Радник Гельсінської комісії Орест Дейчаківський, займається питанням прав людини в Україні з 70-их років. На прохання Голосу Америки він поділився міркуваннями про політичну культуру, що викристалізувалась за 20 років незалежності України.
Г.А.: Якою була Ваша реакція на проголошення Незалежності України? Де Вас застала ця новина?
О.Д.: Я був сповнений ентузіазму! Для українців в Америці це було втіленням зусиль та мрій, які плекали наші батьки та батьки наших батьків. У 70-их, будучи студентом, я брав участь у зусиллях правозахисних організацій, що стежили за ситуацією в Україні. Наприкінці 1981-го, я почав працювати в Комісії з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінська комісія), державній агенції США уповноваженій стежити за дотриманням прав людини країнами, що ухвалили Гельсінські угоди, включно із СРСР. Протягом 80-их ми змушували СРСР – на той час, найбільшого порушника Гельсінських угод – виконувати свої міжнародні зобов’язання.
Ми досягали цього різними способами, включно з резолюціями та заявами Конгресу США, організовуючи слухання, міжнародні дипломатичні зустрічі тощо.
У 80-их, в цілому, це була невдячна робота. Влада СРСР не йшла на жодні компроміси і жорсткого переслідувала правозахисників, включно з українцями. Найгіршими для мене були 1984-ий та 1985-ий роки, коли Василь Стус та кілька інших репресованих членів Гельсінської групи з України загинули в сумнозвісних таборах для політв’язнів у Пермі.
Якби тоді, в середині 80-их, хтось спрогнозував кінець СРСР, його би висміяли. Але протягом 1987-88-их років із впровадженням в СРСР політики Гласності та Перебудови ситуація стала потроху покращуватись, а вже у 1990-му та 1991-му році було очевидно, що Україна та деякі інші радянські республіки, особливо Балтійські, поводяться все більш і більш самостійно і частіше діють всупереч Москві.
Пригадую 1990-ий рік, коли делегація Гельсінської комісії Конгресу в складі шести осіб мала прибути до Києва для спостереження за виборами до Верховної Ради УРСР у березні. Тоді ми отримали запрошення від українців, які були делегатами З’їзду народних депутатів СРСР.
Хоча Москва і не дозволила візит, той факт, що народні депутати вдалися до такого, на той час, неочікуваного та сміливого кроку, свідчив, що часи змінюються. Ще більше змін я побачив, коли особисто прибув в Україну для спостереження за виборами в березні 1990-го року, а рік опісля – для спостереження за референдумом.
Декларація про суверенітет України ухвалена в липні 1990-го була дуже значним кроком до незалежності. Хочу сказати, що пишаюсь тим, що маю копію цієї декларації підписану багатьма депутатами, що брали участь в її прийнятті – «батьками засновниками України» – кілька років тому я отримав її ще, здається, в 1992-му чи 1993-му році від Богдана Гориня.
Пригадую, що в липні 1991-го року, я вперше зустрівся із Борисом Тарасюком на конференції національних меншин у Женеві. Він зробив для мене копію двосторонньої угоди щодо національних меншин, що була підписана за один-два місяці до того, але не між СРСР та Угорщиною, а між УРСР та Угорщиною. Очевидно, це був приклад суверенних дій України, які неможливо було навіть уявити собі за рік до того.
Тож у серпні 1991-го року я не був заскочений зненацька проголошення Незалежності України, хоча, звісно, радів. Через кілька місяців я мав честь спостерігати за референдумом, який відбувся в грудні. 2-го грудня я був у кімнаті, де оголосили результати цього історичного референдуму, які затвердили Незалежність України та забили цвях у труну СРСР. Тоді ж про це було оголошено всьому світу. Пізніше в готелі «Либідь» у Києві, ми святкували.
Пізніше я відвідав родину мого батька на Західній Україні в Івано-Франківській області. Вони, які і багато інших людей, постраждали в радянські часи, тож було дуже зворушливо бачити втілення їхніх мрій із проголошенням незалежності. Я завжди пам’ятатиму ці дні.
Г.А.: Яким був внесок української діаспори у здобуття незалежності?
О.Д.: Цей внесок дуже значний. До проголошення незалежності саме діаспора зберігала мрію про незалежність, зберігала мову та культуру, яка за часів СРСР русифікувалась. Діаспора невтомно працювала для того, щоб західні уряди не забували про Україну. Діаспора також надавала політичну та моральну підтримку у боротьбі українського народу за людські права та політичні свободи.
Ось конкретний приклад: восени з 1991-го року члени Гельсінського комітету (сенатор Денніс ДеКончіні та конгресмен Дон Ріттер) представили проект резолюції, яка закликали США визнати незалежність України. Резолюція була ухвалена більшістю Конгресу, незважаючи на спротив адміністрації, яка, скажімо так, була значно поміркованішою в цьому питанні.
Організації українців в Америці відіграли значну роль в ухваленні цього рішення – українців безперервно телефонували та писали своїм обранцям в Конгресі, вимагаючи підтримати резолюцію.
Г.А.: Щоб би ви віднесли до можливостей, які український народ безповоротно втратив, або не використав відколи здобув незалежність?
О.Д.: За 20 років таких набереться чимало. Одна з них – неспроможність консолідувати демократію, створити інститути демократичного суспільства та забезпечити верховенство права. Це напряму пов’язано з неспроможністю лідерів Помаранчевою революції досягнути заявлених цілей. Я потрапив на Майдан в перші дні революції, після того як був спостерігачем ОБСЄ в одному з найгірших, в сенсі фальсифікації, округів – у Кіровограді.
Я мав відчуття, що люди на Майдані не лише протестували проти викривлення їх волевиявлення, але вимагали у своїх лідерів забезпечити в країні правосуддя, верховенство права та рішуче подолати корупцію. Я як зараз пам’ятаю слова жінки, яка емоційно казала мені: «Ми просто хочемо жити в нормальній, цивілізованій країні». І хоча Україна стала більш вільною після Помаранчевої революції, верховенство права лишилось мрією, а корупція продовжила цвісти, які і при Кучмі. Тепер ми бачимо результати цього…
Україна не змогла здобути енергетичну незалежність – для цього було зроблено недостатньо. Корупція, яка як іржа роз’їдає державу, особливо помітна в енергетичному секторі. На мій погляд, енергетична залежність України є її найбільшою слабиною у стосунках з Росією, а також найбільшою зовнішньою загрозою її безпеці.
Україна не укорінилась в євроатлантичних структурах. Провина за це не лежить виключно на Україні, втім я впевнений, що Україна могла би бути в кращому становищі з точки зору безпеки, демократії та економіки, якби вона була членом НАТО, а тим більше – мала перспективи членства та ближчі практичні зв’язки з ЄС.
Г.А.: Що може гарантувати збереження та утвердження незалежності України в майбутньому?
О.Д.: Найкраща запорука незалежності України – існування держави в якій демократія та верховенство права, включно з незалежністю судової влади, були би глибоко укорінені. Така держава мала би гарантувати рівні умови та прозорі правила для бізнесу, включно з іноземними інвесторами, які, на мою думку, можуть допомогти Україні досягти більшої безпеки та добробуту.
Поступ України фактично унеможливлюється через збереження в країні системи масової, всюди проникаючої корупції та правил гри, які зручні виключно для вузької групи людей, що контролюють владу, зловживають нею для власного збагачення.
Лише вдумайтесь, Україна є однією із найбідніших країн Європи і водночас має одних з найбагатших у світі урядовців. Тут щось докорінно не так. І ми ж знаємо, що значна частина багатства багатьох цих людей здобута, м’яко кажучи, сумнівними шляхами.
Україні потрібна зміна політичної культури. Досі ціллю номер один для політичних еліт було персональне збагачення. Для того, щоб незалежна Україна відбувалсь як успішна держава, її нинішня та маубйтні політичні еліти мають усвідомити, що їх найпершим обов’язком є покращувати життя українців. Очевидно, демократія, верховенство права, боротьба з корупцією, нормальний бізнес клімат та хороший, ефективний та людяний уряд – дуже допоможуть досягненню цією мети.
Г.А.: Дайте оцінку соціальної, економічної та політичної ситуації в Україні. Після 20-ти років незалежності вже можна говорити про певні тренди в розвитку або застої України. Куди, на Вашу думку, прямує Україна?
О.Д.: Зважаючи на все сказане мною, я думаю, що за умови збереження status quo, не можна говорити про рух України до позитивних змін. Мене дуже непокоїть ситуація з правами людини та втрата демократичних здобутків. Україні необхідно зменшити корупцію, і замінити нинішню політичну культуру такою, яка б вимагали від правлячої еліти, особливо тої, що приходить влади завдяки виборам, поважати тих, кому вона мала б служити.
Необхідне концептуальне зрушення від влади над народом (або ще гірше, обкрадання його) до служіння йому, а не власним шкурним інтересам. У США, якщо ти працюєш на уряд або Конгрес, то називається слугою громади (public servant – прим. Г.А.).
Водночас я не думаю, що Україна стане повністю авторитарним режимом на зразок Росії чи Білорусі. У найближчій перспективі, Україна ані зазнає невдачі як держава (як пророкують деякі песимісти), ані досягне значного успіху. Боюсь, що ще тривалий час Україна буде плутатись між Європою та Росією, та, відповідно, ціннісними орієнтирами і практиками, які сповідаються ними.
Чим більше Україна зближатиметься з Європою, наприклад, якщо буде підписано Угоду про вільну торгівлю, тим краще для неї – навіть, якщо повна інтеграція в Європу і не є справою найближчого часу.
Тож, хоча 20-річчя української незалежності дає підстави для радості, це – не якісна незалежність. Ми можемо сподіватись, і як друзі України тут, на Заході, продовжувати конкретними справами підтримувати тих людей в Україні, які дійсно хочуть рухати свою країну до демократії, безпеки, та стабільного процвітання.
