридному світі квазі-«республік». Сотні тисяч дітей, які разом із батьками стали вимушеними переселенцями, втратили свій дім, свою малу батьківщину, своїх друзів.
Зрештою, це усі діти країни, які тепер чітко знають: війна і смерть – це щоденна реальність.
Далі буде.