Після понад року постійних змін фронтових смуг в Україні і в той час, як українські війська просуваються з контрнаступом, перед солдатами і цивільними українцями постала смертельна проблема - міни, яких потенційно сотні тисяч, розкиданих на дорогах, закопаних в полях і прихованих у зруйнованих містах.

Серед них є новітні міни, які можуть реагувати на рух, або знищувати транспортні засоби на відстані сотень метрів. Але найбільш поширені старіші прості міни, яких виробляли десятками мільйонів і якими заповнювали арсенали як російської, так і української армії.

Агенція Reuters розмовляла з чотирма гуманітарними організаціями, що спеціалізуються на розмінуванні, з військовими фахівцями та вивчала звіти груп, які працюють з нерозірваними боєприпасами, і виявила, що замінованість України така масштабна, що найімовірніше є безпрецедентною у 21 столітті.

Оскільки війна триває, то «нема практичної можливості окреслити заміновані території», чи знати про рівень замінування, каже Марк Гізнай, позаштатний директор організації Human Rights Watch з питань озброєнь. «Який термін ви хотіли б застосовувати для окреслення масштабів: великі, дуже великі, екстремальні… (Україна) була б в тій категорії».

Міни виявилися серйозною перешкодою для українських військових, сповільнюючи наступальні дії, пошкоджуючи бронетехніку. Для подолання мінних полів у Запорізькій і Донецькій області необхідні масштабні військово-інженерні операції, які є непростими навіть для найкраще оснащених армій.

Через це українські сили вимушені просуватися стримано, спочатку атакуючи російську артилерією та інші вогневі позиції, а вже потім намагаються йти в наступ, використовуючи лінійні заряди для розмінування та бронемашини з плугами.

Військові та гуманітарні сапери використовують дуже різні методи знешкодження мін, тому навіть після того, як українські військові прочищають смуги через мінні поля та відвойовують територію, ризик для цивільного населення залишається і може тривати десятиліттями.

«Є громади, які щоденно мусять давати раду мінам… бо вони вимушені там жити», - каже Адам Коморовські, регіональний директор Східної Європи, Південної Америки і Карибського басейну в гуманітарній групі з розмінування Mines Advisory Group.

«Чи йти мені і ризикувати натрапити на вибуховий пристрій? Чи просто не сіяти і збирати врожай культури? Кожен з цих варіантів жахливий».

Види мін

Одним із найпоширеніших типів мін виявлених під час війни в Україні є протипіхотна міна ПФМ-1, відома як міна-метелик, що має пластиковий корпус приблизно завбільшки з книжку в м’якій палітурці. Начинена лише 37 грамами вибухівки, як йдеться в документах женевського Міжнародного центру гуманітарного розмінування (GICHD), вона не спричиняє великі вибухи. Натомість, коли людина наступає на одне з «крил» міни, вона вибухає з силою, якої досить лише, щоб покалічити.

Такі міни, що широко використовувалися Радянським Союзом під час вторгнення в Афганістан у 1980-х роках, можна розкидати вручну, скидати з літаків, або вистрілювати з реактивної артилерії. Металошукачем можна виявляти їхні металеві деталі, але дивна форма та розміри мін означають, що вони можуть залишатися непоміченими роками, і цивільні люди можуть вважати їх нешкідливими предметами.

«Вони дуже небезпечні, особливо для мирного населення», - пояснює Тимур Пістрюга, голова Асоціації саперів України. «Вони схожі на листя… вони зелені. У траві їх важко помітити».

Натомість протипіхотна міна ПОМ-3 - це новий тип, і до неї не потрібно торкатися, щоб вона вибухнула. Ті міни також можуть бути розсіяні літаками, ракетами та артилерією і, падаючи, вони випростуються з допомогою маленьких механічних «пелюсток». Міна, яка розмірами і формою нагадує бляшанку для безалкогольного напою, вставляє у землю невеликий зонд. Згідно з документами GICHD, коли зонд виявляє вібрацію – наприклад, наближення кроків, то підкидає міну в повітря на 1-1,5 м. У цей момент розривається 100 г вибухівки і відлітають смертоносні металеві уламки. Оскільки до таких мін небезпечно навіть наближатися, то найкраще їх знешкоджувати, розстрілюючи ті міни здалека, каже Марк Гінзай.

Також в Україні багато протитранспортних мін. Серед найчисельніших – серія ТМ-62, які використовують і російські, і українські війська. Їх можуть розкладати на землі, або закопувати в неглибокі ями. TM-62M - стара модель і має металеву оболонку, що полегшує її виявлення, пояснює GICHD; а TM-62P3 має пластиковий корпус. Обидві містять від 6,5 до 7,5 кг вибухової речовини, призначеної для вибуху вгору, щоб пробити слабшу броню в череві бронетехніки.

Якщо там встановлено запобіжник під тиском, то для вибуху потрібен тиск 150 кг. Натомість магнітні запобіжники спрацьовують за присутності будь-якого металу, що містить певну кількість заліза, наприклад сталі.

Міни PARM німецької розробки (скорочення від Panzerabwehrrichtmine) встановлюють поблизу місць, де очікується проходження ворожої техніки. Коли вона вибухає, активована дротом, інфрачервоним датчиком, або дистанційним сигналом, то міна запускає високошвидкісну ракету з приблизно 2 кг. вибухівки, що пробиває броню. Українські військові отримали від Німеччини у 2022 році понад 1,5 тисячі таких мін.

Центр GICHD задокументував використання в Україні принаймні 12 типів протипіхотних мін і 9 типів протитранспортних мін. Андро Метьюсон, дослідник гуманітарної організації з розмінування HALO Trust, каже, що фахівці виявили в Україні принаймні 10 нових типів сучасних мін, у тому числі з серії POM-3 і PARM.

Війна в Україні «це перша війна, де я працював, коли ми маємо справу з участю армії розвиненої супердержави», - розповідає Коморовський, маючи на увазі Росію. «Іншим прикладом, коли держава з такими силовими можливостями використовувала протипіхотні міни в промисловому масштабі», був Радянський Союз чотири десятиліття тому в Афганістані, каже він.

Мінні поля

Військові зазвичай позначають свої мінні поля на мапі, щоб їхні підрозділи знали, де небезпека. Це може полегшувати гуманітарне розмінування. В Україні більшість таких мінних полів розташовані біля лінії зіткнення, яка пролягає від кордону з Росією на сході, приблизно за 150 км на схід від Харкова, на південь і захід через Запорізьку область до Херсона ближче до узбережжя Чорного моря. Протяжність лінії становить тисячі кілометрів, і кількість мінних полів уздовж неї не встановлена, каже Марк Гізнай.

«Під час війни в Перській затоці 1991 року армія США в Іраку прорвала оборонні смуги, які мали глибину від 2 до 5 кілометрів», з десятками тисяч мін на кожному мінному полі, розповідає Мік Раян, сапер - генерал-майор австралійської армії у відставці. «Те, що росіяни зробили на зокрема півдні, може бути схоже… ми говоримо про сотні тисяч, як мінімум».

Рівень засмічення мінами можна бачити там, де Україна відвоювала територію. В колись окупованих містах в Київській, Сумській, Чернігівській, Миколаївській та Харківській областях виявили багато мін, особливо протипіхотних, вказує Метьсон.

Це створює ситуацію, коли "небезпечне все", каже Пістрюга.

«Наприклад, на звільнених територіях досі заборонено ходити в ліс, – сказав він. - Наша влада не дозволяє людям збирати гриби, бо ліси ще не розміновані».

Гізнай і Коморовський застерігають, що в тих районах величезний ризик для цивільного населення становлять протипіхотні міни та імпровізовані міни -пастки.

Але з часу вторгнення більшість зареєстрованих цивільних поранень від мін були спричинені протитанковими мінами, каже Метьюсон. За період з лютого 2022 року по травень 2023 року, згідно з даними HALO Trust, внаслідок 550 нещасних випадків, пов’язаних з мінами, зазнали поранень, або загинули 855 цивільних.

«Найнебезпечніше зараз в Україні — це їздити по ґрунтових дорогах, — вважає Метьюсон. - Якщо уявити протитанкову міну, яка призначена, щоб зривати гусениці або пошкодити 30-тонний танк, то можна уявити, що вона робить з 2-тонним автомобілем».

Розміновування

Військове призначення мін полягає в тому, щоб перешкоджати пересуванню ворога, змушуючи транспортні засоби та солдатів уникати певних ділянок, витрачати час на розмінування через ризик втрат. «Це речі призначені для того, щоб вбивати і калічити ворожих солдатів», — каже Раян. Упродовж зими російські війська неодноразово штурмували українське місто Вугледар, але атаки зупинили протитранспортні міни, розповідає Раян і Джек Вотлінґ, старший науковий співробітник Королівського інституту об’єднаних служб.

Коли армії наступають, то не прибирають всі міни. Натомість вони створюють смуги, через які можна наступати на позиції противника, каже Вотлінґ. Для цього, за його словами, військові можуть використовувати інструменти, які є швидшими та більш руйнівними, наприклад «лінійні заряди» – канати з вибухівкою, які вистрілюють в мінне поле і висаджують в повітря, щоб вибухали міни.

За його словами, що швидший цей процес, то менше наступаючі підрозділи перебуватимуть під вогнем противника.

«Для них проблема не в мінах, — пояснює Вотлінґ. - Міни — це неприємна перешкода, з якою можна впоратися, якщо у вас є час. Проблему становлять міни в районах, що покриваються вогнем ворога».

Вотлінґ і Раян кажуть, що для розміновування, залежно від умов, можуть бути використані інші методи, такі як плуги або катки, встановлені на бронетехніці.

Військові мінні поля майже завжди мають і протипіхотні, і протитранспортні міни, щоб не дати піхоті просуватися в пішому порядку.

Гуманітарне розмінування більш копітка справа.

Насамперед, співпрацюючи з органами відповідної країни, фахівці провадять нетехнічне обстеження, щоб виявити рівні забруднення. Це передбачає спілкування в громадах, вивчення того, що люди бачили, чули та пережили, а також аналіз звітів і записів про бойові дії та позиції, кажуть Коморовський і Пістрюга. Фахівці, які займаються розмінуванням, дотримуються міжнародних стандартів ООН щодо протимінної діяльності, які були розроблені в середині 1990-х років і доповнені національними стандартами країни, в якій вони працюють.

Використовуючи дані опитування, експерти позначають на мапах багатокутники, що показують зони, на яких треба зосередитися, каже Гізнай.

Наступний крок – технічне обстеження, яке передбачає пошук меж мінних полів за допомогою такого обладнання як георадари і металодетектори. Фахівці з розмінування кажуть, що виявляти вибухівку можуть навчені собаки і щурі.

А тоді починається розмінування, в якому пріоритет надається територіям, важливим для місцевого населення, таким як сільськогосподарські угіддя, джерела води, населені пункти та дороги. За словами Коморовського, є два загальні типи очищення, які обидва вимагають висококваліфікованих працівників у захисному спорядженні:

«Перше - безконтактні міни. Якщо ви виявляєте їх, то підриваєте на місці, — каже він. - Друге - звичайна протипіхотна міна, що, як правило, вибухає внаслідок тиску на верхню частину. Якщо ви викопаєте її збоку, безпечно виймете і відкрутите запал… заберете заряд, і це просто шматок пластику та металу».

Коли це буде завершено, перш ніж землю передадуть для безпечного цивільного використання, треба провести «контроль якості» з використанням різних методів виявлення мін.

Майбутнє

Руйнування Каховської греблі у червні і затоплення на півдні України, швидше за все, призвело до зміщення багатьох мін уздовж лівого берега Дніпра, посилюючи загрозу, вважає HALO Тrust.

Україна підписала Конвенцію 1997 року про заборону використання, накопичення, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їх знищення і на час початку війни знищувала свої протипіхотні міни. У січні Human Rights Watch повідомила, що знайшла докази, що проти російських сил в Ізюмі використовували ракетні міни PFM-1; в МЗС України тоді заявляли, що українські збройні сили суворо дотримуються конвенції, і що повідомлення будуть "належним чином проаналізовані відповідними установами". Міністерство закордонних справ України не відповіло на нещодавній запит про коментар.

Росія, яка не є підписантом Конвенції, застосовувала протипіхотні міни широко. Міністерство оборони Росії не відповіло на письмовий запит про коментар.

Контрнаступ України означає намагання військових пробити російські мінні поля. Почалися також гуманітарні нетехнічні обстеження, але здійснювати їх біля фронту неможливо. Наразі організації з розмінування намагаються допомогти мирним жителям уникати небезпек та відновити нормальне повсякденне життя.

«Масштаби трагедії величезні, - каже колишній киянин Тимур Пістрюга, - тому ми не можемо вирішити цю проблему самотужки. Лише світова спільнота, наші партнери можуть допомогти нам з підтримкою гуманітарного розмінування».