Українська математикиня Марина В’язовська цього року стала лауреаткою медалі Філдса. Цю нагороду, яку ще називають Нобелівською премією з математики, лише вдруге в історії вручили жінці-науковиці. 37-річній Вязовській вдалося розв’язати задачу, рішення якій не могли знайти понад 400 років. Професорка сьогодні очолює Кафедру теорії чисел у Швейцарській Федеральній політехнічній школі Лозанни. 13 липня, незадовго до оголошення президентом України Володимиром Зеленським про нагородження уродженки Києва орденом "За заслуги", Голос Америки поспілкувався із нею про особисті досягнення, переживання та втрати - на фоні російської війни в Україні.
Ілона Войтович: Пані Марино, я дуже рада, що маю нагоду привітати Вас із нагородою. Ви стали другою жінкою в історії, яка отримала медаль Філдса, яку видають лише кожних чотири роки молодим математикам (до 40 років). Що для вас означає таке визнання, особливо сьогодні?
Марина В'язовська. Це дуже приємно. Як Ви сказали, дуже мала кількість людей отримує цю нагороду - максимум чотири людини кожні чотири роки. Бути однією з тих математиків - надзвичайно почесно для мене. Якщо чесно, це не було моєю метою. Я думаю, якби я цю нагороду не отримала, я все одно б отримувала величезне задоволення від математики, від досліджень. Так, визнання колег, це дуже приємно, не буду тут нікого обманювати але це не була моя мотивація, щоб займатися математикою.
Я отримала нагороду за свій розвиток задачі пакування в розмірнах 8 Х 24. Це така дуже, як мені здається, красива геометрична задача. Таке пакування сфери можна легко пояснити на прикладі нашого трьохвимірного простору. Задача полягає у тому, щоб знайти найщільніше пакування шарів однакового розміру в об'ємі.
Сподіваюсь, що ми зможемо себе захистити; зможемо нашу країну відбудувати - зробити її настільки сильною, щоб вороги не могли робити нам аж так боляче.
І.В.: Ви зараз викладаєте в одному із швейцарських університетів. Які ви спостерігаєте настрої серед швейцарців щодо війни в Україні?
М.В. Швейцарці дуже підтримують Україну. Зараз є така єдність. Швейцарія - це нейтральна країна. І швейцарці намагаються тримати свій нейтралітет. Але мені здається, що політичні заяви, які зробила Швейцарія щодо цієї війни - насправді, це дуже серйозний крок. І серед людей, яких я знаю - усі мене підтримують, підтримують Україну і допомагають біженцям. Кілька моїх колег навіть запросили біженців жити до себе додому. Тобто, мені здається, що є велика підтримка і бажання допомагати.
І.В.: Війна насправді торкнулася кожного українця. І, знаю, що Ви цьому не вийняток. Відомо, що Ви нещодавно присвятили одну із своїх лекцій українській науковиці, Юлі Здановській із Харкова, яка померла внаслідок ракетного удару. Як ви особисто переживаєте цю війну? Що це була за лекція?
М.В.: Думаю, що особисто я переживаю її як і всі українці, хоч я і не живу зараз в Україні. Звичайно, я тут у безпеці, але мої рідні, мої близькі, мої друзі - вони живуть в Україні. Дехто з них зараз захищає Україну в лавах Збройних сил. Дехто живе у небезпечних місцях. На початку війни російська армія підійшла надзвичайно близько до Києва, мого рідного міста. Тому, я думаю, що не треба пояснювати українцям, як ми усі переживаємо, коли руйнують нашу рідну країну, винищують наших людей.
Коли кажуть, що війна забирає найкращих але, на жаль - це правда. Саме тому мені хотілося вшанувати пам'ять цієї людини.
Це надзвичайно боляче навіть для тих, хто не знаходиться в Україні і cвоїм життям фізично не ризикує. Так сталося, що лекцію, яку я вела в Цюріху, було заплановано ще до того, як почалася війна. Вона була присвячена швейцарській науковеці Алісі Ротт. Але так припало, що це лекція, мені здається, за 2-3 тижні після початку війни. Саме тоді я була надзвичайно вражена цією історією Юлії, про яку я дізналася зі свого Facebook. І, звичайно, така історія, мене надзвичайно вразила, бо це смерть такої молодої, такої світлої людини. Саме тому я вирішила, що свою доповідь я маю присвятити теж Юлі. Мені здається що насправді організатори цієї лекції теж були мені вдячні, бо це був момент, коли усі у Швейцарії були шоковані і, звичайно, вражені подіями в Україні. Хотілося щось сказати, щось висловити. Юлія, це лише одна з багатьох людей, яких ми втратили у цій війні. Це таке кліше, коли кажуть, що війна забирає найкращих але, на жаль - це правда. Саме тому мені хотілося вшанувати пам'ять цієї людини.
І.В.: Чи була у Вас мрія колись повернутися в Україну та чи можливо, що війна змінила ваші плани на майбутнє, як і багатьох українців?
Сподіваюся, що в майбутньому будуть в Україні якісь, пов'язані з наукою проекти, до яких я в якомусь сенсі долучуся.
М.В.: Київ - це мій рідний дім, і навіть, якщо я працюю в інших країнах, я завжди повертаються додому. Насправді, зараз дуже хочеться відвідати Київ влітку, якщо буде така можливість. Щоб переїхати в Україну - я не знаю, подивимося як буде складатися життя. Але для мене - Київ і Україна - це завжди моя домівка. Так, я завжди буду приїжджати і повертатися і сподіваюся, що в майбутньому будуть в Україні якісь, пов'язані з наукою проекти, до яких я долучуся.
І.В.: Сьогодні насправді увесь світ захоплюється мужністю та силою, як українського народу, так і українок. Щоб ви хотіли сьогодні сказати нашим жінкам, де б вони зараз не були - чи то на фронті, чи студенткам, які переїхали через війну?
М.В.: Всім українцям хочеться сказати - бережіть себе. Ми маємо всі вірити і тяжко працювати, щоб перемогти і відбудувати нашу країну разом. З одного боку героїчні історії надихають, а з іншого боку - боляче, що люди мають робити такі надзвичайно складні нелюдські речі. Але, так, звичайно, на війні завжди є багато надихаючих історій. Дуже, дуже хочеться, щоб ми повернулися до мирного життя і, щоб усі ці втрати були не марними. Є приклади країн, які воюють за себе протягом багатьох десятиліть. Сподіваюсь, що ми зможемо себе захистити; зможемо нашу країну відбудувати - зробити її настільки сильною, щоб вороги не могли робити нам аж так боляче.
Дивіться також: Про математику і війну: інтерв’ю з лауреаткою медалі Філдса, Мариною В’язовською
