Лілія Шевцова: «Кремль перетворився на такого собі мінера»

2014 рік став переламним для відносин Росії та Заходу, вважає провідна дослідниця Інституту Брукінґса Лілія Шевцова. Вона впевнена, що сторони повернулися до стану конфронтації, яка вже зійшла нанівець після «холодної війни».

Про це Лілія Шевцова розповіла в інтерв'ю «Голосу Америки», підбиваючи підсумки року і роблячи прогнози на найближчу перспективу.

Віктор Васильєв: Які ваші головні враження в році, що минає, маючи на увазі політичний аспект подій?

Лілія Шевцова: Цілком очевидно, що 2014 став дуже серйозним випробуванням і для Росії, і для навколишнього світу. Рік продемонстрував, що, судячи з усього, почав діяти закон непередбачених наслідків, який досі не осмислило російське керівництво. Тобто влада щоразу вчиняє дії, які своїм результатом мають наслідки, які суперечать кремлівським же планам. По суті, Кремль перетворився на такого собі мінера, який бігає із сірниками навколо бомби, яку сам і підклав під російське самодержавство. Криза навколо України, кримська епопея і відверте військове втручання Росії в Україну, звичайно ж, спровокували кризу, наслідки якої можуть бути самими драматичними.

В.В .: Але чи є якісь особливості у нинішнього періоду?

Л.Ш .: Новим, мабуть, є те, що дивним чином цілком різні люди – політики, експерти і в Росії, і за її межами – виявляють згоду щодо того, що 2014 рік, швидше за все, увійде в підручники історії як переламний. І навіть є згода в тому, в чому полягає цей перелам – у поверненні Росії та Заходу до конфронтації. Щойно підписана президентом Путіним нова військова доктрина це підтверджує.

Тому що в доктрині прямо говориться про суперництво цінностей, суперництво моделей розвитку Росії та Заходу. Тобто про те, що відбувається зіткнення двох систем, які ґрунтуються на протилежних принципах. І навіть більше, саме Захід, саме нарощування потенціалу західного альянсу названо першою зовнішньою військовою небезпекою для Росії.

В.В .: Це свого роду констатація медичного факту. А в чому експерти вбачають причини інциденту?

Л.Ш .: У розумінні того, якими є причини конфронтації, існують дуже суттєві відмінності. Є два основних пояснення події. Першу інтерпретацію я б визначила як прагматично охоронну. Вона є варіацією на тему офіційного кремлівського трактування подій і зводиться до такого, якщо прислухатися до аргументів, які найчастіше використовують експерти, зокрема й ті, кого вважають прозахідними і навіть ліберальними.

Цитую: «Росію не включили в євроатлантичний порядок, Захід не поважає Росію, розширення НАТО і ЄС підтверджують експансіоністські наміри Заходу, Захід відмовився визнати за Росією гідне місце у світовій політиці, Росія більше не терпітиме обмеження свого суверенітету та загрозу оточення».

В.В .: Набір знайомий, але сильно застарілий, чи не так?

Л.Ш .: Так, але найцікавіше в іншому. Ця інтерпретація викликає неминуче запитання: якщо Росія збунтувалася проти Веймарської політики Заходу, як стверджують наші видатні експерти, то як це поєднати з іншим їхнім висновком, згідно з яким Захід слабкий, перебуває в занепаді та його епоху завершено?

Теза про занепад Заходу став офіційним висновком російської зовнішньополітичної доктрини і лунає дуже часто у виступах Володимира Путіна та Сергія Лаврова. Тоді хочеться запитати, як може Захід, що деградує, загрожувати Росії та принижувати її? Між іншим, реалії останніх років свідчать зовсім про інше. Західні лідери роблять усе, щоб не заганяти Путіна в кут. Протягом 2014-го Меркель, Обама та інші робили все, щоб врятувати його обличчя, щоб надмірно НЕ роздратувати Кремль.

Захід навіть не визнав Росію країною-агресором після її відвертого втручання на територію України. Що більше, ми наразі бачимо абсолютно очевидні ознаки втрати НАТО своєї місії, кризу ЄС. Бачимо, нарешті, спробу Обами повернутися до виконання зовнішньополітичних зобов'язань США. Важко уникнути враження, що мова в цьому випадку йде про спробу охоронців-прагматиків обгрунтувати та легітимізувати агресивність Росії, яка є найважливішим інструментом підтримки самодержавства та спроби продовжити його існування через переведення країни в режим воєнного часу.

В.В .: Як ви самі розумієте суть цього переламу?

Л.Ш .: Думаю, є всі докази того, що саме цього року стала очевидною вичерпаність епохи постмодерну, яка почалася з падінням СРСР і завершенням «холодної війни» 1991 року. Ця епоха грунтувалася значною мірою на відмові Заходу від своїх ідеології, цінностей, місії, спробах будувати політику на основі угод, компромісів, імітації, «потьомкінських сіл». Усе це призвело не тільки до втрати драйву ліберальними демократами, а й стагнації, до втрати вектора світовим співтовариством. Світ опинився в паралічі. 2014-й це чітко продемонстрував.

Оскільки західна цивілізація не знає, що робити з собою і траєкторією свого руху, то, звичайно ж, світ зупинився. Ця стагнація, перебування в болотній трясовині, могли б тривати довго, якби Путін не перейшов до нової моделі виживання – через стримування Заходу. Що він зробив, до речі, ще в 2012—2013 роках, але це чомусь нікого не схвилювало, не шокувало і навіть не стало тривожним дзвінком для спостерігачів. А 2014 року Україна стала просто полем цивілізаційного зіткнення Росії з чужою їй системою. Ось тоді все вийшло назовні. І настала криза світопорядку, всієї системи та архітектури управління міжнародними відносинами. Стала очевидною і криза російської системи, оскільки вона невзмозі нормально жити в мирний час.

В.В .: Що вас турбує найбільше у цьому зв'язку і яке ваше бачення найближчого майбутнього?

Л.Ш .: З'ясувалося, що західна цивілізація, ліберальна демократія, основні гравці – США, Німеччина, ЄС – не готові до виходу з постмодерну. Вони опинилися в глухому куті, в розгубленості, в «транзитній зоні». Є два сценарії поведінки Заходу, від якого залежатиме, як піде розвиток подій в Україні та що станеться з російською кризою.

Перший варіант – це консолідація західних демократій, повернення до своєї традиційної ідеології, до того, що їх об'єднує, формування нового колективного Заходу. Але це призведе до більш жорсткого протистояння Європи та західного світу з неліберальним світом, який представлений Росією. Поки що незрозуміло, хто з неліберального світу може підтримати Москву в її стримуванні в Україні. Китай? Сумнівно. Не виключено, що цей сценарій призведе до подальшої маргіналізації країни, яка вже увійшла в кризу завдяки своїм діям в Україні.

Другий сценарій – Захід повертається до практики business as usual (англ. «все як завжди» – «Г.А.»). Це політика компромісів, імпресіонізму. Але ж вона не запобігла нинішній конфронтації. Очевидно, 2015-й буде дуже серйозною перевіркою, внаслідок якої ми побачимо, який сценарій Заходу – ідеологічний або потуральний – переможе. А залежно від цього ми побачимо, як буде розвиватися траєкторія Росії. А поле, на якому будуть випробувані обидва сценарії, – це Україна.