Диктатором сьогодні бути важко. Так вважають вашингтонські експерти, які зібралися на круглий стіл в Центрі Карнеґі за міжнародний мир. Керувати своїми підданими, кажуть вони, їм доводиться на тлі стрімких демографічних змін, величезного зростання безробіття, змін у розповсюдженні інформації, у першу чергу, - загального доступу до соціальних мереж.
Але, вказують політологи, диктатори пристосовуються до умов 21-го століття та самі починають використовувати найновітніші технології, аби тримати населення власних країни під контролем.
Характер руху за свободу у 21-му столітті відрізняється активним використанням нових технологій та ненасильницькими методами боротьби. Якщо раніше диктатори у першу чергу переймалися тим, як не дати своїм громадянам отримати доступ до зброї, то сьогодні їхній основний головний біль – як втримати людей від того, аби вони не виходили на демонстрації.
Редактор журналу «Слейт» Вільям Добсон написав про диктаторів книгу та знає, як вони думають:
«Їх насправді не турбує, що люди думають. Головне, аби вони не виходили на демонстрації».
Інший учасник круглого столу Срджа Попович знає про диктаторів не з чуток. Він – засновник та лідер студентського руху, який призвів до падіння режиму Слободана Мілошевича в Сербії в 2000-му році. Попович каже, що протести, які пройшли в його країні понад 10 років тому та методи дій учасників опозиційного руху в Росії сьогодні мають багато спільного:
«Рушійні сили обох протестів - студенти та середній клас. В їх діях багато ентузіазму та гумору. Вони активно використовують творчі підходи. І це просто вражає, наскільки протестуючі з різних країн – арабського світу, Росії – швидко вчаться один в одного. Нові технології зробили можливим швидкий обмін досвідом.
Але швидко вчаться і сучасні диктаторські режими. Марк Лінч, професор Університету Джорджа Вашингтона, вказує на те, що і вони використовують Інтернет та соціальні мережі у боротьбі з опозиційним рухом:
«Перші десять років 21-го сторіччя характеризуються саме тим, як активісти та режими вчаться один в одного та на досвіді інших країн».
Лінч звертає увагу на приклад Єгипту, де військове керівництво втримало владу, незважаючи на революцію та тривалі протести:
«Подивіться на Єгипет. Так, нові медіа дозволили активістам зорганізуватися, підтримувати зв'язок один з одним, поширювати свої ідеї в інноваційний спосіб. Але тепер військове керівництво використовує державне телебачення з тим, щоб роздмухати міжконфесійні конфлікти, знеславити протестуючих, поширити страх, хаос та паніку, аби налаштувати людей проти революції».
Лінч каже, що ситуація в Сирії є свідченням того, що навіть найкривавіші режими зберігають певну частку своїх прихильників. Це здебільшого люди, які бояться змін, що несуть з собою народні революції. А саме тому учасникам протестів настільки важливо дотримуватися ненасильницьких методів боротьби.
Але, вказують політологи, диктатори пристосовуються до умов 21-го століття та самі починають використовувати найновітніші технології, аби тримати населення власних країни під контролем.
Характер руху за свободу у 21-му столітті відрізняється активним використанням нових технологій та ненасильницькими методами боротьби. Якщо раніше диктатори у першу чергу переймалися тим, як не дати своїм громадянам отримати доступ до зброї, то сьогодні їхній основний головний біль – як втримати людей від того, аби вони не виходили на демонстрації.
Редактор журналу «Слейт» Вільям Добсон написав про диктаторів книгу та знає, як вони думають:
«Їх насправді не турбує, що люди думають. Головне, аби вони не виходили на демонстрації».
Інший учасник круглого столу Срджа Попович знає про диктаторів не з чуток. Він – засновник та лідер студентського руху, який призвів до падіння режиму Слободана Мілошевича в Сербії в 2000-му році. Попович каже, що протести, які пройшли в його країні понад 10 років тому та методи дій учасників опозиційного руху в Росії сьогодні мають багато спільного:
«Рушійні сили обох протестів - студенти та середній клас. В їх діях багато ентузіазму та гумору. Вони активно використовують творчі підходи. І це просто вражає, наскільки протестуючі з різних країн – арабського світу, Росії – швидко вчаться один в одного. Нові технології зробили можливим швидкий обмін досвідом.
«Їх насправді не турбує, що люди думають. Головне, аби вони не виходили на демонстрації».Редактор журналу «Слейт» Вільям Добсон
Але швидко вчаться і сучасні диктаторські режими. Марк Лінч, професор Університету Джорджа Вашингтона, вказує на те, що і вони використовують Інтернет та соціальні мережі у боротьбі з опозиційним рухом:
«Перші десять років 21-го сторіччя характеризуються саме тим, як активісти та режими вчаться один в одного та на досвіді інших країн».
Лінч звертає увагу на приклад Єгипту, де військове керівництво втримало владу, незважаючи на революцію та тривалі протести:
«Подивіться на Єгипет. Так, нові медіа дозволили активістам зорганізуватися, підтримувати зв'язок один з одним, поширювати свої ідеї в інноваційний спосіб. Але тепер військове керівництво використовує державне телебачення з тим, щоб роздмухати міжконфесійні конфлікти, знеславити протестуючих, поширити страх, хаос та паніку, аби налаштувати людей проти революції».
Лінч каже, що ситуація в Сирії є свідченням того, що навіть найкривавіші режими зберігають певну частку своїх прихильників. Це здебільшого люди, які бояться змін, що несуть з собою народні революції. А саме тому учасникам протестів настільки важливо дотримуватися ненасильницьких методів боротьби.
