Від редакторки: Хоча ця рубрика присвячена життю в Америці, останнім часом ми розширили нашу географію. Адже в умовах пандемії весь світ переживає подібні проблеми та стикається зі схожими викликами. Цього разу представляємо вашій увазі розповідь українця, який мешкає в Пекіні.
18 листопада 2019 року, суворої пекінської пізньої осені, при температурі +15 градусів, ми отримали повідомлення від орендодавців про небезпеку: «Мор знайшли у лікарні Чаянг…»
На диво, зазвичай наповнений вщент людьми, парк був майже порожнім.
Смішні китайці, так метушливо реагують на сезонний грип, подумали ми з дружиною. Напевно в них немає таких масових ОРВІ, оскільки в Пекіні вологість взимку падає до 15%. Отже, ми, як і багато інших, проігнорували це повідомлення і продовжували жити звичним життям.
Щасливі “відгриміли” всі українські свята і ми очікували настання Фестивалю Весни (китайський новий рік). Цього року він був значно раніше ніж зазвичай – 24 січня, і тому січень видавався суцільним святом. 22 січня ми вирушили перевірити останні приготування до новорічного ярмарку у найбільшому парку міста. На диво, зазвичай наповнений вщент людьми, парк був майже порожнім. Напевно, пораються вдома, готуються до свята, подумали ми.
Але далі “див” виявилося ще більше…
Весняний фестиваль розпочався із порожніх вулиць. Добре, всі виїхали в села до батьків, це ж традиція, спало на думку. Наступного дня не відкрились кав’ярні Starbacks. Немає чим перейматися, в китайців до 1 лютого офіційні вихідні. Ну добре, а парк, а ярмарок чому зачинено? В Ухані знайдено вірус. Це далеко, дочекаємося 1-го і все має повернутися до звичного ритму життя.
1 лютого зустріло нас пусткою…
Все не зовсім нормально. Сьогодні мав розпочатись робочий тиждень, але його нема. Все зачинено, людей на вулицях – практично немає. Ми - в новини, а там - понад 11 тисяч хворих.
Їдемо на ринок -зачинено. Магазин зачинено. А от супермаркет Wallmart відчинено. Паніки немає, але реальність стає все більш зрозумілою. Почали запасатися продуктами харчування, але наскільки нам їх вистачить? А раптом через 10-15 днів все зупиниться? Добре, закупились. Впевненість в собі росте.
«Без масок не виходьте. Залишайтесь вдома». Це не заборона, а рекомендація, але коли бачиш порожні вулиці, розумієш, що це вже не жарти. Наступного дня на виході з будинку бачимо червону стрічку, повідомлення, що вхід\вихід - тільки через центральний вхід.
«Доброго дня, ви доставите воду?» «Ні, тільки з 10 лютого!» Спускаємось в лобі. Там стоять автомати з бутлями води (по 10л). Купуємо 3 бутлі (ми ж українці). Наступного дня автомати порожні.
Ще одне повідомлення від орендарів: «Будь ласка, вийдіть в лобі з паспортами і договором і оформіть перепустки в будинок». Для чого? Це ж безглуздо! У нас є картки входу! Картки більше на працюють - тільки перепустки. Згодом дізнаємось, що всі громадяни Китаю у соціальній мережі Wechat заповнюють щоденно форму про своє місцезнаходження. Будь-які пересування країною негайно караються карантином для всієї родини на 14 днів.
Карантин. Сидимо вдома. Дорогі діти, ваші тренування з футболу скасовуються до покращення ситуації. Реальність усвідомили повною мірою. Що ж робити, є Netflix! Але ж він заборонений в Китаї. VPN, DNS сервера і - вуаля, хоч одна радість у житті.
«Шановні батьки, у зв’язку з епідемію уроки в школі з 17 лютого не продовжаться! Очікуйте наступних повідомлень».
Слідкую за столичним аеропортом. Один за одним всі свої рейси авіакомпанії скасовують до квітня або до травня. Єдина авіакомпанія Etihad тримається до останнього.
Сидимо тиждень. «Доброго ранку, сьогодні 10 число, вода буде?» «Ні, починаємо з 17 лютого». О Боже, це може тривати вічно. Всім міряють температуру. Люди виходять тільки в продуктові магазини і аптеки. Вулиці мертві. Новорічні прикраси так ніхто і не зняв.
Сидимо ще один тиждень. Дітям потрібне повітря. Наважуюсь вивести дітей на вулицю. Яке щастя! На майданчику практично нікого немає і ніхто не штовхається. Вперше вийшли на вулицю за три тижні. Набігались - аж спітніли.
Маски носити вже неможливо. Нових ніде і ні в кого немає. Вибору нема. Маски вдягаємо старі, брудні, але вдягаємо, бо рішення уряду не обговорюються. Дихати важко. Починаємо халявити, спускати з носа тільки на рот. Дихати в масках стає нестерпно.
25 лютого приходить моя доставка, яку я замовив ще 28 січня в китайській компанії продажу товарів через інтернет Taobao. Але доставку в будинок не пускають, тому всі пакунки стоять прямо на землі і чекають адресата.
Але щось починає змінюватися. Воду пообіцяли доставити за 30 хв. після замовлення. На вулицях з’явились люди. Проїжджа частина все ще порожня.
Так ми зустріли березень. На роботу почали виходити офісні працівники. Спочатку ті, хто має власний транспорт. Влада всіляко просить уникати громадського транспорту, хоч і жодного дня його не зупиняла. Я наважуюсь проїхати одну станцію в метро. Хто знає що таке Пекін, той скаже, що це - катастрофічно порожнє метро.
Як видається, вірус відступає. Влада починає послаблювати паски. Наш улюблений ринок знову відкрито і знову наповнено свіжими овочами і фруктами. Тепер ти цінуєш такі речі значно по-іншому.
До режиму певних обмежень, що діють у наступні тижні, вже легше призвичаїтися. Можемо ходити в магазин, на ринок і навіть запрацювала доставка піци. Ми ходимо в масках, забираємо товар з доставки з землі, дивимось фільми, вчимось в онлайн-школі, бігаємо з м’ячом у дворі. О, святі пекінські імператори! Перукарня, ти відкрилась!!! Нарешті!!
А тим часом світ полинає у темряву...
Середина березня - наша перша спроба вийти за межі району. Все, вирішено, ми їдемо в парк! Реєструймось онлайн і …отримуємо квиток на завтра. Доступ у парк регульований. Сидіти на лавках не можна, ходити без масок не можна…Але хоч дозволяється ходити і ми не вдома.
А тим часом світ знову змінює нашу реальність. Кількість хворих встигла впасти до 80 людей і повернулась до 140 людей. Усі нові хворі були зняті з міжнародних рейсів літаків, що прибувають в Пекін. Усіх пасажирів з 15 березня перевіряють на наявність вірусу прямо в аеропорту. Всі пасажири сидять на карантині за межами Пекіну. Хворих, з аеропорту і зі своїми валізами, доставляють до лікарень.
Учбові заклади все ще зачинені. У ресторани розсаджують людей по одному за столик – навіть тих, хто прийшов у парі. Обмеження у багатоповерхових будинках не зняті. Всі розважальні центри зачинені (театри, кіно, галереї, туристичні зони, парки розваг, тощо).
60 днів у резервації, а розуміння що буде далі, все ще немає. Діти вже починають забувати китайську мову і друзів. Поки що кажуть, що навчання будуть відновлені 1-го травня, але й це, мабуть, відкладуть. Кілька перукарень та ресторанів залишились тільки вивісками та порожніми приміщеннями.
Втім, після значного падіння інвестицій, сільського господарства та промислового виробництва, з березня китайська економіка почала відновлюватися. Майже 100% підприємств в таких регіонах країни, як Чжецзян, Цзянсу, Шанхай, Шаньдун, Гуансі та Чунцін, повернулися до роботи.
Уряд зобов’язав компанії частково виплачувати зарплатні своїм працівникам під час карантину. Була надана допомога понад ключовим підприємствам країни, вдалось організувати чартерні поїзди, автобуси та літаки, щоб повернути на роботу понад 4 млн. робітників-мігрантів. Фермери повернулись на чайні плантації та врятували врожаї весняного чаю, який є стратегічним надбанням нації.
Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.
Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».
Дивіться також: Все більше людей вирішують взяти собі собаку з притулку. Відео
