Цьогоріч гурт "Бумбокс" відзначає свій 20-річний ювілей. Зараз деякі його учасники - не тільки артисти, а й захисники України. Серед них - і лідер гурту Андрій Хливнюк. Як він поєднує ці дві справи, чим досвід у шоубізнесі допоміг на фронті та над яким питанням він тепер постійно замислюється - лідер “Бумбоксу” розповів Іванні Підборській, журналістці Голосу Америки Українською, під час свого туру Північною Америкою.
Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності.
"Що далі від фронту, то кровожерніша аудиторія"
Іванна Підборська, Голос Америки: Андрію, ви вже вдруге з туром Північною Америкою з початку повномасштабної війни. Як змінилися благодійні тури за ці два роки?
Андрій Хливнюк, лідер гурту "Бумбокс", військовослужбовець ЗСУ: Ніяк не змінилися. Всі ті ж чудові люди приходять на концерти. І роблять все, що можна для того, щоб підтримати хлопців і дівчат на фронті. Ні, я не відчуваю спаду активності. Я дякую за це людям.
І.П.: Ви виступаєте перед діаспорою. Чи ті самі в вас відчуття, як ви виступали, наприклад, перед українцями в Україні?
А.Х.: Що далі від фронту, то кровожерніша аудиторія.
І.П.: Що ви маєте на увазі?
А.Х.: "Смерть ворогам!" Це смішить трошки. Давайте будемо краще кричати: "Поміч українцям, благодійність, благодійність!" Тому що, коли дебелі хлопці призовного віку кричать за кордоном "смерть ворогам", усі ці кричалки, - ти такий думаєш: "Ну, окей. Тут, звісно, смерть ворогам, але ми якось трохи далеченько від того місця".
І.П.: Тобто ви маєте на увазі, що люди, які за кордоном, вони більш...
А.Х.: Не за кордоном, в тилу, це все - тил. Немає кордонів. Вони стерлись уже. Для них просто це щось таке інакше. Там якісь інші люди, якісь там лицарі без страху десь там б'ються 24/7 своїми золотими мечами, з орками. Треба якось трішки це змінити. Це не зовсім так. І ви точно такі самі лицарі й з тим же страхом, як і ті, хто роблять цю роботу. Не дай Боже вони закінчаться, ми закінчимось - прийде ваша черга.
"Працювати артистом легко. Порівняно з фронтом - це ніщо"
І.П.: Працювати артистом, особливо, у закордонних турах - це не легко. Але і захищати Україну далеко не легше. Ви ж поєднуєте ці дві ролі одночасно.
А.Х.: Працювати артистом легко. Порівняно з фронтом - це ніщо. Так, це втомлює, але ця перевтома - ніщо, порівняно з тим що відбувається на передовій. Хочу одразу зазначити, що я не воюю на передовій. Специфіка моєї роботи - це друга лінія. І нас не обстрілює ворожа піхота. Тільки артилерія і дрони.
І.П.: Як ваш шоубізнесовий досвід з минулого, так би мовити, життя, допоміг у вашій новій ролі, яку ви освоїли після 24 лютого?
А.Х.: Мені допоміг не так досвід музиканта, як досвід логістики по Україні. І те, що я за 20 років отримав дуже й дуже багато знайомств. Ті люди росли разом зі мною. І зараз в будь-якому регіоні України я можу простіше, ніж людина, яка там ніколи не була, знайти те, що необхідно там.
"Рвемося, ніби це останній концерт"
І.П.: Як змінилось ваше відчуття, коли ви виступаєте?
А.Х.: Просто рвемося, ніби це останній концерт, і отримуємо максимум насолоди від того, що ми робимо на концертах. Це чистий рок-н-рол вже почався. Немає ніякої кон'юнктури. І раніше не було. А зараз взагалі немає. Ми просто викрикуємо з себе і виграємо з себе все, що в нас накопичується: і погано і хорошого.
Зараз концерти українських музикантів, вистави акторів, виставки художників мають перш за все на меті акумулювати й доставити допомогу. Ви можете терпіти не могти "Океан Ельзи" чи там "Бумбокс", чи будь-яку іншу групу, яка приїздить. Але я буду вам дуже вдячний, якщо ви підете і якщо це charity (благодійний) так званий концерт.
Почуття вини під час благодійних турів
І.П.: Я читала, що коли їдете в тури, а зараз ми зустрілися під час туру, то завжди є таке трішки почуття вини. Чи воно є зараз?
А.Х.: Це не те, що провина. Це таке відчуття, ніби ти займаєшся другорядною роботою. Хоч це дуже важлива робота. На концерти приходить багато людей. Бути культурним амбасадором - це важливо, збирати донати - а ми це робимо - на засоби, забезпечувати та навчати людей, застосовувати ці засоби на фронті, - це зараз головна моя робота.
Так, треба максимальну увагу зараз всім тим, хто може, має на це сили, всім, хто є призовного віку, приділити обороні України.
Як змінила війна
І.П.: Я подивилася ваше інтерв'ю приблизно шестирічної давності й подивилася інтерв'ю, які ви давали зараз. Зовні здається, що ви не змінилися. Ви яким були скромним, гострим на слово й одночасно зі своїми принципами й моральними цінностями, такими й залишились. А як думаєте ви?
А.Х.: Я думаю, що я став набагато більш безтактовним. Сучасні реалії забрали в нас тактовність. Скажімо так, ти говориш те, що думаєш. І іноді такими словами, якими в мирному житті не оперував.
І.П.: Ви часто зараз даєте інтерв'ю, відповідає на питання. Особливо про війну. Яке питання змусило глибоко задуматись?
А.Х.: Чи достатньо я роблю, зробив і планую зробити, чи цього недостатньо і треба робити більше? Більше іти на ризики, докладати зусиль до того, чого не хочеться, страшно. Далі ще більше переступити свій страх.
І.П.: То яку відповідь собі даєте?
А.Х.: Поки я маю сили, я намагатимуся робити більше.
"Переживати не треба, турбуватися сильно не варто"
Іванна Підборська.: Які ви зробили собі висновки за цей час, захищаючи Україну?
Андрій Хливнюк: Висновки такі: переживати не треба, турбуватися сильно не варто. На це ще буде час. Буде час поплакати, обговорити все, обсмоктати й "обстраждати" потім. Зараз час працювати. Прийшла біда - закачали рукава і робімо все для того, щоб цю біду вигнати з хати. Ось такі висновки.
І ще висновки стосовно людей мирних і немирних. Не діліть, будь ласка, людей на мирних і не мирних. Тому що ті, кого ви назначили (я маю на увазі суспільство, яке не бачило війну) супергероями й тими хто, цю проблему вирішить, - це так штучно. Це такі ж ви, тільки в зеленому одязі. З тими ж проблемами, з тими ж перейманнями, з тими ж амбіціями, депресіями, звитягою. Все те ж саме. Просто вдягнені інакше. Може, трохи більше бачили, на більше тепер здатні. Але прірви не повинно бути ніякої. Тому що це стосується кожного.
Дивіться повне інтерв'ю з Андрієм Хливнюком:
