«Те, про що вони говорили у 1970-80х роках, ми чуємо сьогодні в новинах» – режисер реставрації
«Чемні чоловічки», що ввічливо «ламають хребти», викрадають дітей і розлучають їх з батьками, піддають страшним катуванням студентів, що сміють не погоджуватися з тим, що написано в офіційних підручниках та посилають представників національних меншин виконувати найжорстокіші накази військового керівництва, а з іншого боку – західні ЗМІ, які бояться називати речі своїми іменами та політики, які намагаються домовитися з Кремлем.
Це – не розповідь про сучасну ситуацію навколо України, а про події 40-річної давнини і лунають вони живими голосами українських дисидентів – генерала Петра Григоренка, публіцистки Надії Світличної, письменників Віктора Боровського та Валентина Мороза та ще близько десятка інших українських правозахисників. Врятовані з архівних записів, вони лунають сьогодні пророчим попередженням про методи, якими далі продовжує діяти репресивна російська система під час війни проти України.
Наближається до завершення проект з реставрації унікальних записів українських дисидентів, які були зроблені під час їхніх виступів перед українською діаспорою в Канаді наприкінці 1970-х та на початку 1980-х років.
І що вражає українсько-канадських документалістів, які працюють над відновленням цих записів, так це, як актуально звучать їхні розповіді.
«Важко повірити, але те, про що вони говорили у 1970-80х роках, ми чуємо сьогодні в новинах. Нічого не змінилося. Ми чуємо про тортури, які викорстовувало КҐБ і російські військові в Україні, про те, як намагаються знищити українську мову та називають «націоналістами» всіх, хто послідовно її вживає, про те, як завозять нове населення в ті місця, які вони перед тим обезлюднили – спершу це зробили після Голодомору на Донбасі, тепер повторюють в Криму», – говорить у розмові з Голосом Америки керівник проекту режисер-документаліст Юрій Луговий.
Разом зі своєю дружиною Зоряною Гриценко-Луговою він вже понад рік працює над відновленням записів, які робили українські активісти, коли до Канади почали приїжджати українські дисиденти, яких видворили з Радянського Союзу.
«Опинившись у вільному світі, українські правозахисники, учасники Гельсінської спілки, намагалися розповісти якомога більшій кількості людей про те, що відбувається за залізною завісою. Зустрічі з ними збирали величезні аудиторії. А група українських студентів з власної ініціативи робили ці записи, розуміючи їхню історичну вагу. Потім плівки віддали в державний архів Канади, де вони зберігалися до останнього часу. Але архів потребував місце і запитав, чи вони нам потрібні, інакше вони збиралися їх позбутися. Ми, звичайно забрали їх, і тепер працюємо над тим, щоб врятувати те, що ще можна врятувати», – пояснює Юрій Луговий.
І катування і безкарність залишилися тими ж
Він каже, що частину записів було втрачено – її знищила плісень, але більша частина архіву все ж збереглася і для її відновлення довелося купувати спеціальне обладнення і проводити години над копіткою працею, синхронізуючи вручну п’ятисекундні відрізки аудіо та відео.
Але, на його думку, ця праця має величезну історичну цінність і не лише для істориків та дослідників, але і для всіх, кого цікавить сучасна ситуація.
«Не можна залишитися незворушним, слухаючи розповідь молодого студента, Віктора Боровського, якого катували у психіатричній лікарні лише за те, що він хотів якнайкраще підготувати свою роботу про ХХ з’їзд комуністичної партії та знайшов десь доповідь Микити Хрущова та посилався на видані в СРСР книжки Олександра Солженіцина», – говорить Юрій Луговий.
У записах можна послухати, як Боровський сам читає свої спогади, які він назвав «Поцілунок сатани», і впізнати в словах радянських представника каральної психіатрії ті ж самі нотки, що і в нещодавно опублікованих записах розмов російських солдатів.
«Ми вас усіх вилікуємо», – з неприхованим садизмом говорить радянський лікар і наказує катувати в’язнів психіатричної лікарні так, щоб ті кричали від болю, але і так, щоб на їхньому тілі не залишалося слідів. Коли сміливці вигукували своїм катам, що і ті колись опиняться перед судом – вони лише сміялися в обличчя, насолоджуючись своєю безкарністю. «Перед тим, як дійде до нас, лава підсудних переповниться і нам не залишиться місця», – казали вони.
Надія Світлична розповідала про те, як «чемні» кагебісти, які вміли «чемно вирвати душу і зламати хребет», їй погрожували забрати дворічну дитину, віддати її у дитячий будинок і виростити з неї «вірного ленінця». Про подібні погрози від свого КҐБ, яке навіть назви не змінило, розповідали нещодавно білоруські активістки. Існують численні повідомлення про випадки розлучення матерів з дітьми – як про засіб тиску– під час насильницького вивезення до Росії.
Вражає історичними паралелями і розповідь генерала Петра Григоренка про розстріли у Новочеркаську Ростовської області Росії у 1962 році. Тоді розстрілювати учасників голодного бунту відправили місцевий гарнізон, але його командир відмовився вбивати беззбройних людей. Тоді на місце непокірних, за словами Григоренка, «нависмикували солдатів з нацменшин», яким дали розривні кулі, що призводили до більших жертв і особливо тяжких поранень.
«Тільки скінчився розстріл, – вулиці залиті кров’ю, завалені трупами вбитих, – як на їхнє місце заводять інших, яким розривних куль уже не дали. А тих, хто стріляв, потім судили. І коли судили, написали, що то провокатори стріляли. Бо розривних куль у радянської армії немає», – розповідав генерал Григоренко.
Радянські дисиденти були оптимістами, попри все
Як співзасновник і один з керівників Української Гельсінської групи, він звертався до очільників західних держав не вірити ні одному слову радянського керівництва, ні одній домовленості «бо вони жодної не виконали». Він був переконаний, що Захід має керуватися моральними принципами, як про це говорив американський президент Джиммі Картер, а не намагатися домовитися з СРСР за будь-яку ціну, закриваючи очі на злочини радянського режиму.
Однак, як каже режисер Юрій Луговий, як тоді, так і зараз, на Заході було чимало прихильників Москви. «На зустрічі з дисидентами ми приводили чимало представників преси, але інтерв’ю виходили у поодиноких малих виданнях, але не в головних ЗМІ. Надто багатьом інтересам – ідеологічним та економічним – перешкоджали українські дисиденти та їхні незручні розповіді», – пояснює він.
Разом з тим, українські дисиденти, без яких, на переконання Лугового, не відбулася б українська незалежність, були, попри все, сповнені оптимізму.
«Вони вірили, що цей брехливий нелюдський режим впаде і українці будуть переможцями. Не можна не захоплюватися силою духу цих людей. Тому, думаю, поява цих записів у загальному доступі, є на часі, бо вона свідчить, що українці в Україні та в діаспорі ніколи не складали руки і діяли спільно заради свободи України», – каже режисер.
Більшість свідчень та виступів лідерів дисидентського руху Петра Григоренка, Валентина Мороза, Віктора Боровського, Надії Світличної та інших українських політв’язнів радянських тюрем вже є доступними на Youtube-каналі Юрія Лугового.
