Треба озброїти Україну. Не розумію, чого ми чекаємо? - євродепутат

Брюссель – Росію треба не заспокоювати, а стримувати. Такою має бути реакція Заходу на загарбницькі дії Володимира Путіна, вважає польський євродепутат, член Європейської народної партії Яцек Саріуш-Вольський. В інтерв’ю Радіо Свобода він заявив, що час для ширших санкцій проти Росії вже настав, бо тільки дорога розплата примусить Москву зупинитися. Водночас він упевнений: в сенсі майбутнього членства у ЄС Україна може повторити успіх Польщі.

– Минув рік відтоді, як розпочався Євромайдан. Що за цей час Євросоюз міг би зробити по-іншому в своїй політиці щодо України?

– Можливо, не щодо України. Європейський союз міг би уникнути неправильного усвідомлення справжньої природи та намірів московського режиму. Маю на увазі його наміри відновити колишню радянську Росію з усіма її методами: воювати, окуповувати, анексувати й вести кібернетичну й пропагандистську інформаційну війну. Це і є справжнє джерело тимчасової поразки проекту «Східного партнерства», включно з Україною, яка теж недооцінювала Путіна весь час, гадаючи, що він змінить свою поведінку. Однак він не зміниться.

– Гаразд, але які з інструментів європейської політики у цьому сенсі були хибними?

– Насамперед, це ілюзія, щодо того, ніби Росія демократизується, економічно модернізується, що між ЄС та Росією є місце для чотирьох просторів (вільного руху людей, товарів, послуг та капіталів). Я гадаю, що Євросоюз та Америку ввела в оману російська владна кадебістська еліта.

– Отже, як ЄС має тепер реагувати? Тут кажуть, що політику щодо Москви слід дещо відкоригувати. То що це має бути: ще більше санкцій чи застосування якоїсь іншої політики?

– Має вестися справжня «реальна політика». Не у сенсі тихої, заспокійливої реакції на те, що чинить Росія, а треба сприймати реальність такою, як вона є: авторитарний режим Росії рухається в бік тоталітарної системи. Він має імперіалістичну природу й амбіції підкорити те, що йому належало в радянські часи. Тож реакція теж має бути відповідною. Мій рецепт такий: треба припинити політику заспокоювання та перейти до політики стримування, бо вважаю, що краще мати «холодну війну», ніж «гарячу війну». Гляньте на всі російські військові дії у Балтійському регіоні, в Чорному морі, вже не кажучи про Грузію, Молдову чи Україну, де бойові дії велися на межі конфлікту, організованого військами Росії.

– А що конкретно Ви розумієте під «стримуванням»?

– Санкції… Я б підкреслив дві речі: якщо ми не готові, – а ми якраз не є готовими, – зупинити російську окупацію та війну саме воєнними засобами, то іншими засобами є санкції. Але справжні, поглиблені та широкі санкції. Після першої стадії – припинення дипломатичних зв’язків, другої – «чорного списку» осіб та третьої – обмежень у трьох секторах економіки: енергетиці, фінансах та військовій промисловості, – нам треба йти далі. Згідно з принципом «більше – за більше»: більше війни з боку Росії – більше санкцій ми маємо впроваджувати. Європарламент у останній резолюції запропонував припинити співробітництво з Росією в атомній галузі та виключити її з банківської системи SWIFT. І ми бачимо відверту зневагу до Мінських угод, відкриту присутність російських військ на сході України, не кажучи вже про окупацію та анексію Криму. Йдуть приготування до подальших військових дій для створення коридору з Донбасу через Маруполь і – до Криму. А вже звідти, можливо – до Придністров’я.

Отже, потреба в розширенні санкцій настала, однак у ЄС немає єдності щодо цього кроку. До того ж, чинність нинішніх санкцій завершується у середині наступного року, а як бути далі – теж не вирішено, бо дехто хоче їх розширити, інші – скоротити, треті – залишити такими, як вони є. Однак, реальне рішення для стримування Росії лежить у санкціях, а отже, якомога вищій ціні, яку росіяни заплатять і це примусить їх зупинитися. Інакше це коштуватиме нам самим ще дорожче. По-друге, ми мусимо допомогти й озброїти Україну, яка здатна стримати Росію і вже зробила б це, якби була краще споряджена. Не погоджуюся з тими, хто каже: озброюючи Україну, ми робимо конфлікт ще глибшим. Навпаки, краще організована та озброєна українська армія – це фактор миру. Не розумію тих, хто закликає: воєннвого вирішення конфлікту не має бути. Але ж воєнне вирішення вже сталося: одна провінція – Крим – анексована, два регіони Донбасу напівокуповані та анексовані, Придністров’я завойоване, Абхазія теж… Чого ми ще чекаємо?

– Ви згадали про розбіжності у ЄС у політиці щодо Росії. Характерно, що серед тих, хто не хоче «каральних» заходів на адресу Москви, є й колишні держави радянського табору, скажімо, Словаччина. Чому, як Ви гадаєте?

– Якщо ти вразливий щодо російського тиску, дій, ембарго, то ти можеш прийти до двох висновків. Перший – слід протистояти за будь-яку ціну, навіть якщо на сто відсотків залежиш від російського газу. Як Литва. Вона якраз і є яскравим прикладом такого твердого підходу. Інший шлях – країни, що гадають: якщо вони потраплять під тиск Росії, це не викличе солідарності та допомоги з боку країн Західної Європи. «Празька весна» чи «Будапештське повстання»… Коли держави залишалися наодинці з «совєтами» – історія має багато прикладів. Тому загроза з боку Росії призводить до двох протилежних висновків. Але, якби ЄС був об’єднаним і виявляв солідарність, засвоїв уроки історії, то була б одна політика щодо Росії, а ці держави були б на передовій рішучих дій. Навіть Америка з усією її гарною риторикою… Вона не надає зброї Україні, не дотрималася меморандуму 1994 року та й не дає дозволу для постачань своїх енергоносіїв до Євросоюзу. А енергія – це серцевина геополітичної конфронтації. Все це сховане за риторикою та словами солідарності Америки та всієї Європи.

– Останні вибори до Європарламенту, у якому Ви вже є депутатом не перший рік, засвідчили прорив крайніх правих та крайніх лівих партій, що є відверто пропутінськими. Чи Ви відчули російський вплив у цій установі?

– Коротка відповідь – так. Чисельність так званих «друзів Росії» подвоїлася. Слухаючи представників груп (Марін) Ле Пен чи (Найджела) Фаража, складається враження, що вони говорять мовою каналу Russia Today, або з лав Європарламенту чути щось на кшталт «Говорит Москва». Коли ще взяти до уваги, що вони фінансуються Росією, постає питання: де проходить лінія поганої політичної концепції. Це ще й питання прямої політичної корупції. Чи законно це, коли взяти до уваги, що Молдова карає домашню партію, засновану російським ФСБ, за фінансування з-за кордону? А чи ми повинні дозволяти таку ситуацію в країнах ЄС, адже це справжнє порушення демократичних правил?

– Колись Ви брали участь у переговорах щодо угоди про євроасоціацію Польщі, і тоді багато людей не вірили, що поляки будуть у складі ЄС. Сьогодні голова Європейської ради – представник Польщі. Чи будемо бачити щось схоже відносно Молдови, Грузії чи України?

– Так, але у віддаленому майбутньому. Пам’ятаю, ще в 1981-му, в часи руху «Солідарність» ми вже говорили про «повернення до Європи». Тож це далека перспектива, а дорога до мети дещо складніша, бо названі країни, що сьогодні чекають у черзі, більш деформовані та мають більшу негативну спадщину радянського минулого, бо були основою Радянського Союзу, тим часом як Польща була на периферії. З іншого боку – стримувальна політика Росії, яка заважає їм йти європейським шляхом. Сьогоднішня асоціація з ЄС – це вже більше від половини приєднання до співтовариства. У часи польського зближення пропозиція не була такою щедрою.

Однак ми були рішуче налаштовані пройти через шокову терапію, труднощі, заплатити величезну політичну та соціальну ціну. Ці держави мають зробити те ж саме, і питання у тому, чи в цих складних умовах вони зможуть виявити волю та рішучість. Я кажу моїм друзям в Україні, що ми на початку шляху також мали аж двісті тисяч радянських військових на нашій землі, ви теж маєте, але в меншій кількості. Хоча це й складно порівнювати, але остаточна мета є такою ж. На сьогодні нам у ЄС та країнам, що хочуть приєднатися, треба скористатися всіма перевагами асоціації. А одного дня відповідь на питання щодо членства буде очевидною. Якщо Ісландія, Швейцарія чи Норвегія захотіли б сьогодні приєднатися до ЄС, то їх би радо прийняли. Тож, якщо й ті країни будуть реформовані та «здорові» політично, економічно й у сенсі громадянського суспільства, то відповідь буде ствердною. Вони мають всі можливості повторити історію успіху нових країн співдружності, хоч і в дуже ворожому контексті та середовищі.