Українці вибороли право творити свою історію у кривавій боротьбі, і лише зараз, протягом останніх трьох місяців світ прийняв поза всяким сумнівом те, що Україна – суб’єкт, а не об’єкт історії, вважає відомий історик Тімоті Снайдер.
У своїй лекції «Постколоніальна Україна: значення опору», що її організував Єльський центр британського мистецтва, історик Єльського університету, автор книжок про Східну і Центральну Європу, говорить, що саме колоніальний погляд на Україну протягом довгого часу визначав її історію. І у тому, що зараз українське питання обговорюється з позиції самої України, є величезна заслуга українського війська та суспільства в цілому.
«Якби українці не оборонялися, ми б говорили про них зовсім з інших позицій. Хоча звичайно, і тоді Україна нікуди не зникла б з історії. Але саме українці та їхній спротив дали нам можливість не лише інакше подивитися на Україну, але і на світ, в якому ми живемо», – вважає Снайдер, який переконаний, що події в Україні не вперше визначають шляхи європейської історії.
«Але українцям довелося складати іспит, який перед батьма іншими навіть не поставав, бо, на мою думку, ніхто не має доводити своє право на існування, свою тотожність настільки важким способом», – сказав авто багатьох книжок про історію регіону, в якому розташована Україна.
Антична грецька колонія
Погляд на українські землі як на колонію, що забезпечує метрополію хлібом – основним продуктом харчування, зустрічається від самих початків європейської історії. Адже хліб у Грецію ще на час заснування Афін надходив з чорономорських грецьких колоній. При цьому греки поселили на берегах Борисфена своїх уявних тварин, на кшталт грифонів та інших міфічних істот.
«Я хочу звернути вашу увагу на право колонізатора розповідати свої історії про колонізований простір. Бо лише зараз українці починають відвойовувати своє право розповідати про себе самостійно», – пояснює історик, як формується колоніальний наратив.
Візантія та заснування християнського Києва
Якщо західноєвропейська історія пов’язана з Візантією опосередковано, через тексти, які зберегла Східна Римська імперія, то Україна має набагато глибший зв’язок з Константинополем. Царград, на думку Тімоті Снайдера, є одним із засновників Києва, принаймні Києва християнського, того, про який збереглися історичні знання.
Коли вікинги, які отримали контроль над Києвом навернулися на християнство, вони обрали східний, а не західний варіант цієї релігії, і разом з ним вони прийняли мову, яка стала мовою влади і закону.
«Я згадую про це, тому що зараз президент Путін розповідає легенди про те, що українці та росіяни є одним народом, бо в Києві відбулося хрещення жителів Русі. Але це анахронічні історії, дитячі казки, бо ніяких українців і росіян не існувало тоді, як не існувало ніяких модерних націй», – пояснює Снайдер.
Велике князівство Литовське успадковує Київську державу
Після розпаду Русі, більшість її території відходить до Великого князівства Литовського, яке перебирає і мову і закони Київської держави. «У XIII-XVI століттях це була найбільша держава Європи та остання важлива язичницька держава. Тоді мова, що прийшла з Візантії, стає державною мовою Литви, мовою законодавства та політики. А коли Литва об’єднується з Польщею у Річ Посполиту, традиції Греції, Риму, Візантії та Києва, зберігаються у цій новій державі», – веде далі американський історик.
Ренесанс у Західній Європі – відродження культури, в Україні – синонім руйнування і колоніалізму
За доби Ренесансу Київ перестає виробляти і поширювати свою власну традицію і стає об’єктом колоніального гноблення. Ренесанс – це час географічних відкриттів. Настає час, коли закони Києва, які ще зберігалися за литовської влади, замінили на теренах України польські закони. Це були закони, які у першу чергу стосувалися землеволодіння, і вони уможливили колонізацію українських земель. У часи великих географічних відкриттів поляки поєднали схід і захід – зерно з українських колоній обмінювалося на золото і срібло з колоній з Нового світу.
У цей самий час українці ставали невільниками на плантаціях поляків, а їхня мова поступилася панівній польській мові. Місцеві еліти перебираються з традиційного православ’я, через протестантизм – до католицизму. Тож створюється колоніальна ситуація – ті, хто володіє землею говорять іншою мовою і сповідують іншу релігію, ніж більшість населення, які на них працюють. Це призводить до козацького постання 1948 року, яке мало і ознаки антиколоніального руху і зачатків національного руху. Але козаки не могли впоратися самостійно зі силами польсько-литовської держави, тож на допомогу вони покликали східного царя.
«Московія на той час була азійським царством, і лише завдяки союзу з козаками, вона обернулася на Захід. Щодо козаків, то за допомогою Московії, їм вдалося зруйнувати польсько-литовську державу. Але це не означає, що козаки досягли своїх цілей. Вони не отримали тих прав, про які мріяли, і самі до 1775 перестали існувати у тому, що стало Російською імперією», – нагадує Тімоті Снайдер.
Поява різних національних наративів у Російські імперії
Свою назву нова імперія зі столицею у Москві у 1721 році цілком свідомо вивела з назви старої Русі зі столицею у Києві. Самої Москви в часи, коли Київ переживав свій розквіт, ще не існувало, або ж вона відігравала роль координаційного центру для збору данини для Золотої Орди. «Тож зв’язок між Москвою і Києвом було сконструйовано заднім числом», – пояснює американський історик і додає, що на цьому почав будуватися новий міф, що існує досі.
Історія у подачі російських істориків, на думку Снайдера – це історія державності, права панувати на певній території. У той час як в Україні, такі історики як Михайло Грушевський, формували історію навколо народу, тяглості його культури, мови, звичаїв, усної історії.
При тому, що діячі тогочасної української культури палко виступали на захист етнічної української культури, самі вони були різного етнічного походження – Михайло Грушевський та В’ячеслав Ліпинський мали польське коріння, Мілена Рудницька, до прикладу, була єврейського походження. «Я згадую про це, тому що Україна в результаті ухвалила не етнічне трактування українців, а громадянське, те, яке ми бачимо сьогодні», – пояснює Тімоті Снайдер.
У зв’язку з цим він згадує про ще один російський міф про Україну, коли кожного свідомого українця записують у «нацисти». Так є зараз, так було і в 1930-х роках, коли Мілена Рудницька, яка жила тоді в Польщі, їздила по Європі і розповідала про Голодомор в Україні. Щоб скопроментувати її, радянська влада назвала її нацисткою, хоч вона була єврейкою по матері і не мала нічого спільного з нацистською ідеологією. «Будь-хто, хто критикував Радянський Союз, називалися «нацистами». І тоді і зараз це не означало нічого іншого, ніж «ті, хто є проти нас», – проводить історичні паралелі Снайдер.
Колоніальні фантазії Сталіна та Гітлера
З експлуатацією родючих українських земель обидва диктатори пов’язували свої мрії про світове панування, які призвели до Голодмору, Другої світової війни та непрямо до Голокосту. Контроль над українськими землями був метою Гітлера у Другій світовій війні, принаймні на території Європи, переконаний Тімоті Снайдер. Тому територія України була найбільш смертоносним місцем на Землі з початку 1930-х років, до середини 1940-х.
Де була Україна до 24 лютого 2022 року і чому її не помічали?
Опір, який чинить Україна російській агресії з лютого цього року, здивував багатьох людей на Заході. Адже вони не чекали цього від України. Не чекали, каже Тімоті Снайдер, бо взагалі не помічали України. А не помічали, бо у сприйнятті України домінувало колоніальне бачення.
«Коли кажуть, що українці «фашисти», вони мають на увазі, що вони дикі варвари і не такі, як ми. Хоча крайньоправі в Україні є маргінальною силою у порівнянні з Америкою, чи тією ж Німеччиною. Так само з корупцією. Коли говорять, що українці корумповані, то мається на увазі, що вони не можуть дотримуватися цивілізованих законів, тож вони не такі, як ми. Тож є багато способів поставити під сумнів доцільність існування України, і всі вони зараз виявилися помилковими», – каже професор Снайдер.
Це тому, що Україна – нетипова держава, не така, яку собі уявляють на Заході. Але, на думку Снайдера, вона має риси держави ХХІ століття, які проявилися в Україні раніше, ніж вони стануть помітними в інших західних державах, як уже нераз бувало в історії.
Українці випереджають час
Професор Снайдер каже, що не всі в Україні це вітали, але після проголошення незалежності українці не проводили антиколоніальної політики, вони визначали себе, заперечуючи попередній період. Це, на думку Снайдера, дозволило країні, яка вийшла з-під влади імперії уникнути жорсткої політики гомогенізації суспільства, намагання зробити його однорідним за рахунок пригноблення, чи витіснення чужаків. Сміливість українців у відстоюванні свого демократичного вибору в 2004 році, забезпечила українцям право обирати свого власного лідера. І цим українці визначили себе як європейську націю, що спирається на індивідуальну відповідальність та співпрацю індивідів – громадянське суспільство. «Це – ключова риса українців в історії, бо не все в Україні вирішує централізована держава. Багато залежить від активності малих децентралізованих груп», – пояснює Снайдер.
Наступна ключова подія, на яку звертає увагу професор Снайдер, це обрання президентом Володимира Зеленського, який став воєнним президентом, але обирався, як політик, що обіцяв мир. «Ні в Америці, ні в Німеччині, ні в інших країнах, таке було б просто неможливо, щоб виборці проголосували за єврея і віддали йому 73% голосів», – переконаний Тімоті Снайдер. Він вважає, що українці самі нічого особливого в цьому не бачать, бо для них відмінності в культурі та мові є звичайною річчю, нормальною реальністю постколоніальної держави.
Тімоті Снайдер вважає, що українці випереджають час, а не відстають у розвитку, як може здаватися жителям колишніх метрополій, і що їхня здатність переключатися з мови на мову, з культури на культуру є тим, до чого решта світу ще просто не дійшла.
Організація українського суспільства як співпраця відповідальних громадян проявилася навіть у війні, вважає Тімоті Снайдер. Бо українська армія є набагато менш централізованою, ніж традиційні армії, і це мало великі переваги у війні.
Війна за ідентичність, майбутнє, зміст базових понять і демократію
Поки на Заході відкривають для себе українців, українці відкриваються по-новому самі для себе, але що є в центрі цих відкриттів, так це їхня ідентичність. «Українці точно знають, ким вони є, і право бути собою є те, за що вони борються», – вважає історик.
На відміну від президента Путіна, який намагається визначити ключові моменти історії і будує свою політику лише навколо минулого, українці дивляться у майбутнє. «Коли президент Зеленський звертається до європейських лідерів із закликом перестати купувати російську нафту і газ, то він каже, що це позитивно вплине на майбутнє Європи, бо допоможе їй швидше перейти на альтернативні види енергії. Тобто президент країни, яка бореться за виживання, думає про екологічне майбутнє Європи та світу», – каже Снайдер.
Довільна інтерпретація російським керівництвом того, що відбувалося під час Другої світової війни, називання фашистами всіх, хто з ним незгідний, та готовність воювати за лекалами Другої світової війни ще раз, на думку Тімоті Снайдера, становить велику загрозу для світу. Путін навіть намагається змінити значення слів – фашизм, це вже не те, що відомо з історії, а те, що він так назвав, так само відбувається з Голокостом та іншими поняттями, що становлять основу повоєнного світу. Якщо Україна програє у цій війні, значення цих понять буде підірвано, вважає Снайдер.
Українці воюють за право робити власний вибір, і це те, що є глибоко вкорінене в українській культурі. Опір українців також є важливий для майбутнього демократії у світі – триває перевірка, чи велика авторитарна держава зможе зруйнувати силою меншу демократичну країну. Сила опору в цьому випадку є дуже важливою. Бо наслідки цієї війни, які вже зараз є відчутними по всьому світу, матимуть вплив і на майбутній розвиток світової цивілізації демократичних країн.
Виступ Тімоті Снайдера з лекцією про український опір відбувається у той час, коли в Америці лунає дедалі більше впливових голосів – від колишнього державного секретаря Генрі Кіссінджера до редакційного коментаря газети New York Times, які закликають українців піти на поступки, погодитися на втрату територій, піти на компроміс в інших питаннях, на яких наполягає президент Росії Володимир Путін.
З іншого боку, позиція таких політологів, як Френсіс Фукуяма зі Стенфордського університету, чи представників аналітичних центрів, як Атлантична Рада, та і самої адміністрації Джозефа Байдена залишається твердою – Україна має право на самооборону, а обов’язок демократичного світу – допомогти їй в цьому. За словами речника державного департаменту, Неда Прайса, якщо Україна припинить воювати – не буде незалежної країни. Якщо Росія припинить воювати – не буде війни.
