Спеціальні потреби

11 вересня: Із веж-близнюків людей визволяв американець українського походження


11 вересня - історія українця, який ніколи не повернувся з веж-близнюків. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:05:39 0:00

В США згадували жертв терактів, які потрясли країну п’ятнадцять тому. Рівно стільки часу минуло від того чорного ранку, коли керовані терористами пасажирські літаки протаранили вежі-близнюки Торговельного центру в Нью-Йорку, а згодом і будівлю Пентагону. У результаті терактів загинуло близько трьох тисяч чоловік, а сама подія поклала початок «війні з тероризмом», яка триває й донині. За ці роки за політичними заявами й новими вибухами загубилися історії окремих людей, які у той страшний день ціною власного життя – кинулися рятувати інших. Серед таких – історія американця українського походження й поліцейського Івана Скали, який зайшов до однієї з веж-близнюків, аби вивести звідти людей і – ніколи не повернувся.

Коли 11-го вересня 2001 року перший пасажирський боїнґ, керований терористами протаранив північну вежу Всесвітнього торговельного центру в Нью-Йорку, американка українського походження Айрін Лесів їхала в своєму авто на роботу й слухала новини про ті страшні події по радіо. Вона ще не знала, що незабаром терористи скерують літак й у другу – південну вежу. А допомагати людям вибратися звідти буде її рідний брат – американський поліцейський Іван Скала. Її Яшь. В 15-ту річницю тих страшних подій вона пригадує його дитинство.

«Будучи першим поколінням тут у США, обоє моїх батьків працювали у фармацевтичній компанії. А я доглядала за обома моїми братами Джоні та Майком. Треба було дивитися за ними. Годувати. Це було важко. Часом я з ними не справлялася, бо знаєте все ж таки їх було двоє проти мене одної», – пригадує Айрін.

Жінка показує світлини брата й пригадує, яким життєрадісним той був.

«Це був найщасливіший день у його житті, – каже вона показуючи Джона на фотографії. – Це він під час випускного у поліцейській академії Порт Асоріті. Він був такий щасливий того дня. Вся родина прийшла, щоб відсвяткувати його випуск. Тато сказав: «Джоні, куди ти хочеш піти на вечерю? Сьогодні ти обираєш! А Джоні дуже любив омарів. Він вигукнув: «Гайда, у «Червоний омар»!». І ми всі пішли їх тих омарів. Тоді ми ще не знали, що жити йому залишалося всього вісім років».

Для старшого брата Івана – Майка, як і для всієї родини звістка про те, що його рідний брат так само, як і сам він – буде поліцейським, стала шоком.

«Джоні хотів бути пожежником, водієм вантажівки, інженером, – ділиться Майк Скала. – Щоразу він хотів бути кимось новим, але коли він став поліцейським – це був шок для усієї сім’ї, навіть включно зі мною. Адже Джоні знав, що я хочу стати поліцейським. Але сам він ну от ніби не міг ним стати, але став.

Зі сльозами на очах Майк пригадує, як не любив, коли малий Джоні тинявся за ним. Як соромився перед старшими друзями, за свого шмаркача й підвішував його за підтяжки на парканах, аби тільки той відчепився. І ще як, згодом, спільна професія зробила братів також і найвірнішими друзями.

«Коли Джоні був санітаром чи поліцейським, я розумів його, коли він розповідав, що на його очах померла людина. Я розумів, тому що під час своєї роботи теж бачив, як помирають люди. Між нами був дуже сильний зв’язок і розуміння. Він був не просто моїм братом – він був моїм найкращим другом», – витирає сльози Майк.

У день, коли протаранені літаками вежі-близнюки запалали й обвалилися, забираючи з собою життя людей, саме Майк був тим, хто отримав дзвінок із поліції. Йому повідомили, що серед першої хвилі рятувальників, які відправилися у вежі-близнюки був і його брат Джоні. Доля була невідомою.

Протягом восьми годин чоловік не розповідав нічого рідним. Він все ще сподівався, що брату вдалося вибратися. Але згодом довелося сказати.

«Я досі пам’ятаю, як прийшов, а мама дивилася телевізор посеред ночі. Й першу річ, яку вона сказала було: «Подивися, що коїться в Нью Йорку – який жах!». А я їй відповів: «Мамо, Яшьо там є. Яшьо там»… Вони не знають де, але він там є», – переказує він.

Наступні кілька тижнів перетворилися на справжні тортури для рідних Івана Скали. Айрін показує оголошення, які вона розвішувала в Нью-Йорку в надії, що хтось бачив її брата. Вона хотіла вірити, що він втратив пам’ять або перебуває без свідомості й незабаром таки повернеться додому. Однак після 40 днів надії не залишилося.

«На жаль, вони не знайшли його на ґраунд-зіро. Не знайшли нічого – навіть його золотих прикрас чи годинника. Нічого. Але моя мама не могла відпустити це ось просто так, тому ми замовили поминальну службу за ним», – пояснює Айрін.

Айрін показує храм у рідному місті Пасейк, що у Нью-Джерсі. Саме тут Джон прийняв своє перше причастя, і сюди ж на сороковий день після трагедії прийшли його рідні, колеги й друзі. Останні й досі згадують Івана з посмішкою.

«Він був хорошим хлопцем. Красунчик, він усім подобався до того ж був гарним танцівником. Запитайте у дівчат. Йому подобалося танцювати вальс й румбу. Ми ходили на українські танці, то там дівчата стояли в черзі, аби тільки потанцювати з ним», – посміхається друг Івана – Андрій Журавський.

Разом із дружиною Майк показує колекцію, яку він роками збирав у пам’ять про Джоні. Тут і медаль за відвагу, якою його посмертно нагородив Джордж Буш, і прапори, й ведмедики з усіх куточків США і металевий хрест зі сталі веж-близнюків. У підвалі свого будинку, переглядаючи старі відео Майк згадує брата. Або й просто мовчить, як колись біля зруйнованих веж-близнюків. Веж, до яких його спершу не допускали. Аж поки він не переконав поліцейських відвозити його туди ночами.

«Щосуботи вночі, мабуть, десь із одинадцятої години ночі й до шостої ранку, я їхав туди – у місто. Коли там не було ні телевізійників, ні газетярів. Брав із собою свіжі квіти і кидав їх на ґраунд зіро. Я просто приїжджав туди й годинам там лишався. Я говорив до самого себе і до мого брата».

Майк зізнається – ці п’ятнадцять років не зменшили його біль, але не затьмарили і спогади. «Ми можемо лише зберегти їх у наших спогадах, але більше ніщо не в наших силах», – каже він. – Самі ми повинні жити далі. Пам’ятати і жити. Ось і все».

Дивіться також: До Нью-Йорка повернувся символ мужності мешканців міста. Відео

До Нью-Йорка повернувся символ мужності мешканців міста. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:02:29 0:00

  • 16x9 Image

    Тетяна Харченко

    Має більш ніж 16-річний досвід у журналістиці. Починала з роботи кореспондентки на радіо «Континент» у Києві. Відтоді працювала журналісткою на телеканалі СТБ, а також у виданнях: «Україна молода», «Газета по-українськи», «Новинар»; спеціальною кореспонденткою і текстовою редакторкою ранкових випусків телеканалу СІТІ, оглядачкою та головною редакторкою сайту «Медіа Бізнес»; дописувала для National Geographic Україна.

    Має дві вищі освіти – за першою – фольклористка й викладачка української мови та літератури. Диплом режисерки документального кіна отримала як стипендіатка програми Fulbright, в американському університеті Wake Forest, що у Північній Кароліні.

    Є авторкою кількох документальних короткометражних фільмів, два з яких – «Пісні надії» та «Солдат-метелик» – були показані на американських кінофестивалях: RiverRun International Film Festival та Princeton Film Festival. З «Голосом Америки» була від весни 2014 року до осені 2017 року. Працювала як відеооператорка, журналістка та продюсерка. Відзняла серію сюжетів про українську діаспору в США з Бостона, Нью-Йорка, Парк-Сіті, Балтимора, Вашингтона, Арлінгтона, Нью-Джерсі та Лос-Анджелеса.       

Розсилка

Відео - найголовніше

У США вшанували жертв Голодомору.Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:02:48 0:00

Recommended

  • Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram

    Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram

XS
SM
MD
LG